У так звані часи застою в ранг беззаперечної істини підносилась ідеологема: «Немає такого запитання, на яке би у партії не було відповіді». Такий оптимізм тішив душу та вносив у тіло дозу адреналіну. Однак пройшли два довгі десятиліття, і з вуст праведних генерального секретаря ЦК КПРС Юрія Андропова прозвучало нове положення: «Ми не знаємо суспільства, у якому живемо». Ці слова прозвучали як заупокійний подзвін перед розпадом Радянського Союзу.
ОСМИСЛЕННЯ
Тим часом після проголошення незалежної України знову постала проблема осмислення світу, цивілізаційної ідентифікації, а також визначення перспектив суспільного розвитку. Знову постали сакраментальні запитання: «Чи знаємо ми суспільство в якому живемо?», «Чи є у нас відповідь на виклик часу?», зрештою «Чи усвідомлюємо ми в повній мірі, у чому саме полягає цей виклик?».
Власне, проблема навчитися «мислити глобально, діяти локально» стосується не лише нас. Наприклад, голова комісії ЮНЕСКО з питань освіти Жак Делор сформулював це завдання таким чином: у цілому світі «наші сучасники потерпають від запаморочення, розриваючись між процесом глобалізації, прояви якого вони спостерігають і часто підтримують, і пошуками своїх коренів, опори в минулому, належності до тої чи іншої спільноти. Освіта має зайнятися цією проблемою, оскільки нині більше, ніж будь-коли, вона є учасником процесу зародження нової всесвітньої спільноти і виявилася в самому центрі проблем, пов’язаних із розвитком особистості й різноманітних спільнот. Завдання полягає в тому, щоб надати можливість всім без виключення виявити свої таланти і увесь свій творчий потенціал, що має на увазі можливість реалізації кожним своїх особистих планів. Ця ціль є домінуючою»1.
Така постановка завдання не розбігалася із українськими освітніми традиціями, зокрема настановою Григорія Сковороди «пізнати себе чи то свою природу, взятись за свою долю і робити своє діло». Однак виникало ще одне запитання: чи під силу самій освіті це відповідальне суспільне надзавдання? Тут знову хочеться апелювати до авторитету Жака Делора: «З педагога багато запитується, іноді навіть надто багато, від нього вимагають виправити недоліки інших установ, які теж займаються питаннями освіти і професійної підготовки молоді. Від нього вимагають багато, в той час як зовнішній світ все більшою мірою проникає в школу, зокрема через засоби інформації та комунікації»2.
ЄДНІСТЬ
Отже, освітянам було б необачно не зважати на сьогоднішній «зовнішній світ» — хронічну бідність і безпорадність, жорстокість і насильство, помножені на відсутність осмисленого уявлення про вчорашнє минуле, а тим більше про завтрашнє майбутнє. На думку науковців, все це є свідченням того, що людство нині перебуває на перепутті суспільного розвитку: від одного порядку — через хаотичний рух — до якоїсь нової єдності. Але зовсім немає гарантії того, що цей новий порядок встановиться сам по собі й буде кращим і гуманнішим за попередній. Так, згідно прогнозу одного з видатних американських теоретиків Іммануїла Валлерстайна, у центрі ядра капіталістичної світ-системи панування США нині хилиться до занепаду, вірогідним гегемоном у ХХІ столітті може стати Японія, а Китай перетвориться на їхню спільну напівпериферію. Об’єднана Європа може залишитися на другій позиції у ядрі світ-системи, а її напівпериферією буде Росія. Сумна доля чекає на периферію капіталістичної світ-системи: тут «наново відкритий Китай займе в товарних ланках місце безлічі країн третього світу — від Афганістану і Бангладешу до Алжиру і Замбії. Ті виявляються просто зайвими для функціонування наймогутнішого трикутника накопичення капіталу... Безробітні світового рівня... Вони не мають перспективи ні в якості робочої сили, ні в якості споживачів»3.
