За рівнем розвитку спорту Житомирщина поступається індустріальним регіонам і столиці, передусім з огляду на відносно невелику кількість населення і «чорнобильські» проблеми. Це справедливо і стосовно спортсменів з обмеженими фізичними можливостями. Втім, їх в області не одиниці, а сотні — згідно з інформацією, наданою «Дню» заступником директора обласного центру спорту інвалідів «Інваспорт» Людмилою Сергеєвою, в ньому нараховується 444 спортсмени, які займаються в секціях волейболу, голболу, легкої атлетики, плавання, шахів, а також в групах фізкультурно-реабілітаційної підготовки. Тренерсько-викладацьку роботу проводять п’ять штатних тренерів та 19 тренерів із погодинною оплатою. Нинішнього року до основного складу штатних збірних команд України увійшли 16 спортсменів облцентру «Інваспорт» (у таких видах, як волейбол, голбол, легка атлетика). За останні п’ять років підготовлено 16 майстрів спорту України міжнародного класу.
Із хронік виступів українських спортсменів з обмеженими можливостями, які систематично оприлюднює Національний комітет спорту інвалідів України, відомо, що представники Житомирської області 2008 року на ХІІІ Паралімпійських іграх в Пекіні вибороли дві бронзові медалі — їхніми володарями стали Світлана Горбенко у стрибках в довжину (мешкає у Коростені, має вади зору) та Сергій Сидоренко в змаганнях з дзюдо у ваговій категорії до 73 кг (живе у Житомирі і теж погано бачить). Щодо інших паралімпійських видів спорту, то двоє дівчат із Коростеня входять до збірної України з голболу (ігрового виду, де спортсменки, які слабо бачать або не бачать нічого, намагаються загнати у ворота розміром з хокейні м’яч із дзвоником), яка нещодавно стала призером чемпіонату Європи. У 2009 році на ХХІ Дефлімпійських іграх в Тайпеї (Тайвань), які проводяться для людей із слабким слухом (їх ще називають «мовчазними» олімпіадами), чоловіча збірна з волейболу, до якої входило дев’ять вихованців житомирського «Інваспорту», стала другим призером. Хоча це досягнення ні спортсменів, ні їхнього тренера Олександра Краснощокова, який постійно працює в житомирському «Інваспорті» й має звання заслуженого тренера України, не втішило, бо на попередніх Дефлімпійських іграх у Мельбурні (Австралія) українська команда стала чемпіоном. Втім, у Тайпеї відзначились жінки, які виграли чемпіонство, і в складі переможної команди була вихованка Житомирщини Ірина Ковальчук. Загалом всі титули, виборені на міжнародній арені українськими волейболістами-дефлімпійцями, серед яких житомиряни завжди складали переважну більшість, навіть важко перерахувати — вони ставали чемпіонами світу, Європи, виборювали призові місця на найпрестижніших змаганнях.
«Волейбол є моїм захопленням і одночасно життям», — так в розмові з автором стверджував 23-річний гравець збірної України Сергій Дем’янчук. Саме в розмові, бо він трохи чує на малій відстані, проте запитання розумів по рухах губ, а говорити його навчили змалку. Систематично тренується вже 10 років і каже, що спорт дає йому можливість досить впевнено почуватися в житті, бо, крім іншого, має певну винагороду за виступи. Перемоги, які здобуваємо для України, продовжує він, є їхньою гордістю і хорошим прикладом для наступних поколінь, тим більше, коли на честь чергового досягнення команди піднімається прапор України. А ще Сергій зауважує, що не завадило б тренуватися у кращому залі (волейбольний майданчик в одноповерховому будиночку обласного «Інваспорту» дійсно виглядає дуже скромно як для занять збірної країни. — В.К.) і мати більше хороших масажистів.
Заслужений майстер спорту України дзюдоїст Сергій Сидоренко брав участь у трьох Паралімпіадах, нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Крім того, за заслуги перед містом з рук міського голови Житомира Віри Шелудченко також отримав орден. У Пекині, як вже згадувалось, став бронзовим призером. А ще він чемпіон світу 2003 року (перший серед українців у цьому виді спорту), триразовий призер чемпіонатів світу, семиразовий призер першостей Європи, десятиразовий чемпіон України. Зараз йому 43 роки, і він визнає, що після найближчого чемпіонату Європи буде вирішувати, чи продовжуватиме спортивну кар’єру. Чи варто говорити, що такий тривалий і успішний шлях у спорті заслуговує на всіляку повагу? На запитання про головні складові успіхів Сергій найперше згадав про свого наставника, заслуженого тренера України Віктора Товчигу, а головне — про розроблену ним систему тренувань, яку сам спортсмен неухильно виконував. А ще про силу волі та устремління до перемоги, без яких нічого не можна досягнути в спорті. І каже, що коли виходить на татамі, то завжди вважає себе сильнішим за суперника. Визнає, що спортом заробляє на життя, але платить за це травмами — переламаними пальцями, ребрами, забитим попереком. Говорить із погордою: «Я завжди мріяв досягти найвищих результатів у боротьбі, і я їх досягнув. Пишаюсь тим, що виступаю за Україну, хочу, щоб наша країна відрізнялася в кращий бік хоча б спортом». І з неприхованим болем Сергій говорить — необхідно, щоб Україна не забувала видатних майстрів, коли вони залишають великий спорт. Бо зараз буває так — закінчив виступати, і все, про тебе вже не згадують. Нині, продовжує, треба обійти з десяток шкіл, щоб знайти одного чи двох хлопців, щоб зайнялися спортом, бо це важка праця — їм легше в комп’ютерних іграх уявляти себе суперменами.
Автором перемог українських чоловіків-волейболістів на міжнародних змаганнях найвищого рівня справедливо вважають головного тренера збірної Олександра Краснощокова — незабаром у нього 60-річний ювілей. Сам він, проте, на тему своїх заслуг не дуже полюбляє говорити, а скромно наголошує на системі підготовки сильних спортсменів у спеціальній школі-інтернаті для дітей із слабким слухом і мовленням у Березівці (це неподалік Житомира). В ній вже майже 40 років займається з дітьми досвідчений тренер і вихователь Василь Глабчук, і її закінчували практично всі житомирські збірники. Звісно, для міжнародних змагань потрібно готуватися спеціально, чим в основному і займається Краснощоков, — немає такого, каже він, щоб хлопці ухилялися від тренувань, які проводяться по п’ять-шість разів на тиждень, а перед важливими турнірами ще й по два рази на день. Спортсмени, які входять до штату збірної, отримують зарплату. За його словами, серйозним стимулом для них є преміальні за перемоги на міжнародних змаганнях — це дає можливість кардинально змінити умови життя. Сергій Дем’янчук, наприклад, зумів накопичити на квартиру для себе і батьків, а досі багато років його сім’я (ще є брат) тулилась в одній кімнаті у гуртожитку без будь-яких надій на отримання більш пристойного житла. На українській арені житомирські вихованці Краснощокова змагаються у вищій аматорській лізі нарівні зі здоровими спортсменами, спілкуються з ними, мають великий авторитет. І це, відзначає тренер, безумовно, додає самоповаги хлопцям, у яких природа відняла можливість добре чути, вони впевненіше входять у суспільство. А ось місцеві спонсори на допомогу їм не поспішають. Проте наступного року відбудеться чемпіонат Європи, і Краснощоков вже думає, як виграти його.
