Історичний досвід країн світу однозначно свідчить, що високого економічного розвитку досягли ті, які мали національну незалежність віддавна або після того, як її здобули. Багаті країни-колонізатори не дозволили ні одній колонії (залежній державі) набути вагомого успіху в економіці. Яскравим прикладом є Фінляндія. Вона розвинулась у соціалістичну країну високого зразка лише після відокремлення від Російської імперії. І без керівництва комуністичною партією. А Карелія???
І що ж багата природними ресурсами Україна? Її, коли була під владою Рюриковичів (Київська Русь), полонила (загарбала) бідна Литва. Потім — Польща, Росія, СРСР, нині проросійська економіка. І в усіх зазначених поневолювачів у минулому була і нині є одна панівна думка — анексія і денаціоналізація України.
У цьому напрямі варто зробити акценти на найважливіші факти, яких більшість українців не знає, а проросійські історики й політики на всіх політшоу їх старанно приховують або не визнають, а найчастіше палко обурюються і по-різному перекручують історичну істину.
Спробуйте, наприклад, К. Затуліну І. Маркову (Росія), П. Симоненку, Л. Грачу, В. Колесникову, В.Корнілову, О. Єфремову, М. Чечетову, Н. Вітренко, О. Бузині щось сказати про денаціоналізацію чи анексію України, як кожен із них відразу назве Вас націоналістом чи фашистом. Хоча вони грамотні і знають, що з XVI ст. запанувала загарбницька теорія «Москва — Третій Рим» і почалася послідовна ліквідація української мови та привласнення Москвою України — відкрито чи приховано, підступно — об руку з Польщею.
При цьому відомо, що польська влада здійснювала поневолення українського народу відкрито, грубо, знущаючись. Вона боролась проти православ’я, насаджувала католицизм. На це, зокрема, були спрямованні Люблінська (1569 р.) і Брестська(1596 р.) унії.
Проти польського свавілля боролося Запорізьке козацтво, українські братства вели активне просвітництво, князівсько-шляхетське та православне українство відстоювало право українців на духовну й національно-культурну ідентичність. Так, на протидію окатоличенню у 1556 — 1561 рр. на Волині українською мовою було видане Пересопницьке Євангеліє, у Львівському братстві друкар Іван Федоров у 1574 р. видав перший українською мовою «Буквар», а князь К.В. Острозький у 1581 р. — Острозьку Біблію. Писалися українською мовою полемістичні та художні твори. Дії, спрямовані на збереження православ’я та української мови вважалися важелями збереження української нації.
У польсько-українській духовно-національній боротьбі українці Західної України вистояли, зберегли українство та українську мову, хоч деякі стали греко-католиками чи католиками. Тепер таких україномовців, зокрема галичан, зневажають сучасні історики з російським способом мислення, а депутат ВРУ М. Чечетов погрожував «закачать в асфальт українців Галіції».
Тоді хто буде замість них? В’ятські, пермські, карельські поселенці? Перш ніж проросійським історикам безпідставно зневажати українців Галичини, треба було вам, панове Д. Табачнику, О. Бузино і Ко, за історично-культурними досягненнями порівняти галичан з в’ятичами, пермцями, карельцями або, скажемо, в’ятичів із новгородцями й москвичами на предмет того, хто з них розвинутіший і хто краще говорить російською мовою.
Галичани проявили мужність і мудрість у боротьбі з ополячуванням. Але сучасним українським українофобам не подобається, що в Галичині залишилися українці, і їм хочеться залишки українців денаціоналізувати, перетворити на росіян чи хоч би на поляків.
Але ополячування в Україні припинилося. І нині в костьолах та на інших церковних обрядах для українців службу Божу ксьондзи (отці) правлять українською мовою.
Не так як у православних церквах і на релігійних обрядах Московського патріархату, який продовжує службу, спрямовану на русифікацію прихожан-українців під проводом Патріарха Москви і всієї Росії Кирила, котрий свято почитає наказ Катерини ll «по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою» (1785 р.).
