У справі про катинський розстріл польських офіцерів намітився черговий поворот. Цього разу Державна дума Росії прийняла заяву «Про катинську трагедію та її жертви». На відміну від попередніх, в яких таврувалися так звані фальсифікатори історії і повторювалися сталінські міфи, в ній визнається, що «масове знищення польських громадян на території СРСР під час Другої світової війни стало актом свавілля тоталітарної держави». У прийнятій більшістю голосів заяві визнається, що тисячі польських громадян, які утримувалися в таборах для військовополонених НКВС СРСР і в’язницях західних областей Української РСР і Білоруської РСР, були розстріляні за прямою вказівкою Сталіна та інших радянських керівників. Одночасно «Депутати Державної думи від імені російського народу протягують руку дружби польському народові й висловлюють надію на початок нового етапу у відносинах між нашими країнами, що розвиватимуться на основі демократичних цінностей», — підкреслюється в заяві. У доповіді голови комітету з міжнародних справ Костянтина Косачева зауважено, що «це яблуко розбрату (катинська трагедія) між двома народами має припинити своє існування».
Як завжди комуністи голосували проти. Фракція КПРФ розцінила заяву як політичне рішення, начебто нічим не підкріплене і що суперечить документам. Про це заявив заступник голови комітету з безпеки й голова політичного руху «На підтримку армії, оборонної промисловості і військової науки» Віктор Ілюхін. «Не розуміємо, як можна робити висновки про причетність до розстрілу НКВС на підставі німецьких доказів, геббельсівських тверджень?». Ще до засідання він звернувся до спікера Думи Бориса Гризлова з проханням розтиражувати і поширити серед депутатів чернетку записів, на основі якої, на думку фракції КПРФ, був сфальсифікований лист Лаврентія Берії на ім’я Йосифа Сталіна про нібито розгляд справ полонених поляків із застосуванням до них вищої міри покарання — розстрілу. На думку думського комуніста, росіян намагаються змусити каятися за те, чого вони не робили. «Давайте тоді каятися й за те, що 1919 року поляки розстріляли нашу місію Польського Хреста, і за те, що 1920-го в польський полон потрапило 130 тис. червоноармійців, із яких 86 тис. загинуло, і за те, що поляки 1927 року розстріляли нашого посла».
Як завжди у комуністів відверта брехня видається за непорушний факт. Ніхто в польському полоні червоноармійців не розстрілював. Вони померли від ран і епідемій, від відсутності необхідної медичної допомоги. І в цьому провина тодішньої польської влади, що визнається в сучасній Польщі на всіх рівнях. Але в країні, яка постраждала від Першої світової війни, через ті самі причини вмирали і її власні громадяни. Чи їх теж розстрілювали? За логікою російських комуністів, так. До речі, інтерновані в дружній Радянській Росії Німеччині червоноармійці теж умирали від ран і хвороб. Але ніхто не звинувачує тодішню німецьку владу. У післявоєнній Європі від епідемії грипу, як тоді говорили «іспанки», і тифу померли мільйони людей. Серед них були й полонені червоноармійці.
А приписувати польській владі вбивство радянського посла Петра Войкова 7 червня 1927 року просто смішно. У нього стріляв російський емігрант Борис Коверда за участю редактора газети Павлюкевича та козачого осавула Яковлєва. Вбивство Войкова, що мало стати актом відплати за його участь у підготовці розстрілу царської сім’ї і взагалі за червоний терор, під час якого розстріляли його двоюрідного брата і друга сім’ї батька Лебедєва. Польський суд засудив Коверду до довічного ув’язнення. А чому червоні борці за справедливість не розповідають про те, що сталося в Москві в ніч із 9 на 10 червня 1927 року. Тоді радянська влада без жодного суду, у помсту за вбивство посла розстріляла в столиці 20 представників знаті Російської імперії. Адже ці люди жодного стосунку із зрозумілих причин до Коверди та його спільників не мали, оскільки на той момент уже тривалий час перебували у в’язницях. Та і з місією Червоного хреста не все зрозуміло. Деякі факти свідчать про те, що це справа рук не польської влади, а червоних терористів.
Упродовж довгого часу в Росії, всупереч очевидним фактам, затверджувалася радянська легенда, що польських офіцерів розстріляли гітлерівці 1943 року. Як доказ використовувався, як здавалося офіційній пропаганді, неспростовний аргумент, що розстріли проводилися з німецької зброї, хоча в Катині були знайдені гільзи і від радянських патронів. А як бути з тим, що в с. Мідному Тверської області були виявлені поховання 6311 полонених польських офіцерів. І їх теж розстріляли з німецької зброї і німецькими патронами. Проте Мідне жодного дня не було під німецькою окупацією.
Зрозуміло, чому комуністи так діють. Російська влада принципово не відмовляється від боротьби проти так званої фальсифікації історії. У питанні Голодомору позиції не змінюються. Скільки б документів не вводилося в науковий обіг, офіційна російська історіографія стоїть на своєму. Відповідно друкують підручники для школи, що трактують трагічні події колективізації і сталінського терору як неминуче зло при індустріалізації країни. Також майже по-радянському розповідається школярам про пакт Молотова — Ріббентропа. І цей підручник Філіппова залишається основним у російській школі.
