КОМЕНТАРI
«УКРАЇНЦІ НЕ ДОЗВОЛЯТЬ РОБИТИ ЗІ СВОЄЇ ПАМ’ЯТІ РОЗМІННУ МОНЕТУ»
Володимир В’ЯТРОВИЧ,кандидат історичних наук:
— Позитивом є те, що, незважаючи на наші побоювання, відбулося хоча б якесь вшанування з боку Президента — звернення до народу і покладання квітів до Меморіалу жертв Голодомору. Негативом є те, що ще кілька тижнів тому ми зверталися до державної влади з приводу необхідності належної організації вшанування Голодомору-геноциду, але жодної відповіді не отримали. Тому ми заявили, що громадськість бере на себе повноваження організувати такі вшанування. Вони відбулися, як у Києві, так і в інших містах України. Ми звернулися до представників різних політичних партій із тим, що вони можуть долучитися до нашої роботи за однієї умови — не використовувати партійної символіки. Вони дотрималися цієї вимоги, тому сьогодні ми були представниками єдиного українського народу, а не представниками різних політичних партій.
Цьогорічна акція громадськості спростувала раз і назавжди, що такі вшанування відбуваються в догоду тій чи іншій політичній силі. Українці не дозволять робити зі своєї пам’яті розмінну монету. Незалежно від того, хто буде президентом, українці будуть завжди вшановувати пам’ять загиблих під час Голодомору-геноциду.
«МИ ЗНАЄМО, ЩО ЦЕ БУВ ГЕНОЦИД»
Леонід КРАВЧУК, перший президент України:
— Здобувши незалежність, Україна жила без дати цієї трагічної пам’яті. В 1993 році ми вперше на державному рівні схилили голови перед пам’яттю замучених Голодом-геноцидом. Україні вистачило мудрості, сили і розуму, щоб сказати світу, відкрити світу, й собі в першу чергу, що цей Голодомор був геноцидом українського народу. Це нам далося непросто, тому що зневажена пам’ять людей не може піднятися до глибокого і всеохоплюючого розуміння трагедії ХХ століття. Але ми подолали цю прогалину в історії України, і тепер на державному рівні, на рівні закону, суду людського і Божого ми говоримо і знаємо правду, ми знаємо, що це був геноцид. Ми знаємо винуватців, злодіїв і злочинців. Ми знаємо, що потрібно робити, щоб більше на українську землю ніколи не приходило подібне. Ми перш за все знаємо, що український народ повинен мати свою державу, яка буде захищати свої інтереси. Ми знаємо, що ця держава мусить зберегти історичну пам’ять і подолати мури, фортеці, які нікому не дозволено нищити. Ми знаємо також, що ця держава разом із церквою мають стояти на захисті духовності, формувати високу національну свідомість. Ми знаємо, що ця держава повинна об’єднувати, а не роз’єднувати.
Ми пришли сюди, звичайно, за християнським звичаєм — схилити голови перед пам’яттю мільйонів безвинно убієнних сталінським режимом. Але ми прийшли не тільки для цього, тому що за всю свою історію Україна виплакала стільки сліз, що в них втопилися б усі наші вороги. Ми хочемо, щоб при всій нашій пам’яті, при всіх наших сумних і трагічних сторінках виросла наша держава. Ми повинні сьогодні, як і завжди, сказати всім і кожному: ми будемо будувати нове, наше національне життя, ми будемо об’єднуватися для того, щоб будувати. Часто й густо ми не можемо здолати свої амбіції, що призводить до найстрашнішого — ми втрачаємо те, навколо чого маємо об’єднуватися.
«ЦЕ ВЕЛИКА ВНУТРІШНЯ РОБОТА КОЖНОГО»
Володимир ОГРИЗКО, екс-міністр закордонних справ України:
— Те, що сьогодні зібралася велика кількість людей, є головним результатом попередньої роботи за останні п’ять років. Є багато знаменних дат, які стають просто формальними, а ця ніколи формальною не буде. Вона вже стала частиною нашої свідомості. Шкода, що ця свідомість не поширилася на весь український народ, але, з іншого боку, було б наївно думати, що це може трапитися протягом кількох років. Тому що це велика внутрішня робота кожного. Кожен, цього дня запалюючи свічку, так чи інакше продовжує традицію вшанування, робить її більш широкою. Я думаю, що пройдуть роки й суспільство доросте до цього. Поки що це ті люди, які справді глибоко знають свою історію й які цінують, що є Україна.
Зрештою, зусилля мають іти від громади. І вона себе проявила. Цей захід організований представниками багатьох громадських організацій, спілок. Чим більше таких громадських об’єднань будуть із кожним роком брати в цьому участь, тим більшу кількість людей ми будемо об’єднувати. Примусово нав’язувати щось не потрібно. Я думаю, через школи, виставки, літературу українці самі до цього прийдуть. Сьогодні люди прийшли, тому що вони відчувають — так мусить бути. І так по всій Україні. Ну, а влада просто має відчувати ці настрої. Якщо ж вона не відчуває, то це чужа влада.
«ВШАНУВАННЯ ГОЛОДОМОРУ УВІЙШЛО В ТРАДИЦІЮ»
Євген СВЕРСТЮК, видатний український публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху:
— Чому й досі ми боремося за те, щоб Голодомор визнали геноцидом? Справа в тому, що організований злочин — завжди прихований. Тому він має своїх захисників. Підкуп свідків, наприклад, такого впливового американського журналіста, як Дюранті. Прикриття злочинців мало місце тоді, коли чинився злочин, і протягом усіх наступних десятиліть. Злочин радянської влади був політичним — це можна прочитати навіть тут, на плитах. Це не просто Голодомор, а здійснення стратегії національного знищення. Також це політика, що була пов’язана з підготовкою до війни. Я думаю, що ті сили, які були зацікавлені в приховуванні цього злочину тоді, зацікавленні в цьому й досі. Через те сьогодні ця проблема дуже важко доходить до свідомості суспільства. Окрім цього, є ще одна причина — люди не люблять добровільно заходити в пекло. Роберт Конквест зізнається, що йому було важко вранці повертатися до написання своєї книжки, тому що це понад людські сили.
Потім Джеймс Мейс назвав ще одну причину — це постгеноцидна нація. Мейс мав справу з безліччю свідків. Ці свідчення його приголомшили. Разом із цим його приголомшив той факт, що у людей немає глибокого розуміння, тієї енергії, думки, волі, щоб належним чином це зрозуміти. Цю слабкість ми бачимо в різних проявах національного життя. Я думаю, що таке духовне ослаблення є дуже серйозною перешкодою для організації нації й відповідного осмислення свого минулого.
Хоча, з іншого боку, я мушу сказати, що підсвідомо пам’ять про Голодомор 1933-го була весь час в українського народу. Наприклад, у мене не було сумніву, що цей несподіваний референдум 1991 року мав різні аргументи, але не газетні. Словами людей не переконаєш. Десь підсвідомо вони все відчували, тому і проголосували за незалежність України.
Нинішня влада повинна була прийняти той факт і пристосуватися до логіки речей. Це вже доконаний факт, тут безповоротно — вшанування увійшло в традицію. Владі треба було мовчки приєднатися до людей, а не бути окремо від людей. Ясна річ, що це капітуляція, коли вони зранку у вузькому своєму колі прийшли вшановувати. Але все ж таки влада теж визнає, тому що це вже історія. Як казав Горбачов: «Процес пішов!»
«ЦЕ ЖИТИМЕ В НАШІЙ СВІДОМОСТІ»
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України:
— Нинішнє вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932 — 1933 рр., яке ініційоване громадським комітетом і до якого я маю честь входити, це найдостойніша та найбільш хвилююча подія. Вона проводиться громадськістю і не є якимось зобов’язанням, яке повинна виконати держава перед народом. Однак я вважаю, що вшанування жертв Голодомору повинно бути на державному рівні — уряд повинен об’єднатися із громадськими організаціями та народом. Хоча не можна зобов’язувати тих, хто не хоче чи не бажає «підіймати» цю пам’ять. Голодомор — найстрашніша трагедія, яку пережило українство. Його аналогів, слава Богу, не мають наші сусіди, та країни європейського континенту.
Я втішений тим, що сьогодні так багато людей і що та пам’ять уже ніколи не згасне й ніхто її не загасить. Нинішній Президент України Віктор Янукович добре розуміє, що Голодомор був геноцидом українського народу. Тому що ніде: ні на території Росії, ні на Краснодоні, ні на Північному Кавказі військові загони не оточували села, чекаючи, поки не вимре остання людина. Ніколи не переселяли стільки росіян і білорусів до українських сел, що вимерли, як це відбувалося тоді. Це була продумана політика, яка передбачала знищення українства як носія українських цінностей, української ідеї, мови, свободолюбства.
«ЧИМ БІЛЬШЕ ПРАВДИ, ТИМ БІЛЬШЕ КОНСОЛІДАЦІЇ»
В’ячеслав КИРИЛЕНКО, народний депутат України:
— Мені здається, що з кожним роком усе більше українців усвідомлюють весь масштаб цієї трагедії, яка мала місце у 1932—1933 рр. І процес усвідомлення того, що без спільної національної пам’яті немає заможного майбутнього, шириться і набуває обертів. Шкода, що не всі у теперішній владі усвідомлюють, що Голодомор — це сплановане, свідоме знищення українського народу, геноцид. Чим більше буде усвідомлення в можновладців, тим більший в українців буде шанс побудувати справді демократичну країну. Чим більше буде правди, поінформованості, обізнаності, починаючи із дошкільного віку, в усіх поколінь українців про ці трагічні події, тим більшою буде консолідація між людьми. Тільки консолідована нація може брати високі бар’єри, які ставить перед нами дуже складний сучасний світ.
«ЦЕ ПОВИННІ БУЛИ БУТИ МОЇ ДЯДЬКИ...»
Петро КУЗЬ, приватний підприємець:
— Мене змусила сюди прийти пам’ять про мого діда Мину Столяренка та про чотирьох його дітей. Це повинні були бути мої дядьки. Не народилися мої двоюрідні брати й сестри. Ще чотири лінії нашого роду мали б бути тут поряд із нами. Їх просто знищили саме за те, що були українцями.
ДОНЕЦЬК
У «шахтарській столиці» немає меморіалу, присвяченого жертвам Голодомору. На закиди громадськості з цього приводу влада призвичаїлася відповідати, що на Донбасі, мовляв, який у 1930-ті роки переживав добу бурхливої індустріалізації, не трапилося такої тотальної катастрофи, як в інших регіонах країни. Хоч по селах Донеччини ще й досі переповідають страшні історії про масові голодні смерті. Напередодні нинішнього Дня пам’яті і скорботи голова Донецької облдержадміністрації Анатолій Близнюк, випереджаючи можливі ініціативи свідомих громадян, заявив: «Пам’ятників ставити не будемо. Ми визнаємо, що то була біда, проте не лише до українського народу». (Хоч ті самі громадські організації традиційно просять хоча б перейменувати одну з центральних донецьких вулиць, названу на честь П. Постишева, чи не найактивнішого організатора штучного голоду в Україні. — Ред.).
Є в Донецьку страшне місце, яке згадують поруч із київською Биківнею, — так зване Рутченківське поле. Довоєнної пори на пустирищі кати з НКВД таємно ховали своїх жертв, замучених у слідчих камерах, а 1941-го, тікаючи від німців, поспіхом розстріляли поранених із радянського госпіталю, яких не спромоглися евакуювати. Саме тут, біля пам’ятного знаку «Жертвам тоталітаризму» 26 листопада, на день раніше, ніж уся країна, донеччани вшанували чергові роковини Голодомору. На короткому мітингу-реквіємі були нещодавно обраний голова облради Андрій Шишацький, заступник губернатора Борис Адамов та донецький мер Олександр Лук’янченко. За безвинно загиблими відслужили панахиду панотці Греко-католицької та Української православної (Київського патріархату) церков.
«Я знаю розповіді людей, які пережили ті страшні часи. Серед них були й мої рідні. Тому я вважаю недоречними дискусії на цю тему. Голодомор дійсно був, то є трагічний момент нашої історії. Ми повинні пам’ятати про це і знати людей, які загинули», — висловив особисті переконання А. Шишацький.
Можливо, зусиллями цього нового регіонального політика ситуація з болючим соціальним питанням у шахтарському краї почне якось змінюватися. Бо... наступної поминальної суботи, 27-го, над Донецьком увечері звично бабахнув феєрверк: мабуть, в одному з модних ресторанів «круті хлопці» бенкетували так, як вони звикли — «з вогниками на небі».
ЧЕРКАСИ
На Черкащині упродовж 1932—1933 років загинули понад 200 тисяч людей. На знак туги за безвинно померлими жертвами Голодомору в області встановлено понад 80 пам’ятників, меморіалів та пам’ятних знаків, біля яких відбувалися головні меморіальні заходи 27 листопада. Тим часом у Черкасах пам’ять жертв Голодомору вшановували тричі. Спочатку, в п’ятницю, голова Черкаської облдержадміністрації Сергій Тулуб та інші представники обласної влади здійснили покладання квітів до меморіального знаку жертвам Голодомору в Першотравневому парку. Також у п’ятницю було відслужено молебень у Михайлівському соборі. А в суботу ввечері на двох площах Черкас, що розташовані на відстані кількасот метрів одна від одної, відбулися акції «Запали свічу пам’яті». На Соборній площі зібралися представники Української народної партії, Народного руху України, Української національної асамблеї та ВО «Свобода». Владика Черкаський та Чигиринський Іоан відслужив молебень. І тоді ж на площі Тараса Шевченка біля драматичного театру також зібралися черкащани. Захід проходив під державними прапорами.
Міський голова Черкас Сергій Одарич не приховував, що прикро вражений роз’єднаністю черкаської громади:
— Мені, щиро кажучи, прикро, що цій трагедії, трагедії українського народу, дехто з наших співвітчизників намагається надати політичного забарвлення. Мені прикро, що частина громади Черкас сьогодні зібралася на цій площі, а решта зібралася за двісті метрів звідси. Ми повинні зрозуміти, що цього дня для нас головне — пам’ять про наших рідних, про наших предків, а не з’ясування, хто й під якими політичними прапорами ходить або стоїть. У цьому буде вимірюватися мудрість і пам’ять народу. Лише на початку 90-х років моя бабуся й мій дідусь уперше розповіли своєму синові — моєму батькові про те, що ця трагедія була. 50 років мій батько не знав про це, бо про це ніхто не згадував.
ТЕРНОПIЛЬ
Щороку Тернопільщина масштабно відзначає заходи з ушанування жертв Голодоморів. Адже, як свідчать історичні згадки й очевидці, жителі краю всіма силами допомагали своїм братам-українцям на великій Україні, передаючи продовольство. Допомагали й тим, кому вдалося врятуватися, перетнувши Збруч. Про це також можна дізнатися з документальної виставки «Свіча на підвіконні», що відкрилася напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору в Державному архіві Тернопільської області. Зокрема, в її експозиції — документи про Голодомор 1932—1933-х років: розпорядження польського уряду тернопільському воєводі від 12 грудня 1932 року про надання притулку голодуючим біженцям із СРСР; лист МВС Польщі тернопільському воєводі від 14 червня 1933 року про призначення фінансової допомоги втікачам із Радянської України і спрямування її на адресу повітового староства в Борщові. Також експонуються донесення повітових старост Тернопільського воєводства про проведення в селах і містах краю днів жалоби у жовтні-листопаді 1933 року, про відправлення богослужінь, панахид за померлих у Радянській Україні.
Мітинг-реквієм з нагоди Дня пам’яті жертв Голодомору розпочався на Театральному майдані Тернополя. Після мистецького дійства, учасники якого намагалися відтворити увесь трагізм, що спіткав український народ у 1932—1933 роках, майже дві тисячі тернопільців виклали на головному майдані обласного центру із запалених свічок символічний хрест та слова «Голодомор» і «Геноцид». Священики різних конфесій відправили панахиду. На площі завершилася й акція «Сопричастя», зініційована СУМом в Україні, яка передбачала добровільне 33-годинне утримання від їжі, здійснення доброї справи та молитовної згадки про жертв Голодомору. Як повідомили організатори, до акції, що розпочалася о 7 годині 26 листопада і завершилася о 16 годині 27 листопада, долучилися не лише жителі України, а й українці, які проживають у Канаді, США, Польщі, Росії.
ЛЬВIВ
Хрест із запалених лампадок і щира молитва з вірою, що таке горе більше ніколи не повториться, — саме так пройшов у Львові День пам’яті жертв Голодомору. Зранку представники влади поклали квіти до пам’ятного знаку жертвам Голодомору та політичних репресій, що на проспекті В’ячеслава Чорновола, а о 16.00 долучилися до загальнонаціональної хвилини мовчання. Далі, під жалобний спів чоловічого хору «Дударик» запалили свічки, що їх дітки виклали величезним хрестом та написом «Пам’ятай Голодомор». У церквах лунали поминальні дзвони, люди, котрі заповнили площу перед пам’ятником Шевченку, щиро молилися.
Усі місцеві інформаційні програми показали сюжети з використанням документальних кадрів про Голодомор і просили львів’ян й удома запалити свічку пам’яті про душі невинно загиблих. Напис із лампадок «Пам’ятай Голодомор» біля підніжжя пам’ятника Кобзареві горів усю ніч...
ЗАПОРIЖЖЯ
Напередодні скорботної дати голова державної адміністрації Запорізької області Борис Петров у своєму зверненні зазначив: «Ті страшні роки принесли страшне горе — загинуло дуже багато наших співвітчизників. Усі вони зазнали тяжких мук і прийняли жахливу смерть. Ми зобов’язані пам’ятати ці сторінки нашої історії». Також він звернувся до представників усіх конфесій із проханням помолитися за душі наших співгромадян, котрі загинули від голоду.
На жаль, ця скорботна дата не об’єднала запоріжців. Навпаки, в неї намагалися внести певні партійні уподобання, які видаються зовсім дріб’язковими й недоречними. У мітингу-реквіємі не брали участі особисто ні губернатор Борис Петров, ні голова облради Павло Матвієнко. Від міської влади в цьому скорботному заході не брав участі виконуючий обов’язки міського голови Володимир Кальцев. Був відсутній і новообраний міський голова Олександр Сін, який ще не почав виконувати свої обов’язки через зволікання зі скликанням першої сесії нового складу міськради. Хоч попередник нинішнього губернатора Олександр Старух не цурався особисто вклонитися пам’яті мільйонів безвинних жертв.
Крім того, зовсім недоречними видаються слова зі звернення губернатора: «Можуть бути різні думки з приводу того, чи відповідають події тих років загальноприйнятому визначенню геноциду. Крапку в цьому питанні мають поставити історики та юристи». Але крапку поставлено, почуйте!
Адже ще в січні цього року український суд визнав Голодомор геноцидом нашого народу. Ухвалено судове рішення, за яким керівників тоталітарного комуністичного режиму визнано винними у штучному створенні умов, розрахованих на фізичне знищення частини української нації.
Залишається лише сподіватись, що колись українці все ж таки навчаться обирати гідних, а Президент негайно прийматиме відповідні кадрові рішення щодо тих керівників, які порушують закон, юридичний і моральний.
ХЕРСОН
Заходи із вшанування пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій тривають у Херсоні впродовж листопада. У навчальних закладах, бібліотеках, військових частинах проходять лекції для молоді, уроки пам’яті, виховні години, зустрічі з очевидцями трагічних подій 1921, 1932—1933, 1946—1947 років, тематичні виставки.
А 27 листопада біля пам’ятника жертвам тоталітарного режиму в обласному центрі відбувся мітинг-реквієм та молебень із запаленням свічок на вшанування пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій в Україні. У заходах узяли участь керівники області й міста, представники органів державної влади та місцевого самоврядування, політичних партій, громадськість.
Цього ж дня увечері були запалені поминальні свічки на підвіконнях багатьох херсонських домівок... Ось якби не гучний скандал, що виник напередодні. Екс-губернатор Херсонщини, керівник Херсонської обласної організації партії «Наша Україна» Борис Сіленков заявив журналістам, що міський голова Херсона Володимир Сальдо оскаржив у Херсонському окружному адміністративному суді заявку «Нашої України» на проведення 27 листопада ходи з нагоди вшанування пам’яті жертв Голодомору. У своєму позові мерія стверджувала, що заявка партії на проведення акції не відповідає порядку проведення подібних заходів, затвердженому міськрадою Херсона.
— Це вперше за шість років, коли місцева влада хоче заборонити громадську ходу вшанування пам’яті жертв тоталітарного режиму 1932—1933 років. Це — зневага до загиблих, — наголошував Борис Сіленков.
Дійшло до того, що херсонський осередок «Нашої України» пригрозив меру міжнародним судом у Гаазі та заявою до держав, які підписали міжнародну конвенцію 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», насамперед членів Європейського Союзу, з вимогою «не допускати В. Сальдо та йому подібних діячів на свою територію».
