У ній обігрується сюжет відомої комедії «Брюс всемогутній» (англ. Bruce Almighty) режисера Тома Шедьяка, що вийшла в прокат 2003 року. Теглайн фільму (англ. tagline — підзаголовок) «In Bruce We Trust» («У Брюса ми віруємо»). Це видозміна національного девізу США «In God We Trust» («У Бога ми віруємо»). Цікаво, що в російському прокаті фільм вийшов без теглайну. Сценарій купила студія Universal 2000 року за один мільйон доларів, що виявилося надзвичайно високою ціною в той час.
У фільмі Брюс Нолан (Джим Керрі) — тележурналіст, відомий своїми смішними й цікавими сюжетами. За це його і люблять глядачі, але він не стає від цього щасливішим. Найбільше в житті Брюс мріє просунутися по службі й стати телеведучим. Він незадоволений практично всім у своєму житті й рідко не користується нагодою поскаржитися на долю. Одного дня у Брюса з’являється чудова можливість зробити сюжет для прямого ефіру. Але перед початком йому стає відомо, що посаду, про яку він так мріяв, займатиме його конкурент. Одна неприємність іде за іншою. Брюсу здається, що це найгірший день у його житті — на нього напали хулігани, розбили його машину, на роботі суцільні проблеми. Озлоблений Брюс не припиняє нарікати на Господа Бога. І ось одного дня, ігноруючи всі знаки й застереження, Брюс потрапляє до дивного занедбаного будинку. Там він зустрічає настільки ж дивну людину, яка постає перед Брюсом спочатку як прибиральник, потім як електрик і нарешті виявляється самим Господом (Морган Фрімен). Бог постійно спостерігав за Брюсом і чув усі його нарікання та голосіння, що неабияк йому набридли, і тепер він пропонує журналістові замінити його. Оговтавшись і переконавшись, що це був не сон, Брюс починає використовувати божественні сили на свій розсуд. Проте дуже скоро розуміє, що бути Богом — справа вельми складна й морочлива. Надто багато люди просять.
Приблизно так само побудований і ролик про Януковича. Він стає Богом, отримавши повноваження від пародійного Віктора Ющенка. Останній піднімається драбиною в небо і звідти дає останній наказ: «Осетію не визнавати». Що Янукович і виконав. Далі новий Президент після того, як йому негайно принесли тарілку борщу, пляшку самогону й дорогу сигарету, відчув себе всемогутнім. За допомогою чаклунства заважає виступати Юлії Тимошенко з критикою влади. Як нагадування про те, що новий Президент занадто далеко зайшов, йому на голову падає траурний вінок. Обігрується епізод, більш відомий з інтернету, ніж із телеефіру, коли під час покладання перекинутий поривом вітру вінок упав на Президента. Закінчується все тим, що, аби не чути скарг простих людей, Янукович надіває волохаті рожеві навушники й перебуває в рожевому блаженстві.
Проблема не в самій сатирі. Наприклад, на Бі-Бі-Сі полощуть своїх та іноземних політиків набагато дошкульніше. Особливо перепало Тоні Блеру і Джорджу Бушу. Але цей приклад має істотні відмінності.
По-перше, московський Перший канал — це не вільне приватне Бі-Бі-Сі, на яке британський уряд не має жодного впливу. Більше того, багато разів траплялося так, що на Бі-Бі-Сі показували фільми й сюжети всупереч рекомендаціям влади. Нічого подібного в Москві ми не маємо. Навіть приватні канали, наприклад НТВ, перебувають під суворим контролем влади й виконують її доручення і вказівки. Прикладом може бути інформаційна атака на Олександра Лукашенка, розпочата саме НТВ. До того ж, Перший канал є офіційним та відображає точку зору російського керівництва. Отже, злий ролик про Януковича має не сатиричний, а політичний характер.
На це вказує й епізод з поверненням так званих боргів за газ. Глядача запевняють у двох речах. По-перше, борги за газ є, й, по-друге, Україна в особі своїх президентів — як Віктора Ющенка, так і Віктора Януковича — повертати їх не збирається. Як то кажуть, один одного вартий. Звідки російському глядачеві знати, що боргів немає, адже він не пам’ятає, що це неодноразово підтверджував Володимир Путін, більше того, казав, що всі розрахунки здійснюються в строк. Так довго й наполегливо запевняли громадян Росії, що Україна щось винна і щось краде, що цей міф продовжує гуляти неосяжними інформаційними просторами, а останнім часом переживає друге народження.
Саме в проблемі енергоносіїв і закладено головну причину виходу сатиричного ролика. Після Харківських угод російський правлячий клас охопила ейфорія. Їм здавалося, що нарешті в Україні з’явилася справжня влада, з якою легко вести справи. Свого часу погані відносини з Україною за президента Віктора Ющенка компенсувалися демонстративно дружніми з Білоруссю. Тепер атака на батьку здійснювалася при тому, що за умовчання передбачалося дружнє тилове забезпечення Києва.
