Приїзд до України акторів і режисерів світового класу, яскрава перемога українського фільму «Щастя моє» — ці події засвідчили, що принаймні в царині культури ми дійсно стаємо без перебільшень європейською державою. Отже, сьогодні ми пропонуємо читачам інтерв’ю з людьми, без яких цей успіх був би неможливим: із меценатом, громадським діячем і партнером фестивалю Сергієм Бондарчуком, а також із тим, чиє ім’я стало фактично синонімом кінофоруму — генеральним директором «Молодості» Андрієм Халпахчі.
— Чому ви взялися за таку клопітну справу, як кінофестиваль?
— Я завжди мріяв про кіно, але якось не склалося у молоді роки. Тож я отримав технічну освіту, захистив кандидатську і працював доцентом кафедри залізобетонних конструкцій. Ходив у кіно, займався ним як практично професійний критик. Наприкінці 1980-х при кінотеатрі «Зоряний» виник клуб «Діалог», який я очолив. «Діалог» став дуже популярним місцем перегляду і обговорення фільмів, за якими ми їздили до Москви, зверталися у посольства. Ми отримували те, що не йшло на екранах. Доволі швидко у нас з’явилися міжнародні зв’язки. Ми вступили у Міжнародну федерацію кіноклубів і могли їздити на фестивалі за її запрошеннями. Саме тоді Михайло Павлов, який очолював «Молодість», запросив нас з Аліком Шпілюком як консультантів, щоб ми допомогли перетворити фестиваль на справді міжнародний. Я став директором програми, а з 1990 року вже і генеральним директором. Ось ми новою командою — з Аліком Шпілюком як директором програм, з Людмилою Новіковою, з Володимиром Войтенком, Олексієм Першком перетворили фестиваль на міжнародний. Я пішов із будівельного інституту, а з 1991-го повністю почав займатися фестивалем. Хобі стало професією.
— Що на той момент являла собою «Молодість»?
— Справді молодіжний фестиваль, дуже популярний серед молодих кінематографістів СРСР, вони з’їжджалися сюди як на більш-менш вільне місце. Тоді ж у всьому СРСР було тільки два офіційні міжнародні фестивалі — Московський і Ташкентський, а також Усесоюзний, що їздив по столицях республік. Всі три — надто офіційні, надто під наглядом. У багатьох режисерів була одна й та сама історія: у республіці фільм заборонили, але потрапив на «Молодість», тут показали і дали приз, і тоді влада на батьківщині режисера дозволяла показ. Це був ковток вільного повітря, але водночас — і «міжсобойчик», фестиваль для внутрішнього вжитку, хоча й зі справжньою атмосферою, зі своїм середовищем.
— Пам’ятаєте ваш перший фестиваль?
— Він відбувся 1992 року — бо рік пропустили через переформування команди. Павлов встиг зробити «Молодість» юридичною особою. І ось я прийшов на таке господарство: є юридичний статус, але розвалився комсомол, який фінансував фестиваль. Треба проводити фестиваль — і нема ні копійки грошей. З цього й почав: збирав кошти.
— Це був кошмар чи комедія?
— І те, і друге, як завжди. З’явилося українське ТБ (єдиний державний канал), тож я прийшов туди і влаштував скандал. Мені зателефонував міністр культури і сказав: «Улюблений наш скандалісте, приходьте до нас». Так знайшли державну підтримку. Були різні люди, яким доводив, що це потрібно. Одного дня йшов Хрещатиком цілковито розгублений і думав, що робити, — аж тут зупиняється рідкісний тоді іноземний автомобіль, виходить з нього мій колишній студент, що став бізнесменом. Ми розговорилися, і він зрештою запропонував допомогу. Це були маленькі гроші, але «Молодість» таки відбулася. Нас доволі швидко визнали. Найбільше допомогли іноземні посольства, особливо французьке. Вони дуже хотіли, щоб тут був міжнародний фестиваль. Спочатку селекція була багато в чому випадковою: щось хтось порадив, щось пощастило дістати — адже можливості їздити на інші фестивалі ще не було.
— На вашу думку, що заважає «Молодості» стати ще впливовішим фестивалем?
