ЦЕРКОВНА ПОЛІТИКА
Політика всіх дотеперішніх українських урядів щодо церков виходила з факту визнання поліконфесійності українського суспільства. Віктор Ющенко, щоправда, публічно агітував за ідею «єдиної помісної православної церкви», але не силував до реалізації обраного ним сценарію — здобуття канонічної автокефалії через Константинополь — не лише церкву Московського патріархату, а й лояльного до нього патріарха Філарета. В усьому іншому Ющенко продовжував традицію свого попередника, згідно з якою президент на Різдво й Великдень мусив відвідати по черзі кафедральні храми всіх головних конфесій. Додатково схильний до театральних ефектів Віктор Андрійович запровадив також практику спільної молитви глав церков (не лише християнських!) за Україну в Софійському соборі на День Незалежності. Ієрархи УПЦ МП від участі в такій спільній молитві, щоправда, незмінно відмовлялися.
Але така «м’яка» політика мала врешті-решт позитивні наслідки: в УПЦ МП міцніло «проукраїнське» крило, уособлюване постаттю митрополита Черкаського Софронія, до нього в багатьох ситуаціях тяжів і сам предстоятель УПЦ митрополит Володимир — і між церквами розпочався діалог, в перебігу якого ієрархів УПЦ КП було по трактовано «в сущому стані», хоч це і йшло врозріз з офіційною політикою визнання «неканонічності розкольників».
Нова влада радикально змінила дотеперішній підхід. Церкву УПЦ Московського патріархату, яка відверто підтримала чинного Президента на виборах, проголошено по суті як єдину державну. Лише від її ієрархів отримував благословення Віктор Янукович напередодні своєї інавгурації. Богослужіння лише цієї церкви відвідує Президент у супроводі інших очільників держави з нагоди великих церковних свят. Водночас влада фактично ігнорує заходи УПЦ КП та УГКЦ, які, за всіма соціологічними опитуваннями, об’єднують значно більше віруючих — громадян України, аніж УПЦ МП.
Такі зміни державної політики вже мали фатальні наслідки для української культури й національної спадщини. Так, відразу після виборів було викинуто на вулицю унікальну музейну етнографічну колекцію в Переяславі-Хмельницькому, аби звільнити ще одне приміщення для богослужінь УПЦ МП. Сьогодні така ж доля може очікувати світової слави музеї Національного заповідника «Києво-Печерська лавра», на приміщення яких так само претендує церква. Хоча нових приміщень для цих музеїв реально не існує, за інформацією ЗМІ, з уряду вже надійшла вказівка: експозиції музеїв народного декоративного мистецтва, театрального, музичного та кіномистецтва, книги і друкарства оперативно згорнути, а експонати запакувати в ящики й тимчасово розмістити в непристосованих складах на околиці Києва. Виконання цієї вказівки означає фактичне знищення унікальних національних скарбів, зокрема українських стародруків доби бароко, матеріалів, пов’язаних із творчістю корифеїв українського театру й кіно, картин геніальної народної художниці Катерини Білокур, які стали символом України.
Нарешті, значні зміни відбулися впродовж останніх місяців усередині самої УПЦ МП. Обережну, але орієнтовану на кінцеве здобуття «канонічної автокефалії» політику митрополита Володимира було фактично зупинено. Активно рекламовані та проголошені на рівні події національного значення візити патріарха Кирила різко посилили промосковське крило в УПЦ. Почали обговорювати навіть зміну канонічного статусу цієї церкви. За однією з версій, після відходу митрополита Володимира титул патріарха Московського і всієї Русі буде змінено на «Московського і Київського», а Київську лавру буде перетворено на одну з офіційних патріарших резиденцій. За такої ситуації майбутній митрополит Київський набуватиме другорядного статусу вікарного архієрея, тобто лише заступника правлячого архієрея єпархії, яким буде безпосередньо патріарх, і вже ні про яку «самостійність УПЦ в управлінні» йтися не може.
Водночас з Одеської єпархії УПЦ МП, очолюваної лідером проросійського крила церкви митрополитом Агатангелом, уже пролунали заклики до влади вирішити проблему «церковного розколу» шляхом примусового зняття УПЦ КП з реєстрації й передання її храмів та майна Московському патріархату — саме так діяв попередній болгарський уряд щодо «паралельної» Болгарської православної церкви; нині Європейський суд зобов’язав болгарську владу повернути реквізовані храми тим, кому вони належали. У разі, коли влада обере саме такий сценарій дій, це неминуче спричинить опір, у тому числі силовий, численної пастви Київського патріархату і започаткує конфлікт, залагодження якого потребуватиме, можливо, багатьох десятиліть.