Та і як може бути інакше, якщо Кремль не може відмовитися від сталінської спадщини. Як повідомив у прямому ефірі радіостанції «Эхо Москвы» голова президентської Ради з прав людини Михайло Федотов, у Росії можуть бути ухвалені закони, що оголошують НКВС злочинною організацією і забороняють замовчування політичних репресій. Він також підкреслив, що десталінізація російського суспільства має відбуватися в м’якій формі, і основним її завданням є увічнення пам’яті жертв репресій, а не суд над Сталіним. Він зауважив, що «йдеться про політико-правову оцінку». «Винними були не конкретні люди, а режим», — підкреслив Федотов. Разом із тим, він зауважив, що не повинно проводитися «полювання на відьом».
Дивна позиція. Якщо дотримуватися цієї логіки, то і в Нюрнбергу не можна було судити нацистських злочинців. Адже не вони винні, а фашистський режим. Як же проводити десталінізацію, якщо не назвати головних винуватців того, що в країні був встановлений тоталітарний режим і не дати їхній діяльності політико-правової оцінки. Мало назвати НКВС злочинною організацією. Хіба її попередниці ВНК-ОДПУ і спадкоємиці МДБ-КДБ кращі? Чи людей не розстрілювали постійно, починаючи з листопада 1917 року, і не кидали за грати або в психіатричні лікарні вже після смерті Сталіна. А якщо ВНК-ОДПУ-НКВС-МДБ-КДБ злочинні організації, тоді що робити з партією, збройним загоном якої вони були? За логікою, і її потрібно оголосити такою ж злочинною, як і гітлерівську націонал-соціалістичну. І ще. Як розуміти термін «м’яка десталінізація» і те, що не повинно проводитися полювання на відьом. Виходить, режим поганий, а його вожді та функціонери — ефективні менеджери. Ось і не потрібне їхнє викриття. М’якше і легше, як закликав герой незабутнього Аркадія Райкіна.
Але повернімося до заяви Державної думи. Сама по собі вона не передбачає за собою жодних юридичних наслідків і може розглядатися як моральний і політичний факт. І її поява, і красиві слова в ній слід розглядати як виключно кон’юнктурні. Такий розклад склався у внутрішньополітичній і зовнішньополітичній грі.
Укотре Путін заявив, що тандем ще з кандидатом у президенти не визначився. Але це не означає, що не ведеться підготовка до такого визначення. Медведєв вибрав для себе юридичне поприще. Поступово верхні ешелони судової гілки влади посилені його кадрами. Тепер настала черга ідеології. Путін укріплював владну вертикаль, і тому при ньому торжествувала охоронна ідеологія. Були в Сталіна перегини, з ким не буває при прискореному русі до великої мети — створення наддержави. Прийняв Росію з сохою, а залишив з атомною бомбою. Цією вирваною з контексту фразою Черчілля красувалися направо й наліво. Вже якщо сам Черчілль таким чином визнав велич Сталіна, то куди вже всім іншим.
Медведєву терміново потрібно було знайти своє. А нове — це добре забуте старе. Як не скористатися досвідом вірного ленінця Микити Хрущова і не почати знову десталінізацію. Ось і почали розмірковувати про беззаконня, репресії та інші витівки сталінського режиму. Але ретельно стежити, аби не перегнути палицю. Як робив це Микита Сергійович. Культ розвінчав, сталінських соратників із політичної сцени прибрав, на тому й зупинився. Не згадати розстріл польських офіцерів нинішня російська влада не могла за визначенням. Говорити на ясний день, що це темна ніч ставало просто непристойно. Тим більше такому законникові як президент Росії. Справа гучна, пропагандистський ефект великий, не скористатися було б просто безглуздо.
І ще один чинник — зовнішньополітичний. На 6 грудня намічений візит російського президента Дмитра Медведєва до Польщі. З урахуванням того, що відносини Москви та Варшави значно покращали, жест доброї волі був дуже потрібний. Тим паче що на початку квітня Володимир Путін, відвідуючи Катинь разом із польським прем’єром Дональдом Туском, заявив, що на його думку, «Сталін вчинив цей розстріл, з відчуття помсти». Потрібно було не відставати. Тому тоді ж, у квітні, президент Медведєв розпорядився опублікувати для широкого загалу документи з так званої Особливої теки №1, заявивши при цьому: «Хай всі подивляться, що було зроблене, хто ухвалював рішення, хто давав доручення зі знищення польських офіцерів — там все написано, підписи всі стоять, особи всі відомі». Отже, прийнята Думою заява перебуває у фарватері цього курсу і просто означає подарунок напередодні візиту. Поки що за такими діями нічого не стоїть. Серйозної відмови російської влади від сталінізму ще доведеться чекати. Напевно, довго.
Не варто вважати, що українська влада пішла далеко від наших північних сусідів. Проблеми подолання радянського минулого в нас спільні, з тими чи іншими відмінностями. Взагалі обмеженості, наприклад керівників Дніпропетровської області і обласного центру, можна лише дивуватися. На відміну від президента та інших вищих посадових осіб країни, вони проігнорували заходи, приурочені до дня пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років. Натомість вони вважали за краще відвідати шану відкриттю «Руського центру». Культурний захід за формою мав відверте політичне значення. Судячи з часу проведення і складу гостей з російськогї сторони. Що й додало характеру виклику всьому дійству. Президент робить одне, а його чиновники — інше. Мабуть, ідеологія головних дніпропетровських чиновників залишається на рівні єдиної та неподільної. У нормальній країні президент мав би наступного дня звільнити з тріском своїх призначенців. Але нам чекати такого теж доведеться дуже довго...