Звідси випливає закономірне запитання — яким буде місце України за цього нового порядку, що чекає на наших дітей, і чого ми маємо їх учити? Те, що Україна нині перебуває на периферії капіталістичної світ-системи, ні для кого не є секретом. Невже їй судилася роль «безробітних світового рівня»?
На жаль, на це запитання комісія ЮНЕСКО не дає прямої відповіді. Вона лише обачливо зазначає, що вирішальна роль освіти у справі розвитку особистості впродовж усього життя не є панацеєю, не є ключем для вирішення всіх проблем у світі. Освіта може бути всього лише одним із засобів, який, однак, більше, ніж інші, служить гармонійному й сутнісному розвитку людини задля подолання злиднів, відторгнення, нерозуміння, пригнічення й війн. Щоправда, у підсумку комісія ЮНЕСКО виокремила чотири основні компетентісні принципи освіти, до яких належать: навчитися жити разом; навчитися набувати знань; навчитися працювати; навчитися жити.
НАЦІЯ
Зазначені принципи комісії ЮНЕСКО є особливо актуальними для нинішньої України. Як засвідчили нещодавні вибори до місцевих рад, центристські помірковані партії втратили свою привабливість, а натомість у суспільстві наростають тенденції до радикальної нетерпимості. Національне питання знову актуалізується, а тому заклик «навчитися жити разом» стає особливо доречним.
Однак, як на мене, було б легковажно (а то й небезпечно!) звужувати розуміння виклику часу до сфери міжнаціональних відносин. При всій повазі до визнаного українського соціолога Євгена Головахи, навряд чи в повній мірі можна погодитися із таким його положенням: «риторика Ющенка була етнократичною, він постійно наполягав на формуванні етнічної держави. Сучасні ж держави формуються на основі політичної нації. На цьому, до речі, можна й об’єднати наше суспільство»4.
Протиставлення «етнічної нації» «нації політичній», на мою думку навряд чи допоможе нам «навчитися жити разом». Нині в Україні йде паралельно (але на різному рівні й з різною інтенсивністю) двоєдиний процес формування політичної (громадянської) нації при одночасному посиленні самоідентичності української титульної нації. Так само триває процес ідентифікації представників різноманітних національних меншин і корінних народів. У цьому процесі політичний (громадянський) фактор і фактор етнічний діалектично взаємопов’язані. На думку нині покійного і всіма нами шанованого професора Сергія Кримського, «зараз ми розвиваємося у напрямі утворення політичної нації. Вона в певному розумінні збігається з поняттям громадянства. Ми — громадяни однієї держави. Політична нація — це український етнос плюс інші етноси, що визнають базову роль українських цінностей, визнають українську ідею (курсив наш. — Авт.)»5.
«Навчитися жити разом» — це шлях до консолідації нації. За визначенням відомого чеського дослідника Мирослава Гроха, на процес консолідації впливають як об’єктивні показники (економічні, політичні, мовні, культурні, релігійні, географічні, історичні), так і їхні суб’єктивні відображення в колективній свідомості. Особливо важливими є три складові: 1) пам’ять про спільне минуле, що трактується як доля спільноти; 2) насиченість та інтенсивність мовних і культурних зв’язків; 3) концепція рівності всіх членів групи, організованих у громадянське суспільство.
Важливість цих чинників є неперехідною. В силу обставин, що нині склалися в Україні, мені хотілося б наголосити на пріоритетності саме третього фактору. Без поступу у напрямі розбудови громадянського суспільства й демократії решта проблем — усвідомлення спільності історичної долі, забезпечення інтенсивності мовних зв’язків — неминуче вирішуватимуться в недемократичний спосіб. А в подальшому, в разі суспільної деформації, самі проблеми історії й мовлення врешті-решт стануть деструктивним фактором, який лише викликатиме соціальну напруженість.
ІСТОРІЯ
Для забезпечення виваженого аналізу нашої вітчизняної історії слід покладатися не лише на власне наукове сумління, але й на документи Ради Європи. У її рекомендаціях від 1996 року зазначається, що «історична освіта має бути вільною від політики. Історія для істориків, а не для політиків і ідеологів». У іншій рекомендації комітету міністрів Ради Європи від 2001 року зазначається, що «викладання історії не має перетворюватися на інструмент ідеологічних маніпуляцій». Натомість викладання історії має на меті виховання активних і свідомих громадян; має стати вирішальним фактором у примиренні, визнанні, розумінні та взаємній довірі між народами, відігравати головну роль у розповсюдженні основних цінностей, таких як терпимість, права людини і демократія.
