«Віват, запорожці!», — саме так кричав хоробрий мушкетер Шарль дю Бас (гасконець д’Артаньян) після того, як впала неприступна фортеця Дюнкерк.
Слід нагадати скептикам, які фальсифікують історію і намагаються принизити козаків, показуючи їх розбійниками та гультіями, що треба натомість прочитати висновки з досліджень зарубіжних авторів про те, якими насправді були запорожці. Справжня історична постать козака не всім до вподоби. Може, хтось не хоче, щоб в історичній пам’яті народу були красиві й мужні постаті воїнів у чудових обладунках, біля гарних коней, або не хоче пам’ятати, як до цих воїнів-лицарів приходили по допомогу посли від самодержавців Іспанії, Франції, Польщі, Росії, і як ці воїни боронили свої та чужі кордони.
Козацький характер овіяний легендами. Проте тепер чомусь поверхово судять про життя і славу козаків, наділяючи їх здебільшого негативними рисами. Образ козака, на думку сучасників, в широченних без міри шароварах, сорочках-вишиванках і в червоних чоботях перетворився на ярмарковий персонаж. Мабуть, довго сміялися б наші пращури, якби побачили у ті часи таке посміховисько. Дуже прикро, що всіляко виставляють надмірне захоплення козаків горілкою. Дехто навіть пишається цим. Хоча французький інженер та історик Г. Боплан, описуючи вживання спиртних напоїв козаками, підкреслював: «... це буває лише в час дозвілля, бо коли перебувають у військовому поході чи задумують якусь важливу справу, дотримуються незвичайної тверезості... Під час походів цей люд дуже стриманий, а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияк, отаман одразу ж наказує викинути його в море». Отже, за пияцтво в поході — смертна кара — і всі, хто брав у ньому участь, про це знали. Лицар, навіть у гульні, залишався лицарем.
Козак гинув у бою з ворогом, а якщо лишався живим, то, незважаючи на воєнні лихоліття, ставав довгожителем. Хіба могли січовики здобувати свої блискучі перемоги на суші й на морі, якби весь час пиячили? Та хіба міг собі дозволити козак пити-гуляти, коли його постійно чатувала небезпека, він повинен бути готовим до зустрічі з ворогом у будь-який час, щоб відбити напад, захистити не тільки себе, а й свою домівку, землю, Вітчизну?
До цього слід додати, що такої горілки, як сьогодні вживають, не було на той час. Козаки пили варенуху, медовуху, вишневі й гарбузові напої, горіхові та грушеві наливки, а також з журавлини, обліпихи, шипшини тощо. Сучасна горілка міцністю в 40 градусів, мабуть, звалила б з ніг вояка-запорожця, адже улюблена козаками варенуха мала не 40, а лише 22 — 25 градусів. Такий дещо хмільний напій не викликав синдрому похмілля, тому, коли козак випивав кварту — другу, міг танцювати півдня гопака чи добре вправлятися у стрільбі. У себе на Запорізькій Січі козаки пили вино з ритуальної чаші-побратима, що мала дві ручки і зберігалася у кошового. Пили і передавали один одному по колу, приказуючи: «Один за всіх і всі за одного». Цікаво, кому першому належить цей вислів: козакам чи мушкетерам, з якими вони були у приятельських стосунках під час облоги фортеці Дюнкерк.
Місто-фортеця Дюнкерк було важливим портом при вході з Північного моря в Па-де-Кале та Ла-Манш. Протягом 10 (!) років уславлені французькі мушкетери не могли оволодіти фортецею, яку зайняли іспанці. Їх ніяким чином не можна було звідти вибити: гинули тисячі людей, а фортеця залишалася в руках ворога. Дюнкерк був невразливим і з суходолу, і з моря: опоясаний глибоким ровом, наповненим водою, з високим валом, на якому було розміщено десять бастіонів, що робило його неприступним.
Французький уряд в особі кардинала Франції Джуліо Мазаріні шукав силу, яка б здобула це місто-фортецю та ще й задешево, а тому звернувся через своїх послів та офіцерів до славнозвісних в Європі лицарів — українських козаків — з проханням допомогти взяти Дюнкерк.
Свого часу відомий Г. Боплан, будучи у Варшаві у 1644 році, в розмові з французьким послом в Речі Посполитій графом де Брежі запропонував найняти запорожців. А той запевнив кардинала Мазаріні, що козаки «дуже відважні воїни, непогані наїзники, досконалі піхотинці, і особливо вони здібні до захисту фортець». Згодом, у березні 1645 року, отаман Іван Сірко їздив у Фонтенбло обговорити угоду, згідно з якою французький уряд наймає на службу 2600 українських козаків (1800 піхотинців і 800 кінних). За свої військові послуги козаки мали отримати по 12 талерів кожному і по 120 — полковникам і сотникам. У вересні 1645 року запорожців переправили в похід морем із Гданська (Польща) в Кале (Франція). Козаки брали участь у війні Франції проти Іспанії за Фландрію. Йшлося про політичну вигоду для короля Франції, зокрема за приєднання деяких районів іспанських Нідерландів і частини Саксонії.