ОСВІТА
Освітянська сфера належала до тих небагатьох, де впродовж періоду незалежності здійснювалася ненасильницька, але послідовна українізація та загальна демократизація. У березні 2010 року на посаду міністра освіти було призначено Дмитра Табачника, який сам створив для значної частини громадян імідж радикально антиукраїнського політика своїми відомими заявами про «лакеїв-галичан» чи про «вузький прошарок» не спроможної ні на що «україномовної інтелігенції». Сподівання на те, що, ставши міністром, Дмитро Табачник змінить риторику своїх виступів, не справдилися. Міністр освіти далі дозволяє собі публічні заяви про те, що українська література «не має таких моральних авторитетів, як Толстой і Достоєвський»; що вояки УПА є мерзенними прислужниками Гітлера; і що не має значення, українською чи російською читати математику в київських школах. А саме приміщення міністерства на київському проспекті Перемоги, 10 уперше в історії було обгороджено металевим парканом, який відтісняє можливих пікетувальників подалі від вікон міністра.
У практичній площині Міносвіти під проводом Табачника, крім уже згаданих деукраїнізаційних кроків, встигло істотно погіршити систему вступу до ВНЗ, надавши непропорційно високої ваги шкільному атестату і знову підвищивши тим рівень корупції в школах, а заодно поставивши в дискриміноване становище учнів якісних спеціалізованих шкіл, яким одержувати оцінки значно важче. У майбутньому обіцяно фактично остаточно добити систему зовнішнього тестування через упровадження університетських іспитів.
Також відбулося повернення від так і не реалізованої ідеї 12-річної шкільної освіти за європейським взірцем — перехід до неї розпочали з 1999 року, але так і не встигли завершити — до російської 11-річної. Як наслідок, одинадцяті класи розпочали навчальний рік без програм та підручників, а вчителі досі не знають, яким чином укласти в один рік те, що планувалося вивчати протягом двох.
Зрештою, було демонстративно усунуто ректорів кількох університетів, у тому числі відомих учених Валентина Сминтину і Володимира Шевченка, які впродовж багатьох років очолювали національні класичні університети в Одесі й Донецьку. Спосіб, у який це було зроблено, не залишив сумнівів, як саме міністерство тлумачитиме визнані всім світом принципи університетської автономії, які протягом минулого десятиліття почали поволі утверджуватися й в Україні. У деяких дослідників-гуманітаріїв з’явилися побоювання щодо поновлення ідеологічного контролю за дослідженнями в таких сферах, які керівництво міністерства вважає «дражливими» — насамперед ідеться про історію українських визвольних рухів ХХ століття.
У царині міжнародних зв’язків надзвичайно активізувалися контакти з Росією, освітянську систему якої Дмитро Табачник, очевидно, вважає за взірцеву. Водночас було фактично поховано ідею спільного українсько-польського університету, який допомагав би українським магістрантам та аспірантам інтегруватися в європейський освітній простір.
При цьому міністерство оголосило про намір здійснити й низку безумовно потрібних кроків — скорочення неймовірно роздутого обсягу ліцензійної підготовки у ВНЗ, позбавлення ліцензій тих новозаснованих університетів, які не мають можливостей здійснювати повноцінний навчальний процес, відродження педагогічних ВНЗ в усіх регіонах тощо. Втім, із практичних дій МОН сьогодні складно судити, наскільки реально ці плани втілюватимуть у життя.
НАУКА
Україна зберегла у спадок від колишнього СРСР потужну науку світового рівня, яка, однак, ніколи не належала де-факто до державних пріоритетів та виживала насамперед завдяки ентузіазму й заповзятливості самих учених. Упродовж останнього десятиріччя в державі не було навіть єдиного органу, відповідального за вироблення та здійснення політики в сфері науки, технологій та інновацій у національному масштабі. Цю сферу було роздрібнено між десятками відомств (понад половину коштів невеликого наукового бюджету держави отримувала НАН України), а МОН за реальним статусом було, скоріше, міністерством освіти і університетської науки, яке лише почасти оперувало й державними науково-технічними програмами та міжнародним науковим співробітництвом.