Останніми роками в Україні відбулися плідні дискусії щодо вивчення історії на академічному рівні та викладання цього предмету у школі та вищих навчальних закладах. І не слід драматизувати ситуацію, коли історія час від часу переписується. Ми маємо виходити з того, що абсолютної тотожності між поняттям «історична реальність» і поняттям «знання реальності» немає і не може бути. На визнанні цього факту тримається історична наука, яка являє нам події минулого не як раз і назавжди написану «універсальну історію», а як численні версії академічних досліджень історії, які в шкільних підручниках, однак, мають трансформуватися у якусь тимчасову консолідовану версію, яка відповідає сьогоденному виклику часу і тій фазі суспільного розвитку, яку проходить Україна. Плідні дискусії із зарубіжними вченими, зокрема із сусідніх країн, є звичайною міжнародною практикою. Однак слід зажати на те, що на сьогодні все ще триває процес самовизначення України стосовно Росії, і навпаки — самовизначення Росії стосовно України. Доки цей процес не визріє, написання спільного підручника України з Росією, на мою думку, є завданням передчасним.
Ніхто не може претендувати на знання історичної істини в останній інстанції. Історична істина є лише істина певного моменту пізнання, а тому неминуче переглядатиметься за інших обставин. Отже, сподіватимемося, нові покоління візьмуть на себе відповідальність у пошуку відповіді на ті запитання, які постануть перед ними.
МОВА
Не хотів би детально зупинятися на другому завданні національної консолідації — досягненні насиченості та інтенсивності мовних і культурних зв’язків у процесі освоєння «науки жити разом». Це окрема важлива проблема, яка вимагає ѓрунтовного опрацювання і виваженого викладу. На мою думку, вона досить прискіпливо вивчена професором Вадимом Васютинським у Інституті соціальної та політичної психології НАПН і, судячи з усього, набула вже значного громадського резонансу.
Втім, особливу увагу привертають дві тези, які описують ті психологічні бар’єри, які стоять на заваді більш глибокого порозуміння між певними представниками етнічних громад. Перший бар’єр — «нездатність або небажання частини російськомовних громадян бодай у певному обсязі вдаватися до україномовного спілкування». Тут, очевидно, залишається сподіватися на час і терпіння, а також добру волю людей здолати цю перешкоду, бо немає іншого виходу на шляху утвердження практичної двомовності, як вивчити українську мову.
Звісно, ще краще знати і якусь третю, приміром англійську, мову. А головне — викорінювати із своєї свідомості будь-які упередження щодо іншого народу, його історії, мови та культури. За визначенням генерального директора ЮНЕСКО Федеріко Майора, «місія вищої освіти виходить далеко за рамки простої передачі знань. Сьогодні вища школа має готувати таких громадян, які б уміли самостійно мислити й убачати в культурних різницях хорошу можливість для плідного діалогу, а не загрозу»6.
Другий бар’єр у викладі Васютинського викликає більшу тривогу: «В українському ментально-культурному просторі відбулася ѓрунтовна деінтелектуалізація україномовних сфер і жанрів та деукраїнізація сфер і жанрів інтелектуальних». Ця проблема набагато складніша, і тут, очевидно, не обійтися без широкої державної підтримки гуманітарної сфери в цілому. В разі наявності процесу «деінтелектуалізації україномовних сфер і жанрів» відбувається порушення ще одного документу Ради Європи — Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин, де чорним по білому зазначено, що «захист і розвиток регіональних мов і мов національних меншин не повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам і необхідності їхнього вивчення». Тут ми маємо на увазі те, що національне законодавство України має подбати про забезпечення чіткої, прозорої, зрозумілої мотивації для вивчення української мови. А таку мотивацію може забезпечити лише належне інтелектуальне наповнення україномовних сфер і жанрів.