Ситуацію розрядило рішення суду, який відхилив позов мерії Херсона про заборону проведення 27 листопада мітингу й ходи, приурочених до Дня пам’яті жертв Голодомору.
Однак уранці жителі міста довідалися про ще один інцидент: у ніч із суботи на неділю в Херсоні невідомі закидали банками з червоною фарбою пам’ятник Леніну, встановлений на центральній площі міста перед будівлею облдержадміністрації. Чи не події щодо спроби заборонити громадську ходу спровокували цей інцидент? Представники правоохоронних органів поки що не дають коментарів.
ЛУЦЬК
Під час жалобної ходи з ушанування пам’яті жертв Голодомору, котра, попри сильний снігопад, пройшла вулицями обласного центру Волині, поруч із державним українським прапором майорів також польський прапор. У колоні, учасники якої тримали в руках лампадки й кетяги калини, були волиняни польського походження. Валентин Ваколюк, котрий очолює Товариство польської культури імені Єви Фелінської, членів їхньої спільноти ніхто не зобов’язував виходити на Театральний майдан Луцька, де й починалася жалобна хода. На Волині складні погодні умови, легко захворіти, проте ті учасники Товариства, які за станом здоров’я не змогли особисто вшанувати пам’ять померлих від голоду українців, традиційно виставляють у своїх вікнах свічки пам’яті. Пан Валентин каже, що це горе торкнулося своїм крилом і його родини, хоч його прабабусі, полячці за походженням, родом із Вінниччини, на початку Голодомору вдалося виїхати в Польщу. А коли в 1960-х роках вона повернулася в Україну, то не знайшла нікого зі знайомих. Бо всі, як вона дізналася, померли від голоду.
Керівник Товариства польської культури вважає, що такі печальні дати якраз і мусять єднати людей, а тому польська громада вже не перший рік бере участь у жалобних заходах. Перед учасниками траурного мітингу виступили луцький міський голова Микола Романюк, голова Волинської обласної ради Володимир Войтович, які самі є волинянами і знають від батьків, як наш край рятував від голоду тисячі прохачів із Центральної та Східної України. На бруківці площі було викладено великий хрест зі свічок, лампадок і колосків.
КРИМ
Заходи, присвячені річниці Голодомору, розпочалися в п’ятницю в українській гімназії. Тут пройшли уроки пам’яті, тематичні заняття гуртків, усі учні вийшли на акцію «Запали свічку» і довкола будівлі гімназії спалахнули кілька сотень вогників.
До 16.00 у суботу біля храму Рівноапостольних Святих князя Володимира і княгині Ольги в Сімферополі зібралася не дуже багаточисельна громада українців і кримських татар. Із траурними стрічками на одязі, з фотографіями загиблих, із книгами про ті страшні роки. Акцію «Запали свічку» почав єпископ Сімферопольський і Кримський УПЦ КП владика Климент. Він відслужив молебень на згадку про жертв Голодомору-геноциду українців 1932—1933 років.
— Річниці вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років у Криму почали проводити ще 1999 року, коли ще і в Україні цей день не був оголошений пам’ятним, і коли ще не проводилися акції «Запали свічку»,— розповів «Дню» Владика Климент. — Того року відомий кримськотатарський скульптор Ільмі Аметов виготовив і подарував українській громаді Криму пам’ятний знак, на якому був намальований християнський символ, — хрест, обвитий виноградною лозою, що є божественним поєднанням релігійних і природних символів. Хрест у листопаді 1999 року був встановлений у ніші на нашому кафедральному храмі. При цьому ми вперше в Криму відслужили молебень у пам’ять жертв Голодомору. І досі цей хрест залишається єдиним пам’ятним знаком, присвяченим пам’яті Голодомору-геноциду українців 1932—1933 років.
1998 року Священний синод УПЦ Московського патріархату ухвалив спеціальну постанову, якою визнав Голодомор 1932—1933 років в Україні геноцидом, — розповів один із лідерів української громади Сімферополя Сергій Савченко. — Який ще потрібний аргумент проросійським організаціям Криму і представникам нинішньої влади, аби не замовчувати цю страшну трагедію, а відновити історичну правду і використовувати її для об’єднання українського народу? На жаль, уроки минулих років нам, українцям, не йдуть на користь, і це дуже неправильно...
