«Атлантику». Цим словом кожен португалець називає Атлантичний океан. Слово «океан» — не вживається. Просто — Атлантику. Скільки разів я прагнув йому назустріч! Уперше в житті я побачив його з іспанської сторони, в андалузькому Кадісі. Але про португальців я зрозумів одне: все життя вони живуть віч-на-віч із океаном. На березі розташована більшість головних міст. Уся «велика вода» для португальця — це лише океан, море не омиває ані метра португальських берегів. У Португалії я спостерігав океан щонайменше із семи населених пунктів. Та ні, мабуть більше...
Може здатися, що кожне велике прибережне місто в Португалії розташоване нібито на березі океану. Але так можна думати, допоки розглядаєш карту, сидячи вдома в капцях. Насправді від Лісабона до океану — далеко, саме місто стоїть на річці Тежу. Порту стоїть на Дору, але океан усе ж таки починається в межах міста, на околиці. А Віана-де-Каштелу стоїть на березі Ліма й лише однією своєю стороною «дивиться» на гавань. Але океан для мене — як магніт. Цього разу я хочу розповісти про «кидок» до узбережжя, що був останнім у моїй португальській одіссеї.
Несподівано мій слух зачарувало нове співзвуччя — Повуа-де-Варзін. Цю незвичайна, трохи «марсіанську» назву містечка я б, напевно, не утримав у пам’яті на все життя. Але мені довелося почути її разів із двадцять, поки я їхав у метро. На кожній зупинці повідомляють напрямок прямування поїзда, а Повуа-де-Варзін — кінцева. Я не випадково кажу про метро: це та сама гілка метрополітену міста Порту, яка розрослася й вивозить вас далеко за межі Порту, на Північ. І досягає Повуа-де-Варзін, від якого вже близько до інших північних селищ, а якщо потім сісти на автобус, то й до Віана-ду-Каштелу не так уже далеко. Того дня я встиг звикнути до двох неприємностей — захмареного неба й безупинного дощу. Але похмурий ранок анітрохи не стримав моєї рішучості — адже попереду була зустріч із океаном, причому в незвіданому досі місці. До цього моменту моя поїздка на північ Португалії, окрім іншого, включала відвідування міст Віана-де-Каштелу і Барселуш. Але це окремий маршрут. А проїзд із Порту в Повуа-де-Варзін можливий зовсім іншою територією, ближче до океану. І найдивніше те, що поїхати туди можна на метро, та ще й не зовсім звичайному.
Справа в тому, що за межею міста Порту метро виглядає абсолютно як трамвай. Ніяких огороджень і тунелів. Шляхи скрізь пролягають поверхнею, по них запросто можна ходити. Поїзди не дуже довгі, вікна в них величезні. Їздять вони, звісно, швидко, але тривалість перегонів не надто велика. І колії прокладені не так, як у випадку з електричкою, не через якісь більш-менш відособлені й вільні території, а прямо посередині містечок. Тому багато за чим можна спостерігати з вікна, ще й зупиняючись по ходу. Або навіть виходячи на яких завгодно зупинках, а потім продовжуючи шлях. Якщо бути скрупульозним «колекціонером» відвіданих містечок і сіл, то під час такої подорожі можна поповнити свою колекцію на добрі два десятка назв. До того ж, це займе не надто багато часу. Нагадаю, що із центра до Повуа — година їзди. Як ви розумієте, це не дуже мало. Уявіть собі годину їзди європейською електричкою, хай навіть із зупинками. За такий час у Європі цілком можна доїхати до іншого великого міста. І ось я вирушив у дорогу...