ГРОМАДА
Отже, третє (але основоположне!) завдання на шляху «навчитися жити разом» — усвідомлення концепції рівності всіх членів групи, організованих у громадянське суспільство. В ідеалі розгалужена мережа громадських організацій має виконувати функції зв’язку людини та держави, своєрідного третейського судді у їхніх відносинах. Без поступу у напрямі накопичення взаємної довіри між громадянами і державою всі інші проблеми національної консолідації, повторюю, неминуче вирішуватимуться в недемократичний спосіб.
Ми не можемо закривати очі на те, що переважна більшість населення країни існує в режимі виживання. За даними Національного інституту стратегічних досліджень, з 1991 року було запущено довгостроковий механізм падіння життєвого рівня населення. Мав місце не лише тривалий спад виробництва, але й поява справжньої прірви у розшаруванні суспільства: «Якщо 1990 р. середній дохід 10% найзаможніших громадян України у чотири рази перевищував відповідний показник 10% найбідніших, то 1996 р. — вже у 67 разів». У той час ми пережили справжній психологічний шок. Щоправда, в подальшому цей розрив дещо скоротився, але, як зазначає у своїй монографії «Макроекономіка» О.М. Базілінська, якщо порівняти окремі країни, то співвідношення доходів багатих і найбідніших верств населення в Китаї складає 7:1; у країнах ЄС 5-7: 1; у Японії 4,3:1; а в Україні — 30:17.
Звісно, не хлібом єдиним живе людина. Проблема виживання тої чи іншої спільноти є не в меншій мірі проблемою збереження нею базових елементів традиційної гуманітарної культури з усталеними в ній нормами істини, добра і справедливості. Рівень добробуту і рівень соціонормативної культури населення країни — речі взаємопов’язані. Якщо соціальна нерівність у суспільстві стає досить великою, то сам інститут приватної власності втрачає свою легітимність в громадській думці. Тим більше це стосується етапу становлення незалежності України, коли власність, яка ще донедавна вважалася «загальнонародною», сьогодні вже стала власністю олігархів. Тут легітимність втрачає вже не лише неправедно нажите багатство, а й та влада, яка потурає олігархам. В очах своїх громадян вона теж стає нелегітимною.
ЛІБЕРАЛІЗМ
Де знайти ключ до вирішення наболілих питань? На початку 90-х років ХХ ст. існуючі на Заході теорії «модернізації» намагалися переконати, що варто лише країнам «третього світу» пройти певний шерег «стадій зростання» — і будь-яка з них може досягти висот якщо не Сполучених Штатів, то принаймні Великої двадцятки. Аргументи на користь цієї тези були забезпечені книгою Френсіса Фукуями «Кінець історії і остання людина», яка вийшла у світ 1992 року. Аргументи Ф.Фукуями здавалися неспростовними, адже надзвичайно показовою була перемога західних демократій у холодній війні проти комуністичної системи. Так само переконливими виглядали й рекомендації видатного економіста Мілтона Фрідмана, який радив лідерам колишнього комуністичного табору «приватизувати, приватизувати і приватизувати». І хоч як це дивно, вчорашні марксисти-ленінці практично без опору сприйняли риторику лібералізму. Виявилося, що паралелей між марксизмом і лібералізмом було більш ніж достатньо.
Так, наприклад, ліберали сповідували цивілізаційний підхід в аналізі способів виробництва, вирізняючи «аграрне», «індустріальне», та «постіндустріальне» суспільства. А «священнослужителі Марксової парафії» наполягали на «п’ятичленці» — «первісне», «рабовласницьке», «феодальне», «капіталістичне» та «комуністичне» суспільства. Звісно, в ідеологічному запалі велася й полеміка: навколо кінцевої точки розвитку (чи то ліберально-капіталістична сучасність, чи світле комуністичне майбутнє); навколо визначення оптимального шляху до світлого майбутнього (чи то шлях реформування, чи революції); навколо нормативного розуміння справедливого розподілу політичної влади і багатства (чи то представницька демократія, чи пролетарська диктатура); врешті-решт, точилися дискусії про ту соціальну страту, яка б уособлювала в собі носія справедливості й щонайвищого ступеню прогресу (чи то пошуки «справжнього» пролетаріату, чи навпаки — середнього класу). У підсумку все-таки була зроблена ставка на впровадження принципів лібералізму.
