КІНОПРЕМ’ЄРА: «Щастя моє»
Кількість нагород, що здобув повнометражний ігровий дебют відомого документаліста Сергія Лозниці «Щастя моє» (Україна — Німеччина — Нідерланди) за рік, що минає, можна перераховувати довго. Згадаємо лише дві найважливіші. «Щастя моє» стало першим фільмом у історії вітчизняного кінематографа, що взяв участь у повнометражному конкурсі Каннського фестивалю. Відсутність нагород на форумі такого рівня — не показник невизнання.
Сам відбір до основного конкурсу Канн серед сотень претендентів з усього світу і є, власне, призом, так само, як, наприклад, нагородою є номінація на «Оскар»; це не враховуючи зливи схвальних відгуків у найвпливовіших західних виданнях і купівлю прав на прокат фільму в більше ніж 20 країнах, від Франції до США. Так само «Щастя моє» стало першим повнометражним вітчизняним фільмом, що здобув головну нагороду за весь час існування київської «Молодості» як міжнародного фестивалю.
Сергій Лозниця, успішний документаліст, який нині мешкає в Німеччині, зробив фільм-епос, фільм-притчу про одвічні біди Росії, знявши все це в Україні, де він виріс, прожив 27 років і де почав формуватися як кінематографіст. Таку стрічку не можна було б зняти в Росії не тільки через «русофобію», котру в ній уздріла (звісно, помилившись) значна частина тамтешньої інтелектуальної спільноти, а ще й тому, що в своєму ігровому дебюті Лозниця є бароковим художником за своїм світосприйняттям. Уся структура фільму з повторами й паралельними мотивами, з героєм, який проходить путь нелюдських страждань, щоб зрештою перетворитися на цілком символічну постать — утілення всієї долі цієї землі — нагадує барокові трагедії. Тяжка кінооповідь Лозниці врізається в свідомість, як шрам. Нікого, за великим рахунком, не засуджуючи, «Щастя моє» просто нагадує про ступінь спотворення того світу, в якому ми живемо.
КІНОІМПРЕЗА: «Молодість»
Останні два десятиліття київська «Молодість» поступово зростала від локального конкурсу студентських робіт до справжнього міжнародного кінофоруму. Процес був складний, з успіхами та відступами. Зрештою, незмінному голові (нині — генеральному директорові) фестивалю Андрієві Халпахчі повністю вдалося досягти омріяного.
Перше, що вразило цього року, — список почесних гостей. До Києва приїхали Жерар Депардьє, Фанні Ардан, Софі Марсо, Крістофер Ламбер (усі — Франція), Володимир Меньшов, Людмила Гурченко, Олексій Гуськов, Карен Шахназаров (усі — Росія), Лукас Мудіссон (Швеція). Головне фестивальне журі очолив французький режисер Марк Каро, співавтор культових «Делікатесів» і «Міста загублених дітей». Крім знаменитостей, «Молодість» привабила ще десятки молодих кінематографістів із багатьох країн світу.
Друга важлива особливість (і стосується вона не стільки фестивалю, скільки стану справ у вітчизняному кіні) — у всіх конкурсах взяли участь українські фільми: студентські — «Перешкода» (режисер — Максим Буйницьки), «Її місце порожнє» (Богдана Смирнова), короткометражні професійні — «Тупик» (Іван Тімшин), «Останній лист» (Юрій Ковальов), «Труси» (Жанна Довгич). Що ж до повного метра, то тут нашу країну представлятиме «Щастя моє» Сергія Лозниці — вражаюча кінопритча, яка передбачувано й заслужено здобула першість.
