Трагічна доля українського села... Важко знайти у світі хліборобський народ, який зазнав би таких лихоліть і переслідувань, які випали на долю українського селянства. Причому нового болючого удару воно отримало, хоч як це парадоксально виглядає, не під гнітом чергової метрополії, а в умовах державної незалежності.
Чому так трапилось, що, незважаючи на родючі землі й у цілому сприятливий для розвитку аграрного виробництва клімат, достатню забезпеченість технічними засобами, професійними кадрами, пострадянське сільське господарство України прийшло до тривалого і глибокого занепаду? Чому в жодній із постсоціалістичних європейських країн не було такого великого розриву між стартовим потенціалом і фінішними результатами?
БЕЗ ВЛАСНОЇ ЗЕМЛІ ФЕРМЕРІВ НЕ ВИХОВАТИ
І вітчизняні (В. Юрчишин, О. Онищенко, П. Саблук), і зарубіжні (Стефан фон Крамон-Таубадель) вчені вважають основною причиною такого стану аграрного сектору відсутність у державі всебічно відпрацьованої стратегії розвитку сільського господарства, невміле здійснення перетворень на селі, великий розрив між політико-правовою базою реформування соціально-економічних відносин та їхнім виробничо-господарським, економічним і політичним наповненням. У результаті — переважними стали посередні ланки економічних, соціальних та політичних відносин, можна сказати, проміжний суспільний устрій, відмінний і від державного соціалізму попередніх десятиліть, і від ринково-капіталістичних порядків. Імітація проведення радикальної земельної реформи лише поглибила кризу сільськогосподарського виробництва.
Нещодавно Президент України Віктор Янукович заявив про необхідність продовження цієї реформи, однак поки що важко сказати, в якому напрямі вона буде здійснюватись. Ясно одне: земельна проблема в Україні залишається невирішеною і вкрай нагальною. Бо якщо земля не продається, то селянський пай в один-два гектари аж ніяк не сприяє розвитку фермерства, а лише, у кращому випадку, натуральному господарству. Натомість під різними загадковими назвами з’являються безликі, неперсоніфіковані латифундії, засновані на земельній оренді, яка не сприяє ні окультурненню сільськогосподарських площ, ні раціональному господарюванню, а лише хижацькому виснаженню ѓрунту.
Мета таких орендарів — взяти все і відразу, а далі хоч трава не рости. До чого це призводить, століттями демонстрували країни Латинської Америки. Сільська місцевість тут давно перетворилася в депресивний район. Повчальним для нас може бути й негативний досвід реформування сільського господарства в африканських країнах (Конго, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Сьєрра-Леоне), в яких аграрні перетворення гальмуються через політичну нестабільність. Причому здійснення радикальних земельних реформ стримує не корумпованість політичних лідерів, панівного класу, а корумпованість у поєднанні з конкуренцією еліт і класів. Наприклад, у північній, західній і східній частинах Нігерії існують абсолютно різні уявлення, якою має бути країна, хто нею повинен керувати, які форми господарювання, землеустрою вважати пріоритетними. Безліч енергії витрачається на внутрішньоелітну конкуренцію. Ситуація видається дуже знайомою. І заяви, начебто Україна стає потужною аграрною державою, експортноорієнтованою на виробництво сільськогосподарської продукції, позбавлені реального змісту, поки не подолане минуле та й негатив сучасного, оскільки здача земельних паїв в оренду й мізерна оплата за користування ними є продовженням комунізації села у видозміненій формі.
ПОТРІБНО БУДУВАТИ СЕЛО МАЙБУТНЬОГО, А НЕ МИНУЛОГО
Де вихід? Де концепція розвитку сільського господарства? Де наповнення реформаторських декларацій реальним змістом? Адже сільське господарство — це унікальна основа життєздатності країни, єдина у своєму роді структура вічно затребуваної продукції в системі людського буття. З іншого боку, воно — потужна база відтворюваних енергоносіїв, зокрема, біопалива. Десятки мільйонів гектарів занедбаних земель могли б стати високоприбутковими. Невже життя і світовий досвід нічого не вчать?
