Фотокореспондент незалежного видання «БелГазета» Вадим Заміровський працював у центрі Мінська під час недільного мітингу опозиції, розігнаного за наказом Лукашенка з безпрецедентною жорстокістю. Ми зв’язалися з нашим колегою і попросили розповісти про те, що сталося.
— Коли ви прийшли на місце подій?
— На початок акції. О 19.30 частина мітингувальників, близько двох тисяч учасників, на чолі з одним із незалежних кандидатів — Римашевським — зібралася на вокзалі й рушила колоною на Жовтневий майдан. О 20.00 всі колони з’єдналися на Жовтневому майдані, з цього, можна сказати, розпочався мітинг.
— За вашою оцінкою, скільки людей було в пікові моменти?
— Близько тридцяти тисяч.
— Який настрій панував серед демонстрантів?
— Коли один із претендентів, Статкевич, висловився в тому дусі, що за результатами незалежних екзит-полів Лукашенко набрав 30%, тому ми йдемо, аби сказати йому, що час вже йти, люди вийшли на проспект. Річ у тім, що центральний проспект у Мінську має невеликий ухил, і ті, хто йшов попереду й позаду, могли бачити, скільки народу вийшло в цілому. Тут спрацювала така реакція — ті, хто стояв збоку, побачивши, що так багато протестує, приєднувалися. Ось це був піковий момент, у людей дійсно з’явилася віра в те, що щось може статися.
— Коли прийшли на майдан Незалежності, чи знали ви, що робити?
— Вочевидь, що конкретного, проробленого плану, що робити далі, у лідерів мітингу не було. Спочатку підійшли до одного місця, поставили звукопосилювальну техніку — без неї взагалі нічого не було чутно, — потім вирішили переміститися. Люди почали губитися. Навіть коли налагодили гучномовці, далеко не всі чули, що потрібно робити. Подальші події на майдані були абсолютно спонтанними.
— Чи мороз зіграв свою роль у тому, що люди почали розходитися ще до початку зіткнень зі ЗМОПом?
— Основний чинник — люди не мали інформації й відчували, що в лідерів немає конкретного плану дій. Вони постійно радилися між собою, просто не знали, що робити. Мороз був не настільки сильний, окрім того, люди зігрілися, поки йшли від майдану до майдану, ще мали натхнення, але вже за півгодини через невизначеність, про яку я сказав, народ почав розходитися.
— Знамените биття скла — це провокація чи непродумані дії когось із маніфестантів?
— Припускаю, що серед тих, хто намагався прорватися до Будинку уряду, були й провокатори, й мітингувальники, що піддалися на провокацію. І ті й інші. Тут, знову ж таки, помилка керівництва мітингу. Вони вирішили так: ідемо зараз до Будинку уряду, звернулися — підтримайте нас, однак хтось із натовпу зрозумів це по-своєму. Або взагалі не слід було туди йти, або потрібно було давати чіткі вказівки: ми хочемо штурмувати — штурмуймо. Було якось так сказано двоїсто: хтось почав намагатися прорватися, а хтось стояв і дивився на все це.
— Чи пам’ятаєте, коли з’явився ЗМОП?
— Спочатку вони вийшли з Будинку уряду, при цьому постраждали кілька журналістів, які стояли на цих сходинках при вході. Вони протримали оточення, змістилися, у цей момент натовп кинувся знову, намагаючись прорватися всередину. Тут якраз у багатьох виникла підозра, що це якраз і є провокація прориву до Будинку уряду, — іншого пояснення тому, що ЗМОП раптом відійшов і відкрив доступ, не було. Потім, мабуть, дочекавшись підкріплення й отримавши моральне право — що ось, дивіться, вони перші почали, а ми захищаємося, — взялися до активних дій. Їм нічого не варто було стягнути величезні сили ЗМОПу й розпочати затримання — вони розбили натовп на сектори та розпочали всіх заганяти до автомобілів для в’язнів.
— Кадри того, як це відбувалося, жахають...
— Багато журналістів, і мене, зокрема, було заарештовано. Тому я не бачив усієї картини. Але побиття було. Люди падали під ноги ЗМОПу. Люди отримували по кілька ударів палицею по голові, по них топталися кілька шерег ЗМОПу — людей просто відносили після цього.
— Як вас затримали?
— Вийшло так, що коли я знімав арешти й вантаження до автозаків, в одну секунду шереги ЗМОПу перешикувалися, і я виявився відрізаним. Багато що тут залежить від особистого чинника. З одним ЗМОПівцем я в процесі роботи поговорив абсолютно нормально, а другий вважав за потрібне заарештувати мене разом зі всіма. Вони в таких випадках б’ють і заарештовують усіх- плювати, журналіст чи ні. Мене заштовхали до автозака, звісно, трохи перепало, як і всім, кого вони туди запихають, десь хвилини за 15 нас повезли до ізолятора тимчасового утримання на Окрестіна.
— Чи сильно вам перепало при затриманні?
— Ні. Я багато разів працював на акціях протесту, тому знаю, як потрібно згрупуватися, аби не дістати серйозних травм, тому відбувся легкими ударами.
— Чи багато часу ви провели в автозаку?
— Дві години. Чекали на свою чергу.
— Як поводила себе міліція щодо затриманих?
— По-свинськи. Ставилися, як до зеків, м’яко кажучи. Вони чомусь люто ненавидять опозицію, причому навіть на людському рівні це помітно: вони раді, коли в них з’являється можливість познущатися й застосувати фізичну силу.
— Чи багато людей затримали з вами?
— Всього нас у автозаку було 74 людини. Нас там напхали як оселедців у бочку, люди зомлівали, намагалися годувати один одного снігом, аби якось опритомніти. Нарешті прес-офіцер, який приїхав спеціально, аби розбиратися з журналістами, вивів мене з автобуса першим — і ще десь годину з’ясовували, яким чином мене можна звільнити. Було поставлено умову — я віддаю флешку з матеріалом і мене звільняють. Якщо не віддаю — тоді йду разом зі всіма на суд.
— Ви віддали флешку і що потім?
— Мабуть, якийсь начальник розпорядився, і мене випустили.
— Флешку повернули?
— Так.
— Що з матеріалом?
— Скажімо так — пропав.
— Просто все стерли?
— Так. Але частину світлин мені вдалося відновити.
— Чому владі вдалося перемогти й цього разу?
— Коли збирається така кількість людей, ними потрібно вміти керувати. А організація була дуже поганою. Організація — це якраз і можливість того, аби щось сталося. Мені здається, проблема в тому, що кандидати на посаду президента, які зібрали таку кількість людей, просто не прагнули до влади, не прагнули до перемоги й до змін.
— Який ваш особистий настрій після всього, що сталося?
— Мені як журналістові дуже шкода матеріалу, а по-людськи — не дивно, бо я не чекав, що щось зміниться. Та все ж таки я вірю, що у Бєларусі зміни обов’язково стануться, я бачу, що беларуська культура розвивається, з’являється все більше молодих активних людей, яким не наплювати на свою країну, — але, за моїми особистими прогнозами, про серйозні зміни можна буде говорити років за десять у кращому разі.