Як відомо, від любові до протилежного почуття відстань дуже коротка. Дуже скоро ейфорія від приходу в Києві «своїх хлопців» змінилася глибоким розчаруванням. І бухгалтерія запрацювала чітко. Сальдо взаємних відносин швидко стало негативним. Не допомагали часті зустрічі на різних рівнях. Передбачалося, що після Харкова Україна визнає Південну Осетію й Абхазію, затвердить державний статус російської мови, увійде в єдині простори всіх видів, широко відкриє двері російському капіталу. А далі залишаться дрібниці: єдині підручники, повна підтримка всіх російських зовнішньополітичних ініціатив, припинення співпраці з ненависним Саакашвілі, відмова від усіляких нафтогазових проектів, не погоджених із Москвою, тощо.
Ось тут і виявилася пастка. Причому її сама собі влаштувала Москва, Кремль. Скільки вже разів їм пояснювали, що в Україні немає проросійських політиків, ну, крім таких маргіналів, що вони на виборах будь-якого рівня ніяк не можуть подолати бар’єр в 1%. Одна річ — співати пісні моря в опозиції, а зовсім інше — реально управляти країною. Можна скільки завгодно любити сусідню країну й ностальгувати за часами «не расстанусь с комсомолом, буду вечно молодым», але своя фінансова та економічна сорочка все одно ближча до тіла. Є таке англійське прислів’я, every man for himself — кожна людина для себе. А Президент — передусім для своєї країни. Ось і домовилися з кращим латиноамериканським другом Медведєва — Путіна Уго Чавесом транспортувати нафту з Одеси до Білорусі, розвернувши трубопровід Одеса — Броди в правильному напрямку. А з Одеси вже перенавантажили в напрямку наших північно-західних сусідів майже один мільйон тонн нафти, і ще не кінець року, танкери в дорозі.
Чавесу таке самоправство ще відгукнеться. Через гарячність він цього не розуміє, перебуваючи в полоні антиамериканського протистояння й наслідуючи свого кумира Фіделя Кастро. Але московська політика різко звернула в бік Європи, а там полковника в червоній сорочці не шанують. Про «бацьку» Лукашенка годі й казати. Усі мости спалені, і Carthaginem esse delendam — Карфаген має бути зруйновано. Як і Катон Старший, російські правителі наполегливо домагатимуться зміни влади в Білорусі. І з батьком усієї Білорусі навіть розмовляти не збираються. Принаймні до 19 грудня. І тут такий київський нафтовий пасаж, причому в московської княгині Марії Олексіївни не запитали й не порадилися. Є через що дратуватися.
Але якби тільки це. З газом іще гірше, ніж із нафтою. Навіть ще не розпочате будівництво в Одесі заводу з приймання зрідженого газу в Москві сприймають як мало не як зраду. Там вважають, що знижкою в 100 доларів за тисячу кубометрів за продовження базування Чорноморського флоту розрахувалися сповна й назавжди. А так звані українські друзі раптом почали вимагати перегляду ціни під майбутнє скорочення закупівель газу. І цей злощасний завод раптом витягнули з рукава, коли всі відомі московські експерти в один голос запевняли, що Україна в торзі нічого за душею не має. А справа серйозна. Спочатку за нижчу ціну купуватимуть 10 млрд. куб. м газу, потім зрозуміють, що можна й подвоїти цю цифру. Не так це складно й дорого. А там на частку «Газпрому» в Україні взагалі припадуть якісь жалюгідні 10—15 млрд. куб. м. До того ж, нехай дуже мляво, але енергоємність української промисловості все ж таки зменшується. І газу їй потрібно дедалі менше. Та й з Європи, як писав видатний турецький поет Джан Юджель (народне прізвисько Папа Джан), «погані новини приносить поголос, наслухаєшся — тріщить голова». Усі партнери «Газпрому» в один голос вимагають знизити ціну на газ і дедалі менше його відбирають із газпромівської труби. І робити нічого. Доводиться, зціпивши зуби, йти їм назустріч.
Виходить, що газу в Росії багато, а от з реалізацією видобутку виникають проблеми. Не лише на заході, а й на сході. Китай потребує велику кількість енергоресурсів. Але ціну за них згоден платити таку, що в Москві відмовляються підписувати такі контракти. До того ж, один з найкращих нерозлучний друг Казахстан, що аж сам Медведєв виголосив декілька абзаців своєї промови казахською, теж не проти постачати газ і нафту до Китаю, що вже успішно здійснює. Отже, й на сході не все гаразд. Залишається або скорочувати видобуток, або дихати видобутим газом. І від одного, й від другого радості мало.