А між тим щоденна українська практика послідовно спростовувала райдужні сподівання на очікуваний прогрес. Так, впродовж перших десяти років незалежності ВВП в Україні знизився до 40,8%, а після наступних дев’яти років зростання ВВП ледь сягнуло лише 74,1% від рівня 1990 р. Після кризи 2008 року ВВП упав аж до 64% проти 1990 р. Тобто, впровадження приватної власності на засоби виробництва не засвідчило зриму перевагу ліберальних цінностей. До того ж, оцінюючи ситуацію в Україні, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки Дж. Стігліц вказував на два первородні гріхи української суверенної бюрократії: відсутність верховенства права і погано проведену приватизацію8.
Як наслідок нинішні скоробагатьки змушені остерігатися за долю своїх мільярдів, а тому намагаються не реінвестувати їх у своїй країні, а швидко перевести за кордон. В контексті політико-правовому головною причиною неефективності суспільних змін в Україні «стала спотворена система політичної влади з домінуванням груп упливу і конкурентною боротьбою між ними, перетворенням державних органів на засіб отримання специфічної ренти», а також вибух корупції, що спровокував фундаментальне руйнування ціннісної структури українського суспільства9.
Нині наші наставники перших років незалежності — зарубіжні адепти ліберальної демократії — визнають свої помилки щодо «огульного» роздержавлення й масової та неконтрольованої приватизації. Зокрема, М. Фрідман говорить: «Я був неправим. Виявляється, верховенство закону має більш фундаментальне значення, аніж приватизація». Так само й Фукуяма у своїй книжці «Державне будівництво» визнає свої хибні думки щодо всесильності «невидимої руки ринку» й наполягає на розбудові сильної й ефективної держави10.
ДЕРЖАВА
За таких умов говорити про торжество цінностей лібералізму на українському ѓрунті якось не доводиться. Якщо скористатися жаргоном радянського суспільствознавства, то успіх лібералізму є не «повним і остаточним», а половинчастим і проміжним. Ситуація навряд чи зміниться найближчим часом. Єдиний безсумнівний успіх лібералізму полягає в тому, що він інституціював самокритику раніше, ніж решта ідеологій11.
Той же Фукуяма визнав, що домінуюча донедавна ліберально-демократична модель потребує суттєвих коректив, адже лібералізація поза рамками чітко працюючих і сильних державних інститутів найчастіше провалюється: «Знадобилася азійська криза 1997—1998 рр. і проблеми, з якими зіткнулися Росія, Україна та інші посткомуністичні країни, щоб уявлення про ці питання стали змінюватися»12. За відсутності ефективних державних інститутів, працездатної політичної системи, необхідного набору базових цінностей результатом самих лише демократичних виборів стає формування зовні легітимних, але абсолютно безпомічних структур. Той «постпомаранчевий» політичний параліч, який ми пережили, є яскравим свідченням сказаного.
Сам Фукуяма нині твердить, що «можна мати багато форм ліберальної демократії з більшою чи меншою роллю держави». Одна із фундаментальних передумов демократії, на його думку, полягає в досягненні певного рівня матеріального добробуту населення. Посилаючись на досвід Південної Кореї й Тайваню, він наголошує на тому, що вони «проводили демократизацію у міру того, як ставали багатшими»13. Лише добробут, стверджує Фукуяма, «слугує джерелом для виникнення стабільної демократії. Не існує історичного прикладу існування демократичної держави з річним доходом на душу населення понад 6 000 доларів, яке б повернулося на авторитарний режим»14.