— У першу чергу та ж нестача фінансів. Ми говорили про щасливий випадок — так триває і далі. Це ж здебільшого меценатська робота. Так, два роки тому ми познайомилися з головою фонду «Нові традиції» Сергієм Бондарчуком, і він став надійним партнером фестивалю. А загалом такий фестиваль має, як і Московський, отримувати державне фінансування за інакшою схемою — не через Міністерство культури, а напряму від Кабміну та міста, адже це важлива державна подія. Коли приїздять мої колеги з інших країн, з інших фестивалів, вони дивуються, як можна зробити за наш бюджет такий серйозний захід. Гроші вирішують якщо і не все, то дуже багато чого. Можна запросити більше гостей, більше міжнародної преси, аби мати резонанс не тільки у нас, а й за кордоном. Ось зараз, наприклад, вийшли про нас дві публікації у Hollywood Reporter (впливове міжнародне кіно видання. — Д. Д.), бо їхній кореспондент був у нас гостем. Це треба робити. А інша проблема — відсутність у нас кіноіндустрії. Відвідування кінотеатрів у нас у десятки разів менше, аніж у тих європейських країнах, яким Україна не поступається за територією і населенням. Навіщо сюди приїжджати потужним дистриб’юторам, якщо вони знають, що в Україні нема серйозного ринку фільмів? А відбірковцям з великих фестивалів теж нецікаво їхати сюди спеціально за українським кіно, бо його тут так мало, що їм зручніше отримати диск.
— Але все ж таки у «Молодості» є свої особливості, котрі вирізняють її серед решти молодіжних чи дебютних фестивалів?
— Насправді дебютних фестивалів не так багато. Є «Прем’єр-план» в Адже, у Франції, але значно скромніший, лише дві категорії — перший короткий і перший повний метри. Є в Пуатьє окремий фестиваль студентського кіно. А «Молодість» об’єднує всі три категорії. Багато фестивалів були першого фільму, але потім стали першого, другого, навіть третього — про які дебюти вже мова? Зрештою, наша перевага у тому, що ми не претендуємо на право першої ночі, не беремо тільки прем’єрні фільми. Ми намагаємося просто зробити хорошу програму.
— Чи важливі у вашій справі особисті зв’язки?
— Безумовно. Як приїздиш до Берліна чи Канн і зустрічаєшся з дистриб’юторами, то впливаєш не тільки тим, що керуєш великим фестивалем — треба ще з кимось погратися, з кимсь налагодити людський контакт... Дійсно треба вміти справити враження. Треба, щоб люди, які з тобою працюють як спонсори, тобі довіряли, щоб були впевнені, що ті гроші підуть не до кишені, а дійсно на справу. З посадовцями так само — треба вміти довести свою правоту.
— До речі, щодо посадовців: чи не змінилося ставлення до вас після приходу нової влади?
— Я не є членом жодної партії, і наш фестиваль ніколи не був політичним. Якось одразу обрав таку позицію. Мене ще в інституті тягнули в Компартію, але я якось обійшовся, не вступав нікуди і потім. Однак у всіх є свої переконання. Те, що у нас Віктор Ющенко п’ять років був почесним президентом, спочатку декого з чиновників налякало. Але я їх переконав у тому, що це нормальна практика — той же Вацлав Гавел був кілька років почесним головою фестивалю у Карлових Варах. Зрештою, хоч як це дивно, але мені вдалося щось довести посадовцям. Тож цього року були звичайні проблеми з нашою бюрократією. Ба більше: п’ять минулих років не було легше працювати з державними установами, ніж зараз.
— Як ви оцінюєте цьогорічну ювілейну «Молодість»? Чи була вона найкращою?
— Мабуть, найгучнішою. Є атрибутика — церемонії відкриття і закриття, зірки. Їх приїхало найбільше цього року, і вони відпрацювали — не просто спалахнули і побігли. Були прес-конференції, інтерв’ю, майстер-класи. Кожний фестиваль існує зі своїми недоліками. Бачу дуже багато недоліків і в цій «Молодості». Найкраща програма, а з іншого боку — кількісне перенасичення. Втрачаємо через це глядача. Втім, загалом я задоволений. Не у захваті від усього, що відбувалося, але якщо перебувати у ейфорії, то, може, вже краще робити і не зможемо. Було багато проблем, і все ж загалом можна цю «Молодість» зарахувати до позитиву.
