Шановна пані Івшина!
Кожну людину будь-якої професії хвилює, перш за все, становище у сфері її діяльності. Адже життя не стоїть на місці. З іншого боку, як максимальна, так і мінімальна інформованість ведуть до тих чи інших випробувань. Чому? Коли мені точно відомо, що мою роботу чи то діяльність установи може бути припинено, втім, як і повне невідання, то наслідком цього є сумніви і невпевненість.
У СРСР люди читали газети тому, що їх змушували передплачувати. Ці звички залишилися, хоч і частково. Я не купую і не передплачую газет усі ці роки. Чому? Розумію специфічність газетної журналістики і ситуацію споживачів реальності, тобто правди життя. Крім того, у багатьох журналістів швидкість зростання суб’єктивних кон’юнктур набагато вища, ніж зростання власного професіоналізму.
Ніяким чином я не можу думати щось подібне про Вас і Вашу газету. Почитую давно і вирішив написати. Вселяє оптимізм, що є ще професійні журналісти, які за важких умов не базуються на фактиках, а аналізують життєві ситуації.
Як давнього і постійного читача мене турбує ціла низка проблем:
Голова Верховної Ради — академік. Крім того, ми маємо більше ніж досить політичних і політологічних інститутів, експертний штат при Верховній Раді та 450 депутатів, які імітують роботу. При цьому якість законів украй низька. Якщо ж говорити про культуру депутатів, то вона, як колись сказав Литвин, на печерному рівні. Тож хочеться запитати: за які провини народ має такий клопіт?
Якщо державні люди за 20 років не розуміють, що їх теж можна судити за законами 50-річної давнини, то є необхідність практичної реалізації.
Нерозуміння владою, які прибутки можна мати завдяки різним винаходам та відкриттям: фактично на 90% знищено і стимуляцію, і патентування (деклараційний патент не ліцензується), і експертизу статей, і патентні фонди України. Росія привласнила всі патенти, створені нашими авторами, відкриті й закриті. Сьогодні, щоб не мати витрат на переклад, відбувається війна за російську мову.
Політики-академіки здають патентні досягнення, про що свідчить створення спільного авіапідприємства з КБ Антонова 50 на 50%. Що ж становить 50% від Росії, яка за 20 років не довела до серійного виробництва жодного літака, а отримує всю конструкторську документацію КБ Антонова, яке в скрутні часи налагодило повний цикл виготовлення літаків підприємствами України?
Ще коли був СРСР, екологічний стан промислових областей України, передусім Запорізької, залишав бажати кращого. Забруднення алюмінієм води, повітря, землі перевищує норми в 30—40 разів, не кажучи про інші згубні впливи. Кому потрібна відстала хімічна і металургійна промисловість, та ще й на базі дорогого газу? Зрозуміло, відходи Україні, а продукцію — іншим. За радянських часів 60—70% титану вироблялося в Україні. Тож нехай титан постачається в Росію, а хлорні відходи залишаються Україні.
На високу оцінку заслуговує стаття: «Науці потрібна свобода». На жаль, до сучасних політиків не дійде, попри те, що Гейм відкрито пояснив, у чому річ.
Створено багато політологічних інститутів і жодного філософського, тобто ніхто не розуміє, що є філософія суспільствознавства та є закони розвитку суспільства. Політика — це лише спосіб завоювання влади. Надалі розвиток економіки визначає політичні можливості як зовнішні, так і внутрішні. За п’ять років на ВР витрачено мільйони. Хто відповідатиме за ці витрати з нульовим результатом? «Доктор» Чечетов чи академік Литвин?