ДУБАЙ: PinchukArtCentre
Цього року арт-центр Пінчука зміцнив свою репутацію такого собі мистецького Дубаю. Було здійснено два проекти, що аж рясніли від всесвітньо відомих імен: виставка «Сексуальність і трансцендентність» і конкурс міжнародної премії Future Generation Art Prize. Якщо експозиція зібрала знаменитих західних художників, то конкурсом опікувалися культуртрегери найвищого рівня. Лауреата визначало почесне міжнародне журі — відомі арт-куратори й митці Даніель Бірнбаум, Швеція (голова журі); Оквуі Енвезор, Нігерія; Юко Хасегава, Японія; Іво Мескіта, Бразилія; Екхард Шнайдер, Німеччина; Роберт Сторр, США; Аі Вейвей, Китай (відомий у світі китайський художник, він був представлений відеозверненням — китайська влада заборонила йому виїзд з країни через критичні висловлювання на адресу комуністичного режиму). Патрони премії, художники Андреас Гурскі, Джефф Кунс, Деміен Хьорст і Такаші Муракамі спеціально приїхали до Києва й уперше опинилися разом на одній сцені, щоб привітати переможців. Так само спеціальними гостями церемонії стали члени міжнародної Ради Future Generation Art Prize Річард Армстронг, директор Фонду та Музею Соломона Гуггенхайма; Альфред Пакеман, директор Центру Помпіду в Парижі; Міучча Прада, засновниця Фонду Прада, Італія; сер Ніколас Серота, директор музею Tate у Лондоні.
Заснована Фондом Віктора Пінчука в грудні 2009 року, Future Generation Art Prize присуджується раз на два роки. Мета фундаторів премії — відкривати нові імена в світі мистецтва та надавати довгострокову підтримку наступному поколінню художників, незалежно від місця їхнього народження та проживання, а також масштабне сприяння появі нових робіт молодих митців. Сінтія Марчелле перемогла в дійсно серйозній боротьбі: список номінантів склав 21 автор, їхній вік від 27 до 35 років, вони з 15 країн, а відбір претендентів здійснювався серед більш ніж 6 000 заявок.
Володаркою головного призу стала Сінтія Марчелле — бразильська художниця, яка створює фільми, інсталяції та займається фотографією. Сінтія отримала 60 000 доларів готівкою та 40 000 доларів у вигляді гранту на створення нових витворів мистецтва. Ще один лауреат — володар Спеціальної премії Мірче Ніколае, митець з Румунії. 20 000 доларів від Фонду Віктора Пінчука спрямовані на його подальше стажування.
КНИГА: «Ворошиловград»
Новий роман Сергія Жадана «Ворошиловград» отримав премію «Книга року Бі-Бі-Сі-2010». Винагороду 1 000 фунтів стерлінгів вручав Лі Тернер — повноважний посол Сполученого Королівства в Україні. Цю нагороду Жадан отримав уже вдруге. Першу премію йому присвоїли в 2006 році за книжку вибраного «Капітал».
«Ворошиловград», без сумніву, є найкращим прозовим твором у творчості письменника. Жадан довгі роки йшов до цієї книжки, через більш чи менш вдалі прозові спроби. У «Ворошиловграді» Сергієві вдалося нарешті поєднати свої таланти поета — ідеальне відчуття ритму, метафоричну насиченість, відточеність форми — і прозаїка, що виразилося в «довгому диханні» автора, вмінню тримати сюжет, наповнювати текст безліччю облич, прописувати героїв, постачаючи кожного з них яскравими характерами.
Важливо й те, що журі обирало кращого серед дійсно гідних конкурентів; майже всі наші відомі літератори написали нові книжки. У фінальний лист увійшли «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Груші в тісті» Юрія Вінничука, «Дрозофіла над томом Канта» Анатолія Дністрового, «Століття Якова» Володимира Лиса.
НОВАЦІЯ: «Бойс. Пайк. Фостель. Мистецтво акції та відео-арт 1960-х — 1970-х років».
Ця виставка, присвячена одній із найвпливовіших мистецьких течій ХХ століття, — мистецькому руху «Флюксус», пройшла в Національному художньому музеї України. Експозиція презентувала широкому загалу класичні роботи знаменитих німецьких художників 60—70-х років, піонерів відео-арту Нам Джун Пайка та Вольфа Фостеля, а також відеодокументації перформансів лідера європейського акціонізму Йозефа Бойса. Кожне з цих імен — справжня легенда. Всі вони у 60—70-х роках ХХ ст. були активними учасниками радикального арт-руху «Флюксус», котрий зробив сміливішими багатьох експериментаторів по всьому світу, від Німеччини та США до Японії та Кореї, ввівши в звичайну практику мистецтво дії (вищезгаданий акціонізм) — перформанси, хепенінги, а також такий складний жанр, як інсталяція.
Також ця виставка важлива як підтвердженням того, що нові мистецькі технології та стилі нарешті почали сприйматися в академічному, музейному середовищі, що відео- й медіа-арт, інсталяція та перформанс остаточно перестали бути дивиною навіть у найконсервативнішій частині нашої культурної спільноти.
НЕПОДОБСТВО: загроза музеям Києво-Печерської лаври
Просто наведемо звернення, оприлюднене наприкінці минулого тижня:
«Уряд Януковича-Азарова викидає з Лаври українські музеї. Якщо ми це не зупинимо, втратимо назавжди:
— Музей історичних коштовностей України зі знаменитою Скіфською пектораллю;
— Музей декоративного мистецтва з унікальними колекціями Катерини Білокур, Марії Примаченко, зібраннями української писанки та вишивки;
— Музей книги й друкарства з історією нашої книги, стародруками Петра Могили, Йосипа Тризни, Лазаря Барановича;
— Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, заснований Лесем Курбасом, з експонатами подарованими Марією Заньковецькою, Амвросієм Бучмою, родиною Старицьких;
— Музей мініатюр із вражаючими експонатами.
Усі ці музеї можуть незабаром опинитися на вулиці.
Музейним працівникам наказали пакувати валізи. Знаних науковців виганяють з роботи чи переводять на посади двірників. Унікальні фонди будуть розтягувати відомі «музейні злодії» від влади, в кращому разі гноїтимуть у запасниках.
Влада руйнує Лавру як культурну пам’ятку світового значення, внесену в каталог світової спадщини ЮНЕСКО.
Проблема не тільки в тому, що музеї виселяють в нікуди, тобто знищують, як раніше знищили Музей історії Києва.
Влада має нахабство виганяти осередки української культури з української святині. Що це, якщо не злочин проти власної країни?
Століттями в Києво-Печерській лаврі поруч з келіями та храмами були братства й школи, друкарні й бібліотеки. Музеї Лаври продовжують цю традицію, зберігаючи в національній святині український дух і живу історію християнства на нашій землі.
Ці музеї не можуть заважати людям, що сповідують вчення Христа. Вони заважають лише дикунам, що ненавидять Україну, її культуру та історію. Це дикунство й ненависть не прикриєш ні рясою, ні міністерським портфелем.
Цих дикунів можемо зупинити лише ми — українські громадяни, від імені яких чиняться злочинні дії.
/.../
Якщо ти будеш байдужим, цих музеїв завтра не буде ні для тебе, ні для твоїх дітей.
ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ СВЯТИНІ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ТЕБЕ!»
Рух добровольців «Простір свободи»
ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ: Мистецький арсенал
З приходом нового керівництва в Мистецького арсеналу відкрилося друге дихання, він став потужним виставковим майданчиком.
Керівник Мистецького арсеналу Наталія Заболотна привнесла в новий простір експозиційні формати з попереднього місця роботи: восени на фестиваль сучасного мистецтва ART-KYIV contemporary приїхала чимала делегація відомих художників і критиків; у грудні з не меншим успіхом провели Великий антикварний салон, на березень 2011-го заплановано Великий скульптурний салон, у квітні пройдуть фестиваль FINE ART Ukraine та акції в рамках Ukrainian Fashion Week — практично все це відбувалося в Українському домі, директором якого пані Наталія працювала останні роки.
Уміння влаштовувати різножанрові салони дозволило ефективно й місцями ефектно заповнити інтер’єри Арсеналу; що ж до решти, то тут прогрес менш очевидний — але це вже залежить не так від конкретного керівника, як від позиції державних чиновників, що затверджують фінансування «українського Лувру». Як би там не було, відрадно вже те, що Мистецький арсенал починає працювати в активному виставковому режимі, займаючи одне з чільних місць на культурній мапі столиці.
ТЕНДЕНЦІЯ: галерейно-виставковий бум
Галерейний бізнес став цього року одним із найвиразніших, як нині заведено казати, «трендів». Відкриття нових потужних арт-центрів не тільки в Києві («М17», «Грета»), а й у обласних центрах: «Ізоляція» в Донецьку, «Я галерея» в Дніпрі (Дніпропетровську), що додалася до вже діючого надзвичайно цікавого мистецького клубу «Квартира».
Ситуація, коли в Києві паралельно проходить одразу кілька потужних виставок, стала цілком звичною. У певному сенсі навіть попит перевищує пропозицію: не вистачає нових імен, свіжих талантів, щоб заповнити весь цей стрімко зростаючий простір.
