18 листопада
Нещодавно один мій приятель, дещо молодший від мене, розформовуючи свою бібліотеку і переходячи на електронні книжки, подарував мені декілька раритетних уже сьогодні видань. І серед них «Вечори на хуторі біля Диканьки» в українських перекладах М. Рильського, О. Вишні, І. Сенченка, А. Хуторяна, С. Васильченка видавництва «Дніпро» 1975 року. Чудовий подарунок, і мені було навіть соромно, що я не знав про таку книгу. Саме її я почав читати і не відірвався, доки по декілька разів не пройшовся по тексту. Я немовби заново відкрив Гоголя, відкрив його Україну, його українців. Після цього я звернувся до російського (автентичного!?) варіанта, і дивне відчуття охопило мене. Мені здалося, що російський текст є досить хорошим, але перекладом українського, і промайнула думка, що, можливо, так і було, внутрішній голос Гоголя був українським, а він уже сам працював перекладачем російською, залишаючи величезну кількість українізмів. До речі, цей твір нещодавно повторило видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» з деякими правками тих місць, які, відчувається, були редаговані радянськими цензорами. Достойне починання, а коли ж дочекаємось повного українського Гоголя?