— Виходячи з кількості гостей — чи не здається вам, що фестивалю потрібний більший простір, може, навіть, нова локація?
— А де її взяти? Сергій Бондарчук думає про те, що має бути якийсь фестивальний центр. «Київ», безумовно, має переваги. Однак потрібен центр на шість залів і простір для урочистостей на 1500 місць, де можна було б проводити церемонії відкриття і закриття. Потрібен фестивальний центр, як на Потсдамер-плац у Берліні. Такого в Києві, на жаль, нема. І це теж треба доводити місту.
— Наскільки важлива перемога фільму Сергія Лозниці «Щастя моє»?
— Це подія не тільки для вітчизняного кіно. Для мене дуже важливі речі, про які сказано в цьому фільмі. «Щастя моє» — не вирок. Це діагноз небайдужої людини. Хворий має знайти внутрішні резерви, щоб боротися з хворобою. Чомусь кажуть про антиросійськість стрічки, але ж у Росії були і Салтиков-Щедрін, і Гоголь. Для мене це фільм-учинок людини, яка підняла такий шар проблем. Це попередження щодо шляху, з якого нема вороття. І ще для мене особисто цей фільм засвідчив появу нового великого імені в режисурі. Сподіваюся, це підтвердиться, коли Лозниця зробить нові картини. В нього багато творчих планів, він дуже мисляча людина.
— Важко обминути таку дражливу тему, як наявність у вас окремого конкурсу кіно на гей-лесбі-тематику Sunny Banny. Здається, це чи не єдина подібна секція серед решти великих фестивалів на території СНД...
— Сама ініціатива народилася, коли я побачив аналогічну програму Teddy Award на Берлінському кінофестивалі. На їхні вечірки приходять абсолютно різні люди, з родинами, з дітьми. У нас ця секція спочатку робилася з бажання трохи провокувати, робити щось незвичне для нашого суспільства. Однак ми беремо туди фільми не тільки цієї тематики, а й загалом про права людини. Колись я ще в молоді роки прочитав у польському журналі статтю одного професора щодо того, що три головні ознаки цивілізованої демократичної держави — толерантне ставлення до інакшої релігії, інакшої політичної позиції та інакшої сексуальної орієнтації. Нам тоді хотілося довести, що у нас це теж можливо. Зараз ми не переслідуємо вже провокативну мету. Просто хочеться говорити з суспільством, де ця тема вже не є забороненою.
— А тепер кілька питань особистого штибу. Чому ви не пішли з керівництва, як оголосили десять років тому?
— Чому, пішов все ж таки. Були у нас три різні генеральні директори, але не впоралися. Цього року мені довелося повернутися на посаду генерального директора — треба підписувати папери. Це не зовсім моя робота, я все ж бачу себе художнім керівником фестивалю. А на фестивалі потрібен головний адміністратор, щоб керував фінансами, персоналом. Відверто скажу: я не найкращий менеджер, однак так вийшло, що кращого за себе не знайшов — хоча прагну знайти.
— А що ви робите між фестивалями?
— Зараз можу вже похвалитися, що маємо фільм-відкриття наступного року: 8 жовтня Єжи Гофман завершив зйомки нового масштабного фільму в 3D (і тут знову питання, де ми його покажемо) — про події 1920 року, коли армія Пілсудського зупинила Червону армію і Троцького з тою божевільною ідеєю розповсюдити комунізм на всю Європу. Роль Пілсудського грає Даніель Ольбрихський, від Росії — Домогаров. Плануємо також ретроспективу Росселіні. Вже зараз треба вести відбірну роботу. Крім того, я вже три роки очолюю Українську кінофундацію, яка займається промоцією вітчизняного кіно за кордоном. Це нелегка справа, бо не так багато маємо, щоб показувати. Але, наприклад, дуже приємно було, коли в Мюнхені мене запитували, коли буде наступний тиждень українського кіна. Тобто ведемо цю роботу без підтримки держави, але це теж цікаво, є бажання це робити. Так що вистачає клопоту. Вже не встигаю. Давно хочу сісти написати книгу чи сценарій, але нема часу.
— Яке кіно любите особисто?
