Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Українцям Росії важливо бачити й чути Київ»

Відсутність постійного відкритого доступу до адекватної інформації про Україну — ключовий чинник ефективної асиміляційної політики РФ
17 грудня, 2010 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Нещодавня ліквідація Федеральної національно-культурної автономії українців Росії (про що «День» писав у № 217-218 від 26 листопада 2010 року) співпала з візитом у редакцію «Дня» голови української діаспори Республіки Башкортостан та Республіканського національно-культурного центру «Кобзар» Володимира ДОРОШЕНКА. Пан Володимир народився на Рівненщині, але живе й працює в Уфі — столиці Башкортостану — вже сорок років.

Те, що культурні та національні права українців у Росії не забезпечуються державою на належному рівні, тим паче у порівнянні зі становищем української діаспори у західних країнах, загальновідомо. Але візит у редакцію «Дня» голови української діаспори однієї з російських республік — нагода поспілкуватися про «наболіле» з людиною, що перебуває, так би мовити, у системі. Володимир Дорошенко з позиції російського українця розповів нам про асиміляційну внутрішню політику, повну відсутність українських ЗМІ... А також про те, як живуть 55 тисяч українців у чотирьохмільйонному багатонаціональному Башкортостані.

— Перші переселенці з Черкащини з’явилися у Башкортостані 375 років тому, але масштабна хвиля еміграції відбулася за часів Столипінської реформи. У Башкортостані ще збереглися поселення цього періоду. Деякі села — Степанівка, Золотоножка, Санжарівка, Казанка, Шарівка — відзначили свої сторічні ювілеї. Інша велика хвиля еміграції мала місце під час Другої світової війни. В Уфу з України були евакуйовані Спілка письменників, заводи. До речі, у наступному році виповнюється 65 років із часу евакуації. Ми хочемо підняти ці матеріали. Адже тісні контакти з місцевою інтелігенцією мав Павло Тичина, тут певний період часу жили Максим Рильський, Петро Панч.

Республіка Башкортостан — чи не єдина в Росії, якій притаманне відносно лояльне ставлення до національних меншин. Мабуть, лише в Башкортостані поруч із російськими функціонують татарські, чуваські, марійські школи. Українських немає, але маємо сім шкіл із вивченням української мови — чотири загальноосвітні й три недільні. Причому це муніципальні школи з повним штатом учителів. У нашій республіці є своєрідний «ексклюзив» у національній політиці: кожна національність має свій історико-культурний центр. Він розміщується у місцях компактного поселення її представників. Український Республіканський національно-культурний центр «Кобзар» знаходиться у селі Золотоножка. У цьому ж селі функціонує єдина у Росії школа, де всі учні вивчають українську мову.

Але незважаючи на відносно «м’який» національний клімат у республіці, українських сіл стає все менше. Колись тут були цілі анклави сіл, а зараз таких, які можна назвати українськими опорними пунктами, залишилося у межах десятка. Причина — у швидкій асиміляції, як об’єктивній, так і суб’єктивній. Українські села чомусь визначаються як не перспективні і приєднуються до башкирських чи татарських сіл.

— Те, що культурні права українців Росії нормально не забезпечуються, загальновідомо. Але все ж, як українець Росії, скажіть, яким є становище української нацменшини у порівнянні з російською в Україні?

— Як я вже казав, загальнодержавна політика спрямована на асиміляцію національних меншин. У Башкортостані, незважаючи на всі проблеми, — ситуація одна з найкращих. Я співчуваю багатьом іншим українським регіональним організаціям Росії. Якби українці в Росії мали хоча б соту долю того, що мають росіяни в Україні, ситуація була б зовсім іншою. Перш за все, для українців у Росії важливо бачити й чути Київ. Це була б для нас величезна духовна підтримка. Коли працівники Національно-культурного центру «Кобзар» приїжджають у село, розмовляючи українською, — воно оживає. Старше покоління досі непогано розмовляє рідною мовою. Наші учні беруть участь у конкурсі ім. Петра Яцика. Я везу їм з України півсотні дипломів за 2009 рік. Хоча працювати з молоддю непросто. Основна робота проводиться на базі шкіл. Але те, що в нас немає української преси, радіо, телебачення, безумовно, відіграє ключову і негативну роль.

— Чи цікавляться українці Башкортостану подіями, що відбуваються в Україні?

— Безумовно. І дуже переймаються ними. Наприклад, у 2004 році в нас теж був підйом. Треба сказати, що російські ЗМІ не дуже балують нас інформацією. Якщо ми її одержуємо, то лише негативну.

— А в який спосіб ви отримуєте більш об’єктивну інформацію?