Об’єднані французько-козацькі війська спочатку захопили навколишні міста. Австрійські союзники французів намагалися прорвати оточення, але марно. Тоді до справи взявся отаман Сірко, який очолював цей похід. Він уважно оглянув фортецю і був вражений складною системою оборонних споруд довкола неї. У руслах мілководних річок викопано канали, а все узбережжя оточене укріпленнями. Шлюзований вхід до міста охороняв форт «Мардик», попереду височів мол з муром і грізною лоцманською баштою, з якої визирали десятки гармат. Таку твердиню могло захопити хіба що тридцятитисячне військо. Козаки поставили умову, що будуть діяти самостійно. І французьке командування дало згоду не втручатися до їхньої стратегії й тактики. Тоді Іван Сірко привіз до стін фортеці двома французькими фрегатами лише 2200 козаків. Французькі генерали були вкрай здивовані. Винахідливі козаки використали приплив моря. Та пізно ввечері три швидкохідні піратські бриги наздогнали й оточили козацькі фрегати. Отаман дав команду вивісити білий стяг, що означало капітуляцію. А далі все сталося миттєво. Піратські бриги пішли на абордаж. Іспанці висипали на палубу, а там — ані душі. Вони спускалися в трюм і більше не піднімалися. А коли на палубі зчинилися паніка і розгубленість через зникнення частини піратів, Сірко пронизливо свиснув. Запорожці з диким рокотінням вискочили на палубу й захопили іспанців, серед яких виявився і командир форту «Мардик». За умови, що йому дарують життя, він провів козаків на своїх кораблях у гавань і відкрив форт. Сталося так, як розраховував геніальний козацький стратег. Брама міста-фортеці відчинилася, і запорожці увірвалися туди, повністю захопивши форт «Мардик», і з його гармат відкрили вогонь по лоцманській вежі та інших фортах Дюнкерка. Головна частина запорожців зайняла вулиці та майдан міста. Усюди гриміло гучне козацьке: «Слава!». А зі сходом сонця над Дюнкерком замайорів прапор Франції. Козаки повернули королю найміцнішу фортецю в Європі і взяли 7 тисяч полонених.
Городяни радісно зустріли запорожців. Вони поважали їх за гуманне ставлення до жителів та військовополонених іспанців. Незабаром у визволений Дюнкерк вступила королівська армія принца Конде, яка неодноразово намагалася взяти цей форт.
Французький історик і мандрівник П’єр Шевальє, який був офіцером при одному із загонів запорізьких козаків під Дюнкерком, описував бойові подвиги запорожців так: «Французьким військам не доводилося наснажувати їх войовничістю, бо їм вистачало природної сміливості».
Та запорожців чекало розчарування. Кардинал Мазаріні відмовився виплати гроші за угодою, мотивуючи тим, що фортецю взято «не за правилом ведення війни». Адже запорожці застосували хитрість і кмітливість, бойову зухвалість і повністю використали фактор несподіваності. Отаман Сірко був змушений їхати до Парижа по гроші, яких довелося чекати 10 місяців. Він мешкав у французького принца Конде, а козаки, що з ним приїхали, — в казармах мушкетерів. Відомо, що отаман Сірко навчав французьких мушкетерів запальному українському танцю «Козачок» — витвору бойового мистецтва, який занесено в реєстр кращих європейських зразків.
Хитрий кардинал, можливо, був зацікавлений в тому, щоб запорожці осіли на французькій землі, бо кораблів для повернення козаків не давав і обіцяні гроші не виплачував. Отаману Сірку довелося ще затриматися в Парижі (осінь 1647 та весна 1648 років), принагідно він читав у Сорбонні лекції з історії Польщі та Руси-України (латиною). Нарешті у травні 1648 року козаки отримали гроші від короля і заходилися збиратися в дорогу. За цей час сталася несподіванка. Майже половина козацьких лицарів порушили обітницю та одружилися із француженками. На що отаман Сірко зауважив: «Козак — лицар. Мусить жінку шанувати. Та ще жінку-матір...» А тому одруженим велів залишитися у Франції. Частину козаків було відправлено в Лотарингію і розквартировано в гостинних французів.
Кораблів переможцям так і не дали, отож тисяча козаків, «вільних» від жінок, вирушила на Вкраїну... пішки через Голландію та Німеччину. У Голландії їх знову затримали і розквартирували, як трудову силу, по господарствах вдів. Козаків малювали фламандські художники, а є версія, що, можливо, і сам Рембрандт.
Слава запорожців у Дюнкерку ще раз переконливо свідчить про їхню хоробрість, винахідливість, чесність, почуття обов’язку. Козаки були людьми мужніми, сердечними, чистими. Доброта і безкорисливість, щедрість і совість, повага і чуйність — чесноти, притаманні запорожцям.
Та найголовнішим є те, що козацтво виконало покладену на нього історичну місію — врятувало український народ від загибелі. Створивши збройні сили для самопорятунку, козацький народ ніколи не прагнув загарбати чужу землю (адже було безліч можливостей і привидів), а використовував свою військову могутність лише для захисту Вітчизни, для звільнення її від чужоземного поневолення.
Багатство кожного народу є істинним, коли кожна людина знає про своїх нащадків та пишається своїм минулим. Шотландці, німці, іспанці та інші великі історичні нації ніколи не дозволять нікому глузувати над своєю історією та звичаями. Бо народ, який не знає свого минулого, — позбавлений свого майбутнього.