— Дуже різне. Я не вірю, що є глядач тільки для арт-хаузу і тільки для розваги. Дуже люблю якісне розважальне кіно. В мене є мрія — показати ретроспективу французького «татусевого кіно», котре було до «нової хвилі». Адже там надзвичайно цікаві роботи! Люблю Джорджа Кьюкора — в його «Філадельфійській історії» діалоги майже еталонні, таких не вистачає сучасному кіно. Люблю американські мюзикли — «Моя прекрасна леді», «Коли народилася зірка» або старі комедії: «В джазі тільки дівчата» — це ж комедійний шедевр. «Містер Піткін у тилу ворога», «Бабетта йде на війну»... Не отримую задоволення від «Аватару», «Місія неможлива», «Матриці». Все ж розважальне кіно теж ділиться на певні категорії. Безумовно, є улюблені режисери, яких сприймаєш більше головою, а не серцем. Є фільми, на яких формувався мій смак, переважно 1960-х років. Абсолютно приголомшливі враження від «Тіней забутих предків» Параджанова і «Іванового дитинства» Тарковського. Коли подивися «Суничну галявину» Бергмана, мені було 14-15 років, я не все зрозумів, але це було відкриття зовсім інакшого кіно. «Попіл і діамант» — один з найулюбленіших фільмів, мені загалом подобається все, що робить Вайда, так само, як і Вісконті — так, як він показує жінку, не вміє ніхто. Дуже люблю зірок — Анну Маньяні, Софію Лорен, Одрі Хепберн. Колись ходили дивитися на зірок. Зараз нема цього культу.
— Трохи про родину. Ви грецького роду?
— Так, прізвище грецького походження. Мій дід з Маріуполя, але корені аж із часів Олександра Македонського. Коли греки з України переселялися назад до Греції у 1960-ті, мова у них була більш антична, її там мало хто розумів. Дід розмовляв грецькою, я вже ні, і всі ми відчували себе українцями. Прожили тут стільки поколінь... Ми з родиною були на грецьких островах — чудово там відпочивати, гарний клімат, прекрасні люди — але я не почуваюся там серед своїх, хоч і вважаю себе європейською людиною і мені не важко спілкуватися в будь-якій країні. Мій дім тут.
— Чому ви досі цим займаєтесь?
— Сам іноді ставлю собі це запитання. Замолоду мріяв бути актором, потім режисером, а зовсім не організатором. Буває, думаю: «Ну навіщо, ну скільки можна?». Бо дійсно сил не вистачає. Ну, вже так склалося. До речі, я дуже любив викладацьку роботу, спілкування зі студентами, і їм, здається, було зі мною цікаво. Завжди радий, коли через багато років зустрічаю когось із моїх студентів. 60 років — то вже пенсія, але поки маю сили — працюю. Були якісь пропозиції, втім, мені не дуже цікаво. Я консервативна людина, мало чого змінюю. Один раз змінив роботу 1990 року — і вистачило.
— У 60 років як ви все це витримуєте?
— Ось починався фестиваль, а настрій був такий: «Не хочу!». Тільки у п’ятницю з’явився кураж. А без куражу неможливо щось робити. Якщо він зникне — не зможу нічого. А втім, коли скаржуся, моя дружина каже: «Ти завжди робиш тільки те, що любиш». Поки що робота приносить задоволення, це таки основна складова мого життя. Коли є вільна хвилина, то хочеться вже почитати хорошу літературу чи приділити увагу онуці. Ще у подорожах люблю живопис, якщо буваю, заходжу в маленькі якісь музеї, на виставки. Влітку роблю собі велику відпустку принаймні на три тижні. Проводжу час зі своїми дітьми, онуками. Інколи їхня думка, їхній погляд дуже цікаві. Сварюся з дітьми, але вони дуже важливі для мене. І, до речі, я чую їх — хоча вони й думають, що ні, сприймаю їхні зауваження, поради. Дружина, діти, онуки, а ще кіт у мене є. Він вже старий, 15 років, але це таке щастя, навіть коли нахаба будить і лізе під ковдру, це якось заспокоює, його присутність теж для мене важлива. Є свій дім — хоча квартира в страшенному стані, потребує ремонту, книги не знаю куди складати, але в гарному будинку, там і батьки жили. То велике щастя, коли маєш цей фундамент, маєш дім, де тобі добре.