Повуа-де-Варзін заснований у 1308 році королем Дінішем I Хліборобом, який був одержимий ідеєю засновувати для селян нові поселення. По суті, це рибацьке селище, що належить до округу Порту — давньої столиці Португалії. Його територія колись була частиною Римської імперії. Отже, пірнувши в метро в центрі Порту, я розумів, що певний час потрібен на дорогу. Але йшов дощ, і я не уявляв собі, що робитиму, якщо він не припиниться, коли я досягну мети. Я їхав, дивився на людей, вслухувався у співзвуччя нескінченного мигтіння назв — спочатку районів Порту, а потім і містечок. Людям було добре: того п’ятничного дня вони поспішали додому, вони не мали найближчим часом виходити на берег океану. Я ж віддав себе до рук долі й продовжував шлях, не знаючи, що на мене чекає. «А шляху туди три дні», — написав би мій кумир Марко Поло. Але сталося так, що відтоді винайшли метро, тому я був у кращому становищі, ніж уславлений венеціанець.
А ось і кінцева — Повуа-де-Варзін. Дощ триває, та й взагалі для радощів немає особливих підстав. Але душа тремтить: це ж теж хоч трохи, але все ж таки «край світу», «місце, де Земля закруглюється». Досвідчені аборигени одразу кинулися під дах якоїсь крамниці, щоб закінчити розмови по своїх телефонах. А мені що робити? Але, як завжди, я чомусь знав, куди рухатися. І правда — вже за кілька хвилин я був на площі Алмада, яку можна назвати центральною. Там є альтанка на височині, і я, зайшовши туди, оглянув площу в «нетривіальних» ракурсах. На ній були будівлі різних епох, багато що зачаровувало не лише архітектурою, а й кольорами. Далі я пішов вивчати вулички, повертаючись іншим шляхом. Натрапив на гарну маленьку церкву Носса да Лапа XVIII століття, біля входу до якої стояла скульптура — фігура пішохода. Цей пішохід — колишній мер містечка Антоніо Жозе да Мота. Тепер слід було за будь-яку ціну підійти до океану, але мені було зрозуміло, що він знаходиться праворуч від лінії метро. Отже, я невдовзі туди потраплю. Шляхом я помітив типову португальську прибережну фортецю. Вживши цей вислів, я не впевнений, що він зрозумілий кожному. Скажу лише, що раніше такі фортеці я зустрічав у Португалії щонайменше двічі: дорогою до мису Санта Роса в далеких околицях Кашкаїша, та у віддаленому куточку океанської набережної міста Порту — знаменитий «Сирний замок». Ось і тут була така фортеця із чотирма маленькими кутовими башточками. Зараз там розташоване поліцейське управління. Внутрішній двір — просто кадр із мультфільму — клумби, чистота, порядок, усе це розташоване на крихітній площі, але за красою й вишуканістю ніби призначено для палацу.
Відійшовши від фортеці, я одразу пішов до стіни, на якій були найкрасивіші асулехос (мозаїка із глазурованої плитки з перевагою синіх і білих тонів, типова також для Іспанії). Там зображувалися різні сюжети, й була красиво написана назва міста. Я розумів, що за високою кам’яною огорожею має бути океан. Але як туди потрапити? Обходжу загородження і вже всерйоз замислююся про те, як її штурмувати. Але в житті не завжди є місце подвигам. Виявилося, що неподалік за стіною є зовсім непомітні збоку три сходинки, котрі ведуть просто на піщаний пляж. Цей вхід, як і сама панорама океану, зовсім не видно із міста: рівень пляжу розташований метра на два вище за вулиці. Якщо звернути увагу на готелі й ресторани на березі, стане ясно, що ця місцевість — курортна. Я виходжу до води й насолоджуюся. Як завжди виникає відчуття, що прийшов до храму. І раптом я помічаю «шукачів дарунків моря». Хто це?
