Пригадую, як уперше «очно» познайомився з цією дивовижною жінкою й блискучим літературознавцем. Приводом став телефонний дзвінок після виходу моєї книжки «Код майбутнього» про філософію творчості українських шістдесятників. Михайлина Хомівна, на моє величезне здивування, була однією з перших, хто прочитала цю книжку. Вона сказала, що її непокоїть, що сьогодні так багато людей, зокрема й фахових літературознавців і письменників, прагнуть нівелювати спадщину 60-х, вважаючи все написане тоді ідеологічним, мало цікавим.
Михайлина Хомівна ніколи не була ідеологічно заангажованою, вона прагнула до інтелектуального дерзання й була сміливою в судженнях. Вона не пасувала перед врємєнщиками. Героями її літературознавчого «роману» стали Василь Стус і Вячеслав Чорновіл. Як відомо, Михайлина Коцюбинська була упорядником багатотомника творів Василя Стуса. Останнім часом працювала над десятитомником творів В’ячеслава Чорновола. Але вона цінувала не лише філософію чину в літературі.
У дитинстві від мого діда професора Володимира Дроздовського часто чув ім’я Михайлини Хомівни (дід писав докторську дисертацію з творчості Михайла Коцюбинського, бо шлях у мовознавчу науку йому було заборонено через розходження з деякими «ідеологічними» позиціями радянського мовознавства й Інституту мовознавства ім. О. Потебні. Коцюбинський був тією єдиною спробою порятуватися від атмосфери цинізму і ялової науковості). Михайлина Коцюбинська змогла пронести крізь тортури високе ім’я свого дядька.
Боюся високих слів і красивостей, але, на моє переконання, Михайлина Коцюбинська була людиною, орієнтованою на тотальне розуміння, якщо поряд із нею була також людина, яка знала сенс у слові «гідність». Ця герменевтична формула пасувала до її герметичного життя, пов’язаного з роботою бібліофага. Не випадково вона працювала у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАНУ (старший науковий співробітник із 1992 року). Текстологія — для багатьох наука, пов’язана з абстрагуванням від світу й мудруванням-мандруванням у світи книжок, покритих пилом. Здається, що це надзвичайно нецікава й монотонна робота для вкрай посидючих посередностей.
У випадку з Михайлиною Хомівною це не так. Вона була дивовижним текстологом, педантичним, скрупульозним, вишуканим. Але робота у відділі рукописів і текстології допомагала їй залишатися в просторі думання, співпереживання часові. Літературознавець володіла інформацією про найважливіші літературні новинки. Завжди, коли ми спілкувалися по телефону, Михайлина Хомівна радила мені кілька книжок, які в обов’язковому порядку мусив прочитати. Вона не мислила свого життя без інформації, без нових книжкових відкриттів, але також хотіла, щоб ці праці потрапляли в простір розуміння, були прочитані іншими літературознавцями. Думка не має застрявати в часі. Книжки і рукописи не живуть у спецфондах, вони існують тільки в нашому сприйнятті. І для Михайлини Хомівни вкрай важливо було створити простір діалогу. Хоча, як на мене, вона завжди трималася у своїх літературознавчих пошуках важливих морально-етичних основ.
Михайлина Коцюбинська утверджувала думку про те, що література — насамперед, мистецтво слова. Пригадую лекції Михайлини Хомівни в Києво-Могилянській академії (почесним доктором якої була). Вона завжди починала свій виступ із окреслення ширшої культурно-історичної ситуації та змалювання перспектив. Її промови мали націоствердну, державотворчу складову. Література для М. Коцюбинської в нинішніх умовах не може бути просто мистецтвом, тільки простором естетики, хоча ми ніколи не повинні забувати, що естетичний принцип — в основі літературного твору. Вона говорила легко і спокійно, стримано, етично виважено. Вона належала тому часу, коли етика визначала людську діяльність, спосіб існування в часі.