Що ж до денаціоналізації України з боку Росії за часів царського інперіалізму й комуністичного інтернаціоналізму, порівняно із владою Речі Посполитої, то результати й критерії їхніх дій різняться як прохолодна осінь і жахлива зима. Якщо поляки відкрито рвали чуби на українцях і тримали їх кріпаками, то російські самодержці, крім того, гнали їх, закутавши в кайдани, до Сибіру на вислання або на їхніх тілах будували залізниці. Якщо польська влада для служби у війську польському використовувала реєстрове українське козацтво і за службу в ньому давала платню і нагороджувала землею, то царська влада гнала чоловіків у рекрути на 25 років без будь-яких прав, крім права гинути за Росію і за батюшку-царя.
А комуністична влада заганяла патріотів-українців у Гулаги, масово розстрілювала в казематах або нищила Голодомором, експортуючи зерно, відібране в голодуючих українських селян.
«Це було давно, — кажуть М. Чечетов, В. Колісниченко, П. Симоненко, Н. Вітренко, — так сталося. Зараз це не важливе».
Але відомо, що народ, який не знає своєї історії, — не має свого майбутнього. То ж треба знати вікові злодіяння російської та проросійської влади проти українського народу (без ворожнечі між двома народами).
Треба знати, що денаціоналізаційні злодіяння вони здійснювали разом з риторикою про братерство народів-слов’ян, про те, що Україна — це сестра Росії, що ці держави мають спільну історію. Тому треба вписати в історію всі накази, спрямовані проти української мови, української культури, української релігії, оприлюднивши їх як в текстах історії, так і в хронологічних додатках.
Хіба не треба, наприклад, показати в історії України й Росії те, що Синод Російської православної церкви ще в 1626 р. наказав митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, у 1748 р. — увів викладання російської мови в Києво-Могилянській академії і в усіх школах України, у 1759 р. — видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів, а в 1769 р. — наказав відібрати в людей ті букварі, які були вже на руках (за влади Речі Посполитої друкували, а за російської влади — відбирали).
В історії України й Росії мають бути зафіксовані такі віхові напрями діяльності щодо денаціоналізації українського народу: завдання царя Олексія відносно українських книг, щоб «их слагатели, также печатники или друкари смертью казнены были«(1667 р.); секретна інструкція Катерини ll генерал-губернатору Румянцеву щодо управління Україною так, щоб місцеві жителі «обрусіли і перестали дивитися мов вовки в ліс» (1764 р.); розпорядження міністра освіти Росії Шишкова «подвергать запрету всякое малоросийское слово как по существу вредное и опасное для государственного единства» (1824 р.); циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону видавати підручники, літературу та книжки релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может» (1863 р.); вказівку міністра освіти Толстого (1870 р.) на те, що «конечной целью образования всех инородцев, которые проживают в границах нашей территории, должно быть обрусение» тощо.
Таке ж спрямування на денаціоналізацію українського народу мала влада Радянського Союзу і Комуністична партія (послідовники російського напряму): у 1922—1930 рр. заарештовано, розстріляно або відправлено в концтабори 120 тисяч прогресивних українців, переважно інтелігенції, визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви; 1930—1937 рр. — ліквідовані всі без винятку українські школи, середні, спеціальні, вищі навчальні заклади та видавництва на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та в інших регіонах Російської Федеративної Республіки; 1933 р. — рішенням Пленуму ЦК КПРС знищено понад 3 тисячі українських книжок і всі україномовні науково-технічні словники; 1951 р. — у Харківському університеті 800 студентів було репресовано, а 33 розстріляно за відмову складати іспити російською мовою; 1983 р. — Постанова ЦК КПРС «Про 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури в Україні»; 1989 р. — Постанова ЦК КПРС «Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі — російську».