Чоловіки середніх років під час безпечного, легкого шторму або, скажемо так, хвилювання океану виходять на берег. Навколо немає ані душі, хоча це чудовий піщаний пляж з обмілиною. Але зараз не сезон. І місцеві жителі не соромляться поводитися так, як поводилися століттями. Вони уважно вдивляються у воду прибою, повільно походжаючи вздовж берега. То підходять ближче до води, то відступають. А іноді й відбігають: океан — істота неслухняна й часом норовить обмити ноги сміливця, який підступив надто близько. Адже не завжди вгадаєш шлях останньої хвилі, якій призначено одразу повернутися назад. Іноді така хвиля виявляється сильніше за попередні, й тоді на піску окреслюється нова лінія, завойована океаном на мить. У полі мого зору було водночас три такі «ловці» (і більше — ані душі навкруги). Останній із них приспів трохи пізніше. Їхні дії були однаковими і, я сказав би, методичними. Окрім них на березі був лише я. «Він теж», — очевидно, думали вони. Бо, поспостерігавши за океаном і звернувши увагу на них, я теж дозволив собі кілька хвилин позайматися цим нехитрим промислом. Тут працюють очі. І терпіння. Але хтозна, що може принести океан? Які скарби загиблих кораблів прибивало до берега протягом минулих століть? Увесь цей час океан не вщухав ані на хвилину й дихав, жив своїм життям. Без сумніву, у ньому є багато забутих і давно загублених скарбів. Що вони таке і чи дано нам їх побачити? Відповідь на це дитяче запитання невпинно шукають ці «ловці випадку». Таке заняття не вступає в конфлікт із жодними моральними і правовими нормами. Напевне, подовгу вдивлятися у воду прибою — справа все ж таки не безнадійна. Інакше нею б не займалися. Знайте — якщо восени або взимку в Португалії не ллє проливний дощ, а океан не надто лютує, в Повуа-де-Варзін обов’язково виходить на берег кілька людей. Вони народилися тут. І колись візьмуть у океана те, що їм призначено взяти.
Біля берега я бачу кілька величезних валунів і далі, у північному напрямку, помічаю нерівності берегової лінії. Я дуже люблю такі «складки узбережжя». Далі повертаюся до міста й не дуже далеко від пляжу й згаданої фортеці віддаюся океанічному обіду. Доля балувала мене всілякими приморськими подорожами, тому я навіть не дуже ціную ці бенкети. А слід було б. Удалині від моря неможливо нічого подібного спробувати. Одразу я освоїв ще одну з нескінченних тонкощів приморського ресторанного етикету. Тепер мені вже не страшні ніякі істоти, що лежать на тарілках, так само як і кількість самих тарілок і приборів. Утім, не хотілося б так думати, адже життя не закінчене.
А як же дощ? У потрібну мить він слухняно припинився й не зіпсував ані хвилини мого перебування в цих північних португальських містечках. Далі я вийшов до метро й продовжив свою подорож, уже повертаючись на південь, до містечка Віла-ду-Конде. Воно зовсім невелике — лише 30 тисяч мешканців. І на двісті років молодше за свого північного побратима. Його назва перекладається з португальської як «графське містечко».
Це місто здавна знамените мереживними промислами, там є й Музей мережива. Територія його дуже розкидиста, а щільність населення — невелика. Саме там перед моїм поглядом уперше постали нескінченні, гігантські кам’яні аркади давнього акведука, що так здивували мене ще дорогою до Повуа. У цьому місті я спочатку інтуїтивно пробирався до океану, потім запитав дорогу в зустрічного. Мені показали, і я, подякувавши, пішов. За кілька секунд мене здаля окликнув той самий перехожий. Я обернувся. Виявляється, він вирішив уточнити свою відповідь і жестом показував, що до океану можна дійти не лише із правої, а й з лівої сторони. Стоячи обличчям у напрямку до Атлантики, він іздаля зробив кілька «обіймаючих» рухів у повітрі, витягнувши вперед злегка закруглені в ліктях руки. Але ж я запитав не про якусь тютюнову крамницю, а про цілий океан! Як бачите, тутешнім людям дозволено бути з океаном «на ти» і мимовільним жестом «обіймати неосяжне».