Стримувальним чинником модернізації села є й те, що матеріалізація ідеї фермерства ще не визріла психологічно у вищих ешелонах української влади. Чи не тому фермер без реальної власності на землю, украй необхідних іпотечних банків і твердих зобов’язальних контрактів з державою, приватним бізнесом, за що й дають дотації, й нині забутий та обійдений увагою. Розбудова фермерства не може здійснитися без інституційних змін, без зламу всієї наявної старої ієрархії керівництва сільським господарством. Регулятивна діяльність держави має зосереджуватися виключно на дотаційній політиці в рамках вирішення таких питань, як закупівля та експорт зерна, продаж техніки, пального тощо.
Не слід забувати також, що село розвивається за законами логіки сільськогосподарського виробництва, адекватними часу. Врешті-решт, воно не може залишатися скам’янілим пережитком минулого. Однак з високих і не дуже трибун часто лунає: «Треба відроджувати село». Яке? З сапками, трудоднями, безнадією, безправ’ям і беззаконням «червоних поміщиків»? Чи, може, опуститися ще нижче по драбині хронології в глибини пройденої історії? Тоді село постане як селянська община з її поділами та переділами на їдців і душ, як адміністративна одиниця в сільській місцевості у формі однієї з підвалин імперії. Чи, може, ще нижче 1861 року?
Відродити село минулого буде стрибком назад, в утопію. Таке враження, що, критикуючи на словах колективізацію 1929—1933 рр., на практиці гальмують викорінення її антиселянської суті. Форми господарювання, породжені нею, продовжують практикуватися в дещо ліберальному сенсі й досі. Її наслідки не подолані у фізичному смислі: існують і сьогодні колгоспоподібні форми організації землекористування, які делікатно називають сільськогосподарськими об’єднаннями. Ріднить їх з колгоспом те, що засновані вони на відчуженій від селян землі, прикритій віртуальними пайовими сертифікатами, які унормовують право селянина на 1—3% зібраного врожаю, яке, між іншим, не завжди реалізується. При цьому робота селянам не гарантується. Як і в колгоспну добу, керуються агрооб’єднання вертикально збудованими районними та обласними сільськогосподарськими відділами. Що це — звичка? Інерція колгоспної системи? Відсутність волі до реформування галузі й села?
Не подолані наслідки колективізації й у морально-етичному сенсі. Підневільна праця сформувала у певної частини селян споживацькі настрої, покірливу готовність до виконання чужої волі. Залежність матеріального становища людей від місця в номенклатурній ієрархії призвела на початковому етапі реформування сільського господарства до формування антиринкових соціальних груп, своєрідного тандему — консервативної частини управлінського апарату і виконавців їхньої волі, люмпенізованих утриманців.
До речі, подібні сюжети часто траплялися в нашій історії. Так, після 1861 р. чимало селян, звиклих до патерналізму, не були готові до самостійної підприємницької діяльності. У Кам’янець-Подільському міському державному архіві зберігається лист поміщика Летичівського повіту Еразма Стогова, надісланий 1864 р. подільському губернаторові. У ньому він скаржиться на «дурное состояние нравственности» селян — його колишніх кріпаків із сіл Снітовки і Розсох. Поміщик щиро зізнається, що до реформи 1861 року розпоряджався селянами, як «своїми рабами», придумував різні повинності. Та, незважаючи на визиски, колишні кріпаки згадують ті часи як благодатний період у їхньому житті. Одержавши волю, частина з них розгубилася, не знала, що з нею робити. Упродовж років ними постійно опікувалися, стимулювали працю дбайливих, а водночас знали всіх гультяїв, контролювали кожен їхній крок, карали за недоброчесність. Тому після звільнення вони не могли працювати без сторонньої опіки, контролю й допомоги. «За інвентарями 1848 р. в селян було 33 плуги, — зазначає Стогов. — А тепер немає жодного. Всі пропили».
Підсумовуючи, зазначимо, що, всупереч усьому, українське село вже давно зазнає трансформацій, проте замість продуманих і раціональних — застійно-болісних і повільних. На думку багатьох учених, із нинішніх сіл виживуть тільки ті (5—10%), які будуть центрами переробки сільськогосподарської продукції. Всі інші стануть осередками однієї або кількох ферм з нечисленним населенням (власники ферм і працівники), зайнятим ринковим виробництвом щоденно потрібних і затребуваних споживчих благ. Унаслідок появи і зміцнення такого формату організації індустріальної праці на землі зникне проблема, яка сьогодні дамокловим мечем висить над Україною.
Володимир ГАЗІН, Віталій НЕЧИТАЙЛО, доктори історичних наук, професори Кам’янець-Подільського університету