Якщо підходити з цією міркою до України, то, на превеликий жаль, 2010 року середній річний доход дорослого українця становить лише 2,7 тисячі доларів. За цим показником Україна посідає передостаннє місце серед європейських країн, випереджаючи лише Молдову (2,6 тис. дол.). Для порівняння, в Білорусі цей показник становить 6,1 тисячі доларів, в Росії 10,4 тисячі доларів, а в Естонії — 18,6 тисячі. Що вже говорити про Швейцарію — 372,7 тисячі, Норвегію — 326,5, США — 236, Японію — 201,4, або Німеччина — 164,6 тисяч доларів. Згідно даних заступника міністра праці України Лідії Дроздової, майже 12,5 млн українців живуть за межею бідності (це відповідно до наших внутрішніх норм споживчої корзинки). А за міжнародними нормами, відповідно до даних ООН, нині межу бідності перетнули вже 78% українських громадян. Втім, на другому полюсі соціального розмежування в Україні нині нараховується як мінімум 35 тисяч мільйонерів і десь 25 мільярдерів15.
Виникає закономірне запитання: як за таких умов учитель може переконати учнів у школі щодо торжества ідеї про «спільність історичної долі». Хоч би до чого учитель апелював — чи то до часів княжої Русі, чи до доби Хмельниччини, чи до революційних подій 1917—1921 років, і хоч би як би ми їх трактували — чи то в дусі пролетарського інтернаціоналізму, чи то буржуазного націоналізму — справа для вчителя майже безнадійна, бо за існуючої поляризації суспільства діти не повірять в ідею «спільності історичної долі».
Якщо вже йдеться про те, щоб ідеологія лібералізму була сприйнята суспільством у ранзі всеукраїнської ідеї, то відносини приватної власності мають набути масового характеру і перетворитися на підставу й інструмент вільного прийняття людиною рішень відповідно до її власного інтересу. Тоді людина буде здатною захистити себе, знайти й визначити своє місце в суспільстві, матеріалізувати свій творчий потенціал. Інакше рано чи пізно спрацює попит на «сильну руку» авторитаризму, яка й навчить нас не лише «жити разом», але й марширувати строєм.
1 Делор Ж. Образование: необходимая утопия // http://www.diaghilev.perm.ru/ g11/media/sotrud/infl.htm
2 Там само.
3 Валерстайн И. Россия и капиталистическая мир-экономика// Свободная мисль. — 1996. — 3%. — С.41—42.
4 Вибори — 2010: чи можливий оптимістичний сценарій // «День», 19—20 лютого. — 2010 р. — С.5.
5 Крымский С. Цель нашого существования — вернуться в цивилизованный мир // Україна шукає свою ідентичність: Збірник статей. — К.: ВБФ «Поступ», 2004. — С.19.
6 Пріоритети сфери ЮНЕСКО в галузі прав людини // http://www.unesco.ru/ rus/pages/bythemes/serhio23032005175949.php
7 Базілінська О.Я. Макроекономіка // http://209.85.135.132/search?q=cache:Ha2sXz7eiiYJ:www.library.i...
8 Цит. по: Княжанський В. Мисливці за рентою. Чи може прийти до влади в Україні популістський диктатор? // «День». — 2006. — 30 травня.
9 Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: національна доповідь / за заг. ред. В.М.Гейця (та ін.). — К.Ж НВЦ НБУВ. — 2009. — С.6.
10 Волошин О. Государство только начинается (о взглядах Ф. Фукуямы) // Эксперт. Украина. — 2006. — 23—29 октября. — С.64—69.
11 Макаренко В.П. Главные идеологии современности. — Ростов-на-Дону. — 1997. — С.42—43.
12 Волошин О. Государство только начинается (о взглядах Ф.Фукуямы) // Эксперт. Украина. — 2006. — 23—29 октября. — С.64-69.
13 Конец, он же начало истории. Интервью Френсиса Фукуямы (http://gtmarket.ru/laboratoru/publicdok/gtmarket/2006/641
14 Фукуяма Ф. Я и общество (http://gtmarket.ru/laboratoru/expertize/gtmarket/2006/623
15 Коноваленко Я. На дне // «Московский комсомолец» в Украине. — 2010. — 3—9 ноября. — С.14.