У квітні цього ж року було ухвалено рішення про створення Державного комітету з науково-технологічного та інноваційного розвитку. У липні його було реорганізовано в Державний комітет з науки, інновацій та інформатизації на чолі з академіком Володимиром Семиноженком. Як наслідок, почалася боротьба за функції й бюджетні кошти між новоствореним держкомітетом і МОН, яка триває й досі.
Хоч міністерство зберегло за собою майже всі наукові установи й більшу частину «наукового» бюджету, в ньому вперше за доби незалежності відсутній навіть окремий департамент, який професійно займався б проблемами університетської науки (два маленьких «наукових» відділи штучно зліплено разом зі структурами, які опікуються ліцензуванням та акредитацією ВНЗ). Разом із тим Держнауки, як орган виконавчої влади «другого рівня», вочевидь, матиме ще менше підстав виступати в ролі координаційного центру всієї національної науки, ніж раніше — МОН.
Відтак рятує ситуацію в науці хіба традиційна стабільність у головній науковій організації держави — Національній академії наук України. Проте невідомо, що буде з НАН після того, коли рано чи пізно Академію очолить хто-небудь не наділений унікальними лідерськими якостями й моральним авторитетом 92-річного Бориса Євгеновича Патона. Не хотів би поділяти апокаліптичних прогнозів тих, хто передрікає швидкий колапс «післяпатонівської» Академії. Але зрозуміло, що вже сьогодні є багато охочих на приміщення й землі НАН, розташовані в центрі столиці й великих міст. На жаль, ледве чи хтось у найвищих владних кабінетах нині замислюється над тим, як захистити це унікальне національне надбання, яке все ще дає Україні шанс принаймні в певних напрямках залишатися серед провідних держав світу.
КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА
Із заміною харизматичного Василя Вовкуна на малопублічного Михайла Кулиняка («мистецька» лава запасних у Партії регіонів навесні була ще короткою) в приміщенні Мінкультури змінилося хіба що оформлення головного кабінету, де новий міністр поспішив замінити модерну естетику традиційною. Сама культурна політика залишилася передусім інерційною і проукраїнською — за винятком того, що в сьогоднішніх політичних умовах захистити було несила. Загинули чи перебувають на межі загибелі національні музеї, що стали жертвами експансіоністських прагнень УПЦ МП, протидіяти яким було явно поза межами можливостей міністра, та якісна культурологічна періодика міністерства, що стала жертвою бюджетної кризи.
А щодо загибелі знакового для національної літератури журналу «Сучасність», який тихо вмер напередодні свого 50-річчя, випустивши поточного року лише перші п’ять чисел, слід докоряти не Міністерству культури, а всій українській громаді, яка спільно не спромоглася забезпечити журналові бодай якихось кількох тисяч передплатників — чи кількох сотень тисяч гривень спонсорської допомоги.
Навряд чи кардинально змінить ситуацію з присудженням Шевченківських премій і заміна в ролі голови відповідного комітету близького до колишнього президента 70-річного академіка Миколи Жулинського на «православного академіка-комуніста», 75-річного Бориса Олійника. І так само навряд чи зміниться на краще ситуація з українським радіоканалом «Культура» — не внаслідок кадрових змін у Держтелерадіо, а тому, що коштів на розвиток мовлення у FM-діапазоні нема й не буде, не кажучи вже про те, що всі частоти тут давно роздано тим, хто крутить попсу і політичну рекламу. Є великі підстави для скепсису й щодо планованого громадського мовлення: відомо, що навіть добре продумані та здійснювані зі шляхетною метою реформи в межах хибної системи можуть справляти несподівано негативний результат...
Нарешті, ситуація зі збереженням пам’яток далі погіршуватиметься не з політичних причин, а тому, що в наскрізь корумпованій державі чиновники пам’яткоохоронного відомства фізично нездатні зупинити олігарха, який надумав збудувати черговий «хмарочос» в охоронній зоні всесвітньо відомого собору княжої доби, і задля цього було знесено дві або три пам’ятки початку ХІХ століття, включені до державного охоронного реєстру. Як не здатні вони зупинити й ієрархів віднині «державної» церкви, які закінчують руйнування автентичних пам’яток фонової нижньої Лаври і спорудження на тому місці «монастиря підвищеної комфортності».