Можна ще довго перелічувати різні причини кремлівського невдоволення українським керівництвом. Річ не в переліку, а в політичних результатах. У кожному жарті, навіть злому, є лише частка жарту. Насправді все сказане й показане доволі серйозне. Тут усе має значення, і чорт, як завжди, ховається в дрібницях.
Не сприйматимемо всерйоз, що когось у Москві серйозно турбує, як Віктор Янукович дбає про народ. Вони добробутом своїх громадян не надто переймаються. Але в усьому цьому бурлеску з усипаним скаргами трудящих Президентом явно відчувається загроза інформаційної атаки за білоруським зразком. Там теж лили крокодилячі сльози з приводу тяжкої долі братського народу. На самому початку пародійний Віктор Ющенко пропонує Вікторові Януковичу побути за себе. І на прощання пропонує виграти вибори. Ніби в Москві не знають, хто виявився переможцем. Натяк досить прозорий, але стосується він не минулих, а майбутніх виборів. Москва може стати на бік опонента — а такий буде обов’язково — нинішнього Президента. І це обіцяє йому великі проблеми. І взагалі, Віктор Янукович представлений таким незграбою, що мало знається на справах, як і його кіношний прообраз, абсолютний невдаха.
Власне кажучи, наша влада отримала те, на що сама наразилася через украй непродуману й поспішну політику поступок у Харкові й надалі. Адже було зрозуміло, що Москву утихомирити неможливо. Там розуміють і поважають мову тверду, але без істерик. Тому, опинившись у становищі вдови, яка сама себе висікла, слід зважено продумати адекватні дії.
Тут є три можливості. По-перше, вдати, що цього зубоскальства, яке межує з умисним приниженням країни та її найвищої посадової особи офіційним телеканалом сусідньої країни, ми впритул не бачимо й не чуємо. Милі витівки панів журналістів і редакторів. Хай собі бавляться, нам своє робить.
Другий варіант. Підняти кинуту рукавичку й адекватно відповісти. В якому вигляді, зараз обговорювати не будемо, можливостей досить. Є люди і техніка.
Варіант третій. Винести все це на дипломатичний рівень з максимальним розголосом. Ноти, виклики посла тощо. Дипломати мають у своєму арсеналі досить засобів для того, щоб недвозначно довести до відома влади сусідньої держави наше уявлення про дозволене й недозволене в міждержавних відносинах.
Перший варіант, на відміну від ляльок на Бі-Бі-Сі, категорично неприйнятний. Там справді глузували з помилок політиків та їхньої діяльності. Тут же очевидна ретельно продумана політична акція, мета якої — показати найвищу ступінь невдоволення Кремля й московського Білого дому українською політикою. Друге й не менш важливе. Зроблено це було не у вигляді сатири, нехай і гострої, а у формі образи нашої країни та її очільників. До цього належить епізод, коли ні пародійні Віктор Ющенко, ні Віктор Янукович не можуть пригадати назву своєї країни, президентами якої один був, а другий є. Це вже образливо для всього українського народу, якщо ми обираємо таких керівників держави. І ця думка присутня на задньому плані всього ролика. Можна бути в опозиції до нинішнього Президента, критикувати його політику, але нікому не давали права ображати посаду, країну й народ.
Майже з таких самих причин неприйнятним є і другий варіант. Найостанніша справа на маневри інформаційного противника відповідати в такий же спосіб. Не слід принижувати себе. Відповідати треба, але в інших умовах і з іншого приводу. Але щоб було зрозуміло, що ніщо й ніхто не забутий. Річ не в провінційній мстивості, а щоб наступного разу не кортіло й добре подумали, перш ніж діяти таким чином. Урешті-решт, ми не можемо принижувати себе образами російського народу, навіть коли щодо нас це дозволяють собі в Москві. Кого мати в президентах і прем’єрах — то суто його справа, і нам втручатися в це якимсь чином та підказувати на державному рівні означає уподібнитися до його правителів. Навіщо? У нас своїх проблем море-океан. Чужих ще бракувало.
За таких умов найбільш прийнятним є третій, дипломатичний варіант. Москві слід недвозначно дати зрозуміти, що подібні дії категорично неприйнятні. І ще один чинник, чому цій справі слід надати державної ваги. Судячи з траєкторії наших двосторонніх відносин, чергового послання в блозі Дмитра Медведєва чекати надто довго не доведеться. Нині вихід на дипломатичний рівень одразу девальвує таку можливість. Твердість і ще раз твердість. Тоді й у Першопрестольній замисляться. Чи варто було взагалі весь цей город городити.
А доки Київ мовчить. Боїться гніву старшого брата, чи в рот води набрали наші можновладці. Час уже щось виразно відповісти urbi et orbi. Сусідам — насамперед...