ДНIПРОПЕТРОВСЬК
На Дніпропетровщині, вперше за останні роки, керівники місцевої влади проігнорували офіційну церемонію, присвячену пам’яті жертв Голодомору. В суботу вранці біля пам’ятника жертвам голоду і політичних репресій, відкритого три роки тому президентом В. Ющенком, ніхто з перших осіб міста і області так і не з’явилися. На 9-му кілометрі Запорізького шосе, на південній околиці Дніпропетровська, зібралися всього півтори сотні осіб. Співробітники МНС, міліції та чиновники поклали квіти і вшанували хвилиною мовчання пам’ять жертв Голодомору. Поминальний молебень провів єпископ Дніпропетровської УПЦ Київського патріархату Сімеон. Голова Дніпропетровської облдержадміністрації Олександр Вілкул, голова обласної ради Євген Удод і міський голова Іван Куличенко, а також митрополит Дніпропетровський і Павлоградський УПЦ МП Іріней на поминальному молебні не були присутні. Хоча напередодні в п’ятницю всі вони були в Дніпропетровській обласній науковій бібліотеці на урочистому відкритті «Руського центру», що особисто освятив Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан). Варто зауважити, що відкриттям «руських центрів» в Україні сьогодні опікується фонд із красномовною назвою «Руський світ», який очолює В’ячеслав Ніконов — рідний внук В. Молотова. Того самого соратника Сталіна, який очолював спеціальну комісію з хлібних заготівель в Україні, що безпосередньо призвели зимою і навесні 1933 року до голодної смерті мільйонів селян.
Національно-патріотична громадськість Дніпропетровщини, побачивши ставлення влади, вирішила зібратися біля меморіалу на Запорізькому шосе окремо. Вдень тут відбувся мітинг, на якому опозиційні політики, представники громадських організацій, письменники й поети не лише згадали безневинно вбитих у роки правління Сталіна, але й відзначили тривожні зміни в політичному векторі розвитку країни. «Кожна людина, яка має душу, живу совість та історичну пам’ять, — зауважила голова обласної організації Національної спілки письменників України Леся Степовичка, — не може залишатися байдужою до пам’яті жертв Голодомору. Така пам’ять має бути якщо не на інтелектуальному, то на генетичному рівні. Забути це неможливо, оскільки Голодомор — не вигадка політиків. Штучний голод, як і війна, торкнувся практично кожної сім’ї в Україні, де люди вимирали не лише сім’ями, але й селами. У моєї бабусі Мокрини Василівни Булах під час колективізації села наприкінці 20-х — початку 30-х років померло семеро з дванадцяти дітей». Деякі з виступаючих на траурному мітингу проводили паралелі із сьогоднішнім днем. «Боротьба малого бізнесу проти урядового проекту Податкового кодексу, — заявив голова обласної «Просвіти» Сергій Довгаль, — це знову боротьба за виживання рядового українця».
Траурний мітинг у день пам’яті жертв Голодомору пройшов і на привокзальній площі Дніпропетровська, де біля монумента Григорію Петровському — одному з керівників Радянської України, кілька років тому активістами національно-патріотичних сил був встановлений великий поминальний хрест. Зі спогадів старожилів, саме тут взимку і навесні 1933 року вмирали голодуючі селяни, які втікали з сіл, і кожен ранок їхні тіла вивозили на кладовище. Увечері в суботу під проливним осіннім дощем на площі, що досі носить ім’я «всеукраїнського старости», нечисленні городяни запалили поминальні свічки. Самотні вогники світилися в деяких вікнах — так прості дніпропетровці віддавали шану пам’яті загиблих через Великий голод співвітчизників та своїх родичів.
Підготували: Іван КАПСАМУН; Тетяна КОЗИРЄВА, Львів; Наталія МАЛІМОН, Луцьк; Вадим РИЖКОВ, Дніпропетровськ; Ігор САМОКИШ, «День»; Вікторія КОБИЛЯЦЬКА, Черкаси; Сергій КОРОБЧУК, Донецьк; Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль; Сергій ПЛЕЦЬКИЙ, Запоріжжя; Микола СЕМЕНА, Сімферополь; Софія СЕРЕБРЯКОВА, Херсон