За період царської та радянської влад було видано понад 180 різних постанов, спрямованих на заборону української мови, культури, релігії. Це була постійно діюча неоголошена війна проти українського народу. Українофобством обумовлювались Голодомор та нищення української нації шляхом терору, репресій та вислання за межі України.
Українофобські накази спрямовувались не тільки проти мови, а й проти культури, літератури, митців, політичної інтелігенції, релігії. Варто назвати читачам лише окремі з них. Так, у 1654 р., відразу після договору Б. Хмельницького з Московією про дружбу, остання почала забороняти простим українцям носити яскравий одяг і сап’янові чоботи, щоб не було негативного впливу на «холопьев», а в радянські часи в 1922 — 1934 рр. бандура, кобза та ліра були оголошені націоналістичними і їх знищували.
У 1718 р. московіти спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерского монастиря, що збиралися понад 700 р. У 1743 р. з українських храмів зібрали й попалили старі українські церковні книги. У 1934 р. українські науковці, які складали 20-томну Українську Радянську Енциклопедію, були ув’язнені, зібрані матеріали знищенні, видавництво закрито. У 2000—2010 рр. український кінематограф практично не працює, українські бібліотеки та музеї закривають, насаджено переважно російськомовну пресу, на мистецтво накладено обов’язок відповідати встановленому формату.
Досить негативне ставлення було до українських єпархій. З 1914 р. архієреїв призначають «исключительно великороссов, притом твердых и энергичных». У 1926—1932 рр. Москва знищила 63 єпископів та понад 19 тисяч священиків Української православної та Української автокефальної церков. Подібне творилось і в наступні роки.
Унаслідок українофобської імперської, інтернаціоналістичної, шовіністичної діяльності зазначених влад чисельність україномовного населення зменшилось майже в чотири рази. Поясніть, будь-ласка, панове історики Д. Табачник, В. Литвин, П. Толочко та інші, де ділися українці в Луганській, Донецькій областях України та у Воронізькій, Курській, Ростовській та інших областях Росії? Візьміть, панове історики, дані переписів населення та відповідні інші архівні документи і визначіть причини демографічно-національних змін на українських і російських землях.
Україномовних ліквідували (денаціоналізували) не французи, німці, американці, фашисти, а російська й проросійська Феміда. При цьому це зроблено, на відміну від влади Речі Посполитої, під лозунгами братерства українського й російського народів, їхнього слов’янства, спільної православної релігії та історії тощо. «Братерством» і «слов’янством» приспали українців.
Після встановлення незалежності України тріумф денаціоналізації українців дещо зупинився. Попервах діяв Закон про українську мову. Але проявити свою дію повною мірою він не міг, оскільки в Україні протягом століть склалось антиукраїнське середовище, із сильними джерелами, спрямованими на денаціоналізацію українства. І нині ці джерела досить вагомі.
Зокрема, це широкий пласт російськомовного населення на різних соціальних рівнях, який створено під дією антиукраїнських наказів протягом чотирьох століть. Де можуть реалізувати свої знання української мови й розмовляти нею люди, що закінчили українські школи та вузи, — наприклад, молодь на дискотеці чи працівники адміністративних органів у східних і південних областях України чи в міністерствах у Києві, якщо там традиційно (за постановами царської та радянської влади) діє російська мова? Навіть сильній людині майже неможливо вистояти з рідною мовою перед російськомовним начальством і в російськомовних колективах. І українська мова більше чи менше нівелюється і йде в небуття.
Традиційно потужним джерелом денаціоналізації українства є православна церква Московського патріархату із молитвами старослов’янською мовою, із проповідями та літургіями російськомовних батюшок, єпископів, митрополитів (згідно наказу Катерини ІІ). Як можна українцю не вживати російські слова, якщо на релігійні свята протягом всієї ночі служба Божа ведеться російською мовою? Під такі молитви і зникла українська мова на Слобожанщині і зменшується-зменшується вона в Центральних і Західно-Центральних областях України.
