На жаль, «приватна власність» й оренда в аграрній сфері, з точки зору ставлення людини до землі, — поняття не ідентичні. І результати господарювання на основі того й другого будуть різні. Ми вже не говоримо про ставлення до самої землі як об’єкта економічної діяльності. Якщо земля, на якій селянин працює, йому не належить, він почуває себе не зовсім комфортно, оскільки не може нею розпоряджатися як господар, зокрема, вдатися, наприклад, до іпотеки для отримання позики чи кредиту.
Середня частка оренди в 15 країнах ЄС на початку ХХІ ст., як свідчать статистичні дані, становила 39%. У Канаді лише 30% землі сільськогосподарського призначення не належало фермерам. У США третина землі оброблялася її власниками, ще 55% було «гібридом» приватної та орендованої землі, а 10% використовувалося фермерами, які взагалі не мали земельної власності. Але найдосконалішою формою земельних відносин, на думку фахівців, є все-таки приватна власність. Основними перевагами земельної власності вважаються, по-перше, її спонукальні стимули і мотивація діяльності. Якщо є особиста економічна зацікавленість у конкретному результаті, то він стає продуктивнішим, ніж у випадку, коли приватним особам не дозволяється володіти засобами виробництва та їм не належить весь прибуток, отриманий завдяки їхній підприємливості.
По-друге, при наявності приватної власності на ринку відбувається обмін правами власності, завдяки якому кожна людина може вільно призначати ціну на ресурси. За умов вільного передання власності передбачається, що остання використовується найраціональніше. Цим визначається її участь у формуванні національного доходу. Чим він більший, тим вищий рівень індивідуальних доходів. Отже, завдяки ефективному ринковому розподілу ресурсів виграють усі.
Водночас ми розділяємо думку вчених, котрі вважають, що в сучасному глобалізаційному контексті не варто використовувати безоглядно всі наявні напрацювання у сфері землекористування, оскільки людство наближається до такого періоду своєї історії, коли звичайні природні ресурси, й головним чином земля, матимуть нову вартість. Тому ця сфера діяльності вимагає до себе пильної уваги досвідчених менеджерів-аграрників. Не можна залишати ці функції за управлінцями земельних ресурсів областей та подібними до них структурами. На часі формування спеціального органу (фонду), який би займався цією важливою державною справою.
Зрозуміло, не всі розпорядяться землею раціонально. Але швидко піднімуться міцні фермерські господарства.