ПІДСУМКИ
Досі нова влада переймалася переважно проблемами створення нової владної вертикалі та закріплення свого впливу на місцевих виборах. Нині цих цілей досягнуто — хоч і в спосіб, який навряд чи можна вважати прийнятним з погляду традиційних демократичних стандартів. Але, хочемо ми того чи ні, режим особистої влади Віктора Януковича стане українською реальністю найближчих років (окрема «подяка» за це — вчорашнім лідерам держави, які через власний егоїзм, непрофесійність і непристойні публічні сварки зуміли випустити «у свисток» колосальний творчий потенціал Майдану).
Якою буде гуманітарна політика цього режиму надалі — спрогнозувати складно. Надто вже різні підходи й дії демонструють сьогодні різні владні особи та органи. Можливий і «білоруський» варіант або реалізація на державному рівні сценарію «русского мира», за яким в Україні стоять імена Дмитра Табачника, Вадима Колесниченка, Петра Симоненка, Петра Толочка, митрополита Агафангела, Олеся Бузини, Михайла Погребінського та інших політиків, учених, громадських і церковних діячів, публіцистів та експертів. Такий сценарій безумовно наразиться на суттєвий опір і навіть бойкот частини чиновництва — схоже, навіть у Міносвіти частину «ініціатив» Дмитра Табачника спускають на гальмах виконавці середньої ланки. Але в сьогоднішніх українських реаліях загальної втоми і зневіри надто малоймовірним видається народне повстання, навіть попри електоральні успіхи ВО «Свобода».
Можливий також «інерційний» сценарій — зі збереженням і частковою модернізацією основних рис системи, яку впродовж минулого десятиліття створювали й удосконалювали Сергій Комісаренко, Микола Жулинський, Іван Дзюба, Іван Курас, Валерій Смолій, Михайло Згуровський, Василь Кремень, Ярослав Яцків та інші далекі від радикалізму й непоміркованості українські експерти найвищого професійного рівня. Тоді в нас ще залишатиметься європейська перспектива — нехай далека та примарна.
Який сценарій оберуть на Банковій, залежатиме від кількох чинників. На жаль, серед них позиція структур громадянського суспільства (творчих і наукових асоціацій, об’єднань експертів, незалежних медіа тощо) не матиме визначального значення. Утім, хочеться вірити, ці структури не буде цілком знівельовано й маргіналізовано, як у сусідніх Білорусі та Росії.
Але значно більше важитиме, скільки прихильників двох альтернативних шляхів розвитку гуманітарної сфери виявиться серед постатей із ближчого оточення Президента, які формують його канали інформації та пропонують ті чи інші рішення: адже «проєвропейський» курс Леоніда Кучми забезпечувала свого часу насамперед наявність таких радників, як Володимир Горбулін і згодом — Євген Марчук. А ще від того, які рішення ухвалюватиме сам Віктор Федорович — виходячи з його життєвого досвіду і сформованих ним ідеалів та уявлень про доцільність і справедливість.
Тому втішною є наявність бодай декількох фахових і розважливих, без українофобської риторики, людей на Банковій. (Колега, якому я дав прочитати цей текст, сказав: радіти з цього — все одно, що втішатися з наявності окремих україномовних слідчих у КДБ УРСР 1970-х. Але в долі відомої всім поетеси, яка є нашою національною гордістю, саме один такий «україномовний слідчий», якому пізніше судилося стати відомим політиком, відіграв вельми позитивну роль, врятувавши поетесу від арешту і майже неминучої за її нонконформістського характеру загибелі в таборах.
Тому я не поділяю обурення тих, хто таврує сьогодні Івана Драча і Дмитра Стуса за їхню згоду ввійти до президентської гуманітарної ради. Хоча і розумію всю декоративність та малозначущість цього дорадчого органу, як і те, що перебіг подій, за якого єдиним виходом для представника «вузького прошарку україномовної інтелігенції» — цей крилатий вислів Дмитра Табачника тут як ніколи доречний — буде еміграція, внутрішня або зовнішня, залишається цілком реальним.
І насамкінець. Вибір моделі дальшого державного будівництва залежатиме й від того, наскільки далеко готова буде йти нинішня українська влада в поступках російським партнерам не щодо Севастопольської бази, яка де-факто й так не належала Україні, а щодо конкретних бізнесових інтересів, за якими стоять конкретні донецькі, дніпропетровські, харківські, київські бізнесово-промислові групи. Захист цих інтересів, а великий бізнес поступатися не звик, неминуче підштовхне нинішню владну верхівку до необхідності легітимізації їхньої держави в ролі чогось іншого, ніж просто «невід’ємної складової» «русского мира». І саме це залишає нам усім невелику й непевну, та все ж надію.