А нині православ’я Московського патріархату посилюється під тиском патріарха Кирила, який відвідує Україну частіше, ніж безмежні простори Півночі та Сибіру.
Під таким впливом схиляють голови та переймаються російською мовою нині й західноукраїнські православні прихожани, не відаючи, що, поклоняючись пресвятійшому патріарху Кирилу, вони денаціоналізуються. Вони не відають, що роблять, бо не знають справжньої історії «дружби» з Росією, не усвідомлюють, на що спрямовані молитви пресвятішого, хоча він майже прямим текстом заявляє про об’єднання. А що це означає — треба пізнавати не з писань князівських літописців, придворних істориків і не з історії КПРС, на яких виховані В. Литвин, Д. Табачник, П.Толочко, а з архівних даних, джерел іноземних істориків минулого часу та із сучасних українських довідників.
Третім важливим джерелом сучасної денаціоналізації України є деструктивна діяльність українського політикуму і влади, які чи то через чвари й ворожнечу між українцями, чи то через прагнення покласти свій капітал в офшорах здають і продають українські субстанції.
Небезпека денаціонального напряму зросла у зв’язку зі становленням тоталітаристичної позиції влади Партії регіонів. Прикладом цього є прийняття Верховною Радою України Податкового кодексу — без достатнього обговорення, хоч би символічного (задля ока). Тим більше, що сильні представники влади вважають недоцільним прислуховуватись до думки і позиції народу. Сьогодні вони «не люблять пролетаріат», завтра офіційно не полюблять українську мову і в тоталітарний спосіб приймуть Закон про другу державну мову — російську. Вони прагнуть зробити це не для того, щоб було дві державні мови, а для того, щоб була офіційна підстава не визнавати українську мову. Але західноукраїнці не вийдуть на майдани, бо, зі слів губернатора Львівської області, львів’яни звикають до російської мови.
Якщо пресвятійший Кирил закликає залучати для пропаганди московського православ’я активістів, навіть вчителів, то українськомовні священики надіються лише на Божу благодать, а українські політики царствують у чварах і бачать в усяких інших партіях (крім своєї) ворогів таких же, як тих, що прагнуть до денаціоналізації українського народу.
Отже, денаціоналізація України не зупинена. Навпаки, зростає загроза її посилення. Це має бачити кожен українець. І політики різнобічних партій мають виховуватись самі й виховувати націю за таким принципом — любити ближнього, любити українця, а не денаціоналізувати його. Якщо українці різних партій та їхні політичні лідери полюблять одне одного, то тоді українофобам не захочеться мордувати українців, бити по другій щоці. Але щоб відбулося обєднання, треба, подібно до пресвятійшого Кирила, великого патріота Росії, закликати українолюбів до відстоювання інтересів українства. Без українців не буде самодостатньої ідентично-інтегрованої України.
Великою загрозою для України, її цілісності та мови й культури є спроба ввести (повернути) Україну до складу Росії на будь-яких засадах (СНД, утворення економічно-політичних об’єднань). Якщо Україна знову попаде під вплив Росії, вона вже більше ніколи не здобуде незалежності. Її денаціоналізують остаточно, як кубанських козаків та українців у Російській державі. (Казахам, таджикам та іншим у СНД російська мова не несе тенденцій денаціоналізації). Небезпека денаціоналізації України йде не з боку НАТО, ЄС, США, а з боку Росії, носіїв великодержавності та українофобії.
Небезпека денаціоналізації закладена і в тих, яким байдуже, якою мовою говорити й молитися, «аби краще жилося». Але такий погляд призвів до того, що українці за економічним розвитком стали жити так, як люди в найбідніших країнах світу.
Не погоджуватись із денаціоналізацією — не означає розпалювати ворожнечу між двома народами. Ми любимо французів і німців, хоча наші предки воювали з ними. І вивчаємо їхню мову. То чому ви, російськомовні, вік живучи в Україні, не хочете говорити українською мовою? Не любите свою Батьківщину?
Українці! Не денаціоналізуймось!