— Через інтернет. А потім відповідаємо на запитання тих, у кого немає до нього доступу. Але зрозуміло, що цього недостатньо. Також кожного року група дітей із Башкортостану приїздить у міжнародний табір, який організовує управління освіти Львівської області. Про Західну Україну в нас інформації вкрай мало, а якщо є, то суцільний негатив. Тому діти, побачивши справжню Західну Україну, повертаються з табору з абсолютно іншим світоглядом. Ситуацію в республіці міг би змінити нормальний доступ до українських ЗМІ, зокрема, телебачення. Але нинішня російська політика щодо національних меншин невипадкова. Можливість публічного доступу до українського слова на загальнодержавному рівні для Москви неприйнятна. Ті переваги, які ми маємо у Башкортостані, є в нас не завдяки політиці Москви, а всупереч їй. Навіть Асамблея народів Росії — абсолютно фіктивна установа.

— Зважаючи на відносно сприятливу культурну атмосферу у Башкортостані, чим займається Національно-культурний центр «Кобзар»?

— Центр — це організація, яка представляє всіх українців Башкортостану. На базі центру проводяться і республіканські заходи, й українські культурні події. Наприклад, у Башкортостані нещодавно було свято, яке називається шинжере (українською — родовід). Серед українців є сім’ї, родинне дерево яких налічує кілька поколінь. Під час свята вони розписують свою історію. Родинне дерево одного з українців зайняло площу довжиною шістнадцять метрів. Ми організовуємо фестивалі української культури у Башкортостані. У нас є шість фольклорних вокальних ансамблів, які виконують українські пісні. Дуже цікаве старше покоління українців, яке, на жаль, відходить. Вони активні, ініціативні. Наприклад, хор «Кобзар» та ансамбль «Червона калина» з Санжарівки їздили з концертами на Полтавщину — звідти їхнє коріння.

На базі нашого центру ми раз у два роки проводимо Всеросійський семінар із вивчення предметів українознавчого циклу, куди запрошуємо професорів із Києва, Львова, приїжджають викладачі з Ніжина, Херсона, Чернігова. А 26 лютого відбувся Шостий з’їзд українців Башкортостану, участь у якому взяли поет Дмитро Павличко, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою НУ «Львівська політехніка» Ірина Ключковська.

— Чи підтримують українські громади з різних міст і федеральних республік зв’язок між собою?

— Лідери регіональних громад є членами ради Об’єднання українців Росії. Хоча останнім часом відбувся розкол українського руху. З прийняттям закону про національні меншини було підняте питання, щоб усі регіональні осередки перереєструвалися у федеральні національно-культурні автономії. Передбачалося їх фінансування з державного бюджету. Хоча фінансування так і не було. Частина українських осередків перереєструвалася у ФНКУ (ми перереєстрацію не проходили). Нещодавно, як відомо, Верховний суд Росії ліквідував федеральну національно-культурну автономію українців. Залишилося лише Об’єднання українців у Росії, але у нас немає лідера. Тому український рух в Росії розбитий повністю.

— Ваш приїзд в Україну співпав із Меморіальним тижнем, під час якого українці традиційно вшановують пам’ять жертв голодоморів та політичних репресій. Чи пам’ятають українці Башкортостану про ці трагічні події?

— До 75-ї річниці Голодомору проводилася всесвітня акція «Незгасима свіча». Ми також готувалися до неї. Але Росія на державному рівні відмовилася брати участь в акції. Нам теж, м’яко кажучи, порекомендували її не проводити. Я лише поїхав у Казахстан за свічею, бо Оренбург узагалі відмовився брати участь у передачі свічі, яка з Казахстану йшла в Росію. Тобто вже були розроблені етапи акції — все припинилося в останній момент, оскільки держава була проти участі в акції. Але оскільки ми готувалися до неї, то показали частину програми на семінарі по вдосконаленню вивчення предметів українознавчого циклу, в якому брали участь гості з України. На наступний ранок у нас був переполох, дзвінки й таке інше. Звичайно, у вузьких колах ми згадуємо, обговорюємо ті події, але провести в Росії широкомасштабну акцію по вшануванню пам’яті жертв Голодомору фактично неможливо.

P.S. Головний редактор «Дня» Лариса Івшина подарувала для національно-культурного центру «Кобзар» книги з «Бібліотеки «Дня»: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Ваші мертві вибрали мене» та «Фотоальбом» по слідах фотовиставок газети «День. Це той спосіб, у який редакція газети може певною мірою допомогти українцям Башкортостану отримати більше адекватної інформації про Україну.

Вікторія СКУБА, «День»
Газета: 
Рубрика: