Children Left-Behind (Діти, залишені позаду) — це назва пілотного проекту Міжнародної організації з Міграції (МОМ) із вивчення проблематики транснаціональних родин українських трудових мігрантів. Феномен міграції споконвіку супроводжував життєдіяльність людини та суспільні процеси. Відтак існують універсальний вимір та певні схеми міграції, що спрацьовують скрізь і завжди. Проте сучасні міграційні феномени в умовах глобалізації несуть у собі якісно нові риси й проблеми, визначенням та дослідженням яких саме й займається Міжнародна організація з міграції. Із погляду її фахівців, найвиразнішою на сьогодні українською проблематикою є так звані транснаціональні родини, в яких діти та їхні батьки-трудові мігранти змушені проживати в різних країнах. Примітно, що сам термін «національні родини» вживається переважно в західній соціології, тоді як у країнах походження цей феномен семантично пов’язаний із категорією сиріцтва: «соціальні сироти» в Україні, «євросироти» в Польщі та Румунії. Специфіка українського феномену полягає в його кількісному вимірі. У проекті Children Left-Behind наводяться дані Міністерства сім’ї, молоді та спорту за 2008 рік про 200 тисяч неповнолітніх, які проживають без батьків унаслідок їхнього тимчасового працевлаштування за кордоном. Водночас документ наголошує на тому, що в Україні поки не існує загальнонаціональної бази даних про цю категорію. При цьому беруться до уваги дані Євростату за 2009 рік, згідно з якими Україна продовжує посідати перше місце в Європі за кількістю емігрантів. Предметом дослідження для фахівців із МОМ стала українська імміграція в Італії — основного реципієнта українських мігрантів серед країн Євросоюзу.
За офіційними даними італійських джерел, на території Італії легально проживає 174129 українських громадян, які утворюють п’яту за чисельністю іноземну громаду в країні (Immigrazione: Dossier Statistico 2010, Edizioni IDOS, Roma 2010, с. 13). Утім офіційна статистика не дає уявлення про реальну присутність українців, значна кількість яких перебуває в Італії нелегально. Так, українські експерти наводять цифри від 400 до 600 тисяч (На роздоріжжі. Аналітичні матеріали комплексного дослідження процесів української трудової міграції (за редакцією І. Маркова), Львів, 2009 с. 31).
Розбіжності між офіційними та експертними даними до певної міри можна пояснити характером трудової діяльності українців в Італії — обслуговування приватних помешкань та догляд за людьми похилого віку. Італійські фахівці ведуть мову про справжню етнізацію цієї трудової ніші за рахунок значної присутності в ній українців. Водночас, за даними Італійського центру з вивчення проблем соціальної сфери (CENSIS), 77% іноземців, задіяних у домашньому секторі, перебувають та працюють в Італії нелегально.
Специфіка трудової діяльності визначає також структурну особливість української імміграції в Італії. На 79,4% вона складається з жінок (Immigrazione: Dossier Statistico 2010, Edizioni IDOS, Roma 2010, с. 125), і це найвищий показник серед іноземних громад. Середній вік українок в Італії перевищує 40 років. Як правило, ці жінки мають дітей, що їх переважно залишають в Україні. Так виникають транснаціональні родини й проблема дітей, «залишених позаду».
Проект МОМ «Діти, залишені позаду», профінансований Міністерством закордонних справ Італії, здійснювався упродовж 2009—2010 років на базі кількох середніх шкіл містечка Теребовля Тернопільської області та сіл Верхні й Нижні Петрівці Чернівецької області (ці дві області відзначаються найбільшими в Україні показниками еміграції). У результаті МОМ опублікував результати свого дослідження під назвою «Зміцнення потенціалу органів місцевої влади в Україні щодо покращення міграційної та соціально-освітньої політики на користь дітей, жінок та місцевих громад». Дослідження складається з чотирьох частин — «Міграція та розвиток між Італією та Україною: шлях до децентралізованого співробітництва», «Історії життя українських жінок в Італії», «Транснаціональні родини: педагогічний посібник», та «Заключний Звіт».
МАТЕРИНСТВО НА ВІДСТАНІ
Із матеріалів та свідчень, зібраних дослідниками МОМ, вимальовується певна типологія української жіночої трудової міграції. В Україні ці жінки не просто мусили виконувати функції голови родини, але й були поставлені в умови вибору доволі радикальних способів її реалізації (мова йде не лише про розлучених жінок, хоч ця категорія доволі широко присутня серед емігранток із України): «Скільки б я не працювала, це не приносило жодних результатів. Я розуміла, що нічого не можу змінити й тому почала шукати якийсь інший вихід, а не просто додаткову роботу» (Тетяна). Показово, що основним завданням свого міграційного проекту українські жінки бачать не просто матеріальне утримання своєї родини, насамперед дітей, але й забезпечення якісного рівня життя. Серед шляхів його досягнення на першому місті — інвестиції в освіту дітей — середню спеціальну та вищу. Емоційне тло, що супроводжує міграційний проект українок — це страх за своїх залишених дітей та почуття вини перед ними. Для возз’єднання з дітьми, на думку жінок, бракує насамперед суб’єктивних передумов, зокрема, задовільного соціального статусу в країні нового перебування: «В Італії я працюю не за фахом, а вона все-таки дочка лікарів, виховувалася в певному середовищі, ходить у гарну школу, має своїх друзів». (Оксана). Але основна проблема, як наголошено в дослідженні МОМ, зумовлена відсутністю в українок чітко визначеного міграційного проекту, починаючи з його часових меж: початково трудова міграція планується як тимчасова, але з низки причин вона дедалі затягується: чимало жінок перебувають в Італії по десять років та більше. Як наслідок, поглиблюється психологічне відчуження дітей, вирослих без матерів: «Заробляючи трохи більше грошей, ми втрачаємо дітей, тому треба подумати, що важливіше» (Ольга). Очевидно, що рішення емігрувати має бути не емоційно-стихійним на кшталт «он, скільки жінок з нашого села поїхало; чим я гірша», «хочу зробити щось для дітей» , а раціонально-виваженим, прийнятим із огляду на реальні родинні потреби й плани. У випадку, коли в родині є діти підліткового віку, фахівці з МОМ закликають батьків (власне, матерів) радитися з ними, перш ніж ухвалити остаточне рішення про еміграцію за кордон. Необхідність такого рішення має бути усвідомленою з обох боків.
ДЕЦЕНТРАЛІЗОВАНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО
Людина емігрує зі своєї родини, зі свого місця проживання, зі своєї країни. Якщо міграційні процеси безпосередньо пов’язані з соціально-економічним та політичним становищем у країні походження, то масовість еміграції з України свідчить про структурні проблеми в країні, без розв’язання яких переломити ситуацію неможливо. Із аналізу МОМ зрозуміло, що доки в країні не будуть здійснені комплексні структурні реформи та економічна модернізація, доти триватиме безробіття, зберігатимуться, низькі соціальні стандарти та рівень життя і, в результаті, — міграція з країни в пошуку кращих економічних умов та оплати праці. Сьогодні українська мати їде працювати в Італію, щоб заробити на навчання своїх дітей, але ці гроші часто фінансують не систему освіти, а корупцію в ній. До того ж завтра ці син чи дочка з університетським дипломом можуть так само залишитися безробітними, і тоді зусилля та самопожертва матері-мігрантки виявляться абсолютно марними. Документ МОМ наголошує на важливості міждержавного співробітництва між Україною та Італією, зокрема, щодо підписання двосторонньої угоди про соціальне забезпечення. Водночас, особливого значення надається децентралізованому співробітництву.
За даними Центрального Інституту Статистики Італії (ISTAT), 69,2% українців зосереджені в п’яти областях країни: Кампанья (столиця Неаполь), де українці посідають перше місце серед іноземних громад; Лаціо (столиця Рим); Емілія Романья (столиця Болонья); Венето (столиця Венеція). Деякі з обласних адміністрацій ініціювали проекти регіонального співробітництва з Україною. В області Емілія Романья ухвалено регіональну програму «Документ багаторічної стратегії співпраці з Україною 2007—2013»; в її рамках відкрито Робочий стіл взаємодії, що координує діяльність різних суб’єктів (місцеві адміністрації, неурядові організації, підприємці тощо), зацікавлених у співпраці з Україною. Область Венето з 2006 року здійснює проект «Розвиток соціальної співпраці та співробітництво в сфері послуг для залучення молоді з неблагополучних родин в Україні». Інший проект області Венето має радше економічне спрямування: «Організація мережі зоотехнічних підприємств із медичної сертифікації тварин і продуктів тваринного походження». Проект діє з 2005 року за ініціативи групи підприємців із італійського міста Падуя, зацікавлених в імпортові свинини з України. Незважаючи на його локальний характер (на базі кількох свиноферм Київської області), проект неабияк посприяв загальній гармонізації українського законодавства в сфері експорту харчових продуктів та наближенню його до норм Євросоюзу.
Особливої уваги заслуговує діяльність банківської фундації Unidea, нещодавно створеної на базі банку Unicredit. Поки це єдина в Італії інституція, що здійснює проекти, безпосередньо пов’язані з українською міграцією. На сьогодні існує два пілотних проекти Unidea. У рамках першого проекту (за участі міланської неурядової організації Soleterre) «Підтримка транснаціонального батьківства та соціально-економічної реінтеграції мігрантів, що повертаються на батьківщину» працюють два консультаційні кабінети в Мілані та Львові; серед їхніх послуг — надання інформації щодо працевлаштування, юридична консультація, соціальна й психологічна підтримка мігрантів та їхніх родин. Інший проект «Платформа для розвитку соціальних підприємств у країнах Східної Європи» спрямований на фахову підготовку та працевлаштування за кордоном медсестер та доглядальниць (за людьми літнього віку) з Польщі та України. Усі ці проекти містять у собі ідею так званого співрозвитку, покладену в основу новітньої концепції Євросоюзу в сфері міграційної політики: міграція може й повинна сприяти економічному та соціальному розвиткові обох країн — тієї, з якої мігранти походять, і тієї, в якій вони працюють.
ВИХОВАННЯ САМОРЕФЛЕКСІЇ ТА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Центральною в проекті МОМ виступає проблематика української школи та її нові функції в контексті соціального феномену «дітей без батьків». Методика, розроблена фахівцями відділу психосоціальної та культурної інтеграції МОМ (з урахуванням рекомендацій слухачів Інституту післядипломної педагогічної освіти Київського університету імені Бориса Грінченка), спрямована, передусім, на запобігання соціальному відчуженню дітей трудових мігрантів. На замовлення вітчизняного Міністерства освіти та науки здійснено українське видання «Транснаціональні родини: педагогічний посібник» із метою розповсюдження серед викладачів середніх шкіл та для організації педагогічної діяльності з дітьми трудових мігрантів. У «Педагогічному посібнику» чітко розмежована методика роботи з дітьми в залежності від їхнього віку — від молодших класів до підліткового й старшого віку. Різні методики підпорядковані одному завданню — розвинути в цих дітях здатність до рефлексії та саморефлексії, дати їм дієві інструменти для осягнення навколишньої дійсності та усвідомлення в ній самих себе, власної ідентичності й ролі. Психологічна робота з дітьми має здійснюватися через «творчі» вправи, передусім через мовне самовираження: наприклад, дітям пропонується розвинути асоціативний ряд «міграція — це...», «діти мігрантів — це...; уявити себе в чужій країні з іншою мовою, культурою, звичаями; помістити в новий контекст свою власну історію — хто я? яке моє місце в світі? які мої цінності? що я можу сповістити іншим людям? Зі слова поступово має постати розповідь, яка виступає механізмом осмислення особистого досвіду та досвіду інших людей.
Ця методика вражає тим, що її не просто можна, а й варто застосувати не тільки до дітей, але й до дорослих українців. Адже чисельні проблеми в нашому суспільстві часто походять від браку рефлексії та саморефлексії: люди неадекватно сприймають дійсність, бо не усвідомлюють самих себе та того, що з ними відбувається. Водночас, відсутність емпатії (термін, яким пронизана вся методика «Педагогічного посібника») — власне, нездатність відчувати психологічний стан іншого, — часто приглушує почуття відповідальності за власні вчинки, без якого омріяна свобода ризикує перетворитися в нашому суспільстві на сваволю... Тож варто всім українцям (а не лише мігрантам і їхнім дітям) разом замислитися над запитаннями-психологічними вправами з «Педагогічного посібника» МОМ:
Що спричиняє міграцію, яка її мета та наслідки?
Чому в Україні часто мігрує жінка?
Як це позначається на українських родинах? На українському суспільстві?
Куди їдуть українці? Які можливості працевлаштування знаходять у новій країні місцеперебування?
Які формальні й реальні права жінок в Україні та світі?
Яке сприйняття жінки-мігрантки в українському суспільстві? Як сприймають її в країні нового проживання?
Щирі та усвідомлені відповіді на поки що доволі риторичні, в загальноукраїнському контексті, запитання, можливо, здатні пробудити індивідуальну й колективну відповідальність за проблему соціального сиріцтва в Україні та зробити так, аби Children Left Behind, діти, залишені позаду, не залишилися такими назавжди.