Саме перед описаною зустріччю я йшов якоюсь вузькою ѓрунтовою вуличкою. Там був старий занедбаний будинок і така сама церква. Я зусібіч дивився на ці споруди і, як завжди, уявляв собі таку «часову розгортку». Вони тут стоять набагато більше ста років, це безсумнівно, думав я. І ось кожен кут цих будинків, кожне обличчя, що мигтіло в їхніх вікнах (тепер порожніх й неживих), кожна настінна фреска (тепер уже напівстерта), кожен перехожий і кожен шматочок черепиці на їхніх дахах — усе це, якщо дивитися з висоти пташиного польоту, завжди сусідило й сусідить із океаном. Чи долітають сюди чайки? Так. Я сам у цьому переконався. Довго дивився на цих вільно чи мимоволі обманутих дочок моря, які кружляли над невеликим лугом і походжали по ньому. Їх і океан розділяють дві вулиці й багато житлових будинків. Вони, звісно, повернуться у свою стихію. На одну із цих вулиць я вийшов за дві хвилини. Там була стара, дуже стара школа. Одне крило, судячи з напису, було призначене для хлопчиків, інше — для дівчаток. Потім уже я, повернувши в потрібному місці, вирушив до океану. Берег тут теж був пляжним, а океан — неспокійним. Удалині було видно рибальське судно. Йому не заважали ані вітер, ані непогода. Воно було нерухоме і всім своїм виглядом вказувало на стійкість «людей, які живуть віч-на-віч з океаном».
Далі я вже повернувся в Порту, на півгодини заглянувши в ще одне містечко — Санта-Клара. Ділянка маршруту, що пролягає через Віла-ду-Конде і Повуа-де-Варзін — зовсім несподівана й унікальна. Рухаючись лише вздовж однієї лінії метро, яка «вивозить» вас безпосередньо з Порту, можна відвідати стільки всього й побачити стільки містечок і пляжів, що просто дивуєшся. Звісно, ця частина провінції Порту зовсім необов’язково потрапляє в поле зору організованих мандрівників. Але освоїти цей маршрут зовсім неважко самому, якщо ви, подорожуючи «дикуном», матимете у розпорядженні хоча б один вільний день у Порту. Все, що потрібно — це схема метро в кишені та кілька монет на проїзд.
Майже через добу, проминувши Коїмбру й Лісабон, я повертався додому. Летів через Амстердам. У салоні літака Амстердам — Київ я сів біля проходу, подумки переключився на іншу мову, португальська вже не звучала навколо. Поруч зі мною опинився літній сивий чоловік. Вигляд у нього був загадковий — наглухо застебнуте чорне пальто, чорний костюм, чорна кепка. Чимось він нагадував пастора, але на голландця не був схожий. Поруч із ним, біля вікна сиділа молода сухорлява брюнетка з витонченим обличчям. Мабуть, це співвітчизники. Але розмовляли вони мало й таким тихим шепотом, що не можна було розчути ані слова. А чоловік навіть трохи відвернувся й схилився до співбесідниці. «Може, ти хочеш сісти біля вікна?» — запитує вона в нього ледь чутним голосом. Ні, не хоче, усі залишаються на своїх місцях. Але раптом я розумію, що фраза була вимовлена нею португальською! Ось воно як! Я був найпершим пасажиром, що зареєструвався вранці того дня на рейс Лісабон — Амстердам. Потім я сидів, спостерігаючи за посадкою всієї черги й заходив у салон одним з останніх. Смішно було, коли диспетчер аеропорту, шукаючи якогось українського пасажира, буквально збивалася з ніг і весь час робила оголошення за допомогою гучного зв’язку. Потім уже вона не витримала й підходила до кожного, запитуючи: «Чи ви не такий?» Звертаючись у тому числі й до жінок. «Are you Микола Скороходько?» — с ангельською посмішкою запитувала вона в літньої японки. Але цих моїх попутників я там не бачив. Хоча в нас було ідентичне стикування, і вони летіли зі мною весь час, ще з Лісабона. Потім вдивився в цього суворого старого в чорному. Я вже зрозумів, що він португалець. І його вигляд у мене чомусь почав асоціюватися з виглядом океанських рибалок. Мабуть, тільки такі люди, або схожі, могли працювати на тому суденці, що загубилося серед вітрів і бурних вод океану тоді, у Віла-ду-Конде...