Шістдесятництво — час екзистенційних питань, час, коли вижити можна було тільки гуртом, тільки тримаючись одне за одного. І митці розуміли якусь особливу суть слова «братерство», «солідарність». Це була доба цілковитої підтримки з боку друзів і відчуження з боку влади. Своїми духовними наставниками Михайлина Хомівна в 60—70-х роках вважала перекладача Г. Кочура та письменника Б. Антоненка-Давидовича. Михайлина Коцюбинська розуміла, наскільки важливо підтримувати одне одного, наскільки важливим може бути слово підтримки молодшому сучаснику. І я вдячний Михайлині Хомівні за ті мудрі слова підтримки, які чув від неї.
Востаннє ми чулися в грудні 2010. Це був той день, коли в Києві випав перший сніг. Говорили про Конгрес із компаративістики, який торік відбувся в Сеулі. Михайлина Хомівна привітала мене зі здобуттям літературної премії ім. О. Білецького, яку вона сама отримала ще 1993 року. Говорили про роль газет у формуванні незалежної, інтелектуально вільної нації. Говорили про газету «Слово Просвіти», про «День», академічний журнал «Слово і час». Відчувався колосальний нерв розуміння і підтримки. Михайлина Хомівна сказала, що відчуває, як іде епоха, іде школа митців, які спричинилися до формування незалежної України. Торік не стало Юрія Іллєнка, не стало Сергія Кримського, ще раніше полишив Україну Юрій Покальчук. В Інституті літератури, сказала Михайлина Хомівна, лишилося незначне гроно тих, хто був біля витоків інтелектуальної України, біля витоків нового українського літературознавства. Тоді, завершуючи розмову, я побажав Михайлині Хомівні, передусім, міцного здоров’я, щоб Бог оберігав її й давав сил.
На жаль, колись найкраще побажання стає останнім. Все має свою міру і свій строк. Михайлина Хомівна, метафорично кажучи, так і залишилася в році 2010, бо ж за китайським календарем новий рік ще не розпочався. Вона відчувала, що йде її епоха, її час. Як завжди, порадила мені кілька книжок, які обов’язково мушу прочитати. Розмова завершалась у часі, але вона назавжди залишилася в просторі людської пам’яті. А далі — важка праця, щоб ніколи пам’ять не згасла. Саме пам’ять і відчуття етично-моральної рівноваги змушувало Михайлину Хомівну працювати в найтяжчий час. І ця праця повернула до життя Василя Стуса в українській культурі. «Скільки творчої радості, високих хвилин наближення до прекрасного, морально і мистецьки вивершеного, подарували мені роки роботи над багатотомовим виданням творів Стуса! Щастям для себе вважаю навернення в останні роки до своєї «сродної» теми — епістолярно-мемуарної, участь у видавничій роботі — оприлюднення напівзабутих, а то й зовсім невідомих скарбів українського слова й думки — знаків духовної зрілості і мистецької самобутності. Виступи на вечорах і по радіо з осмисленням гідного місця в нашій культурі своїх колег і друзів шістдесятників, моя лепта у правдиву — всупереч як тенденціям славослов’я, так і намаганню заперечити значення цього феномену — освітлену зсередини картину духовного життя і культурного самовизначення України 2-ї половини ХХ ст.» (Коцюбинська М. Із книги споминів // Кур’єр Кривбасу. — 2003. — Жовтень. — № 167).
Одна з останніх підсумкових праць Михайлини Коцюбинської — «Мої обрії», книга спогадів, книга спостережень, книга-історія. Проста і водночас вичерпна назва для такої праці. Мої обрії — тобто це те, чим я живу, що наповнює мою «Я», що робить життя неповторними і наповненим. М. Коцюбинська прожила життя, гідне пошани. Шлях виважений і спокійний, стоїчне тримання спини, неможливість зігнутися під обставинами, здатність вийти з гри, коли життя змушує тебе бути рабом. Згадати хоча б виступ проти мосових арештів 1965 р. під час перегляду фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Рабська психологія ніколи не була прийнятна для неї. Можливо, часом етичні границі власного сумління були занадто неприступними, таку висоту міг узяти далеко не кожний. Але ця висота не для себе, з неї мають вийти інші покоління, молодші голоси, від яких залежить доля нових обріїв.
Вічна пам’ять, Михайлино Хомівно...
