Що ж сталося з добрими європейцями, цими чудовими людьми з маленьких північних країн, яким завжди подобалося думати про себе, як про світових чемпіонів свободи й терпимості?
Звичайно, чимало ліберальних європейців все ще живі й добре почуваються. Але спочатку в Данії, потім у Нідерландах, а тепер і в Швеції неліберальним популістським партіям, що роздувають страх перед іммігрантами — особливо іммігрантами-мусульманами — вдалося отримати достатньо влади, щоб встановити або, принаймні, вплинути на політичні порядки денні своїх країн.
Ці партії не обмежені Скандинавією та країнами Бенілюксу, але є частиною глобальної хвилі гніву проти політичних еліт, на які покладається провина за небезпеку, що приходить разом з глобальною економікою, фінансовою кризою й життям у більш етнічно змішаних суспільствах. Психологія Чайної партії в Сполучених Штатах і антиіммігрантських партій у Європі схожа, навіть якщо їхня політика варіюється.
Сучасні європейські популісти не носять чорних сорочок і не балуються вуличним насильством. Їхні лідери — моложаві чоловіки в елегантних костюмах, які використовують не расистську мову, а мову свободи й демократії.
Голландська Партія свободи (чий єдиний член — це її лідер, Гірт Вілдерс), Данська народна партія на чолі з Пією К’єрсгаард і демократи Швеції на чолі з Джиммі Акессоном стверджують, що вони є захисниками західної цивілізації від її головного ворога — ісламу. Вони говорять про західні свободи, включаючи свободу слова, але Вілдерс хоче заборонити Коран і паранджу, а данський член парламенту назвав іслам «чумою Європи».
Усі три країни можуть скоро наслідувати данську модель, у якій неліберальні популістські партії обіцяють свою підтримку без фактичного управління, таким чином отримуючи владу без відповідальності. Уряд консерваторів Данії не може керувати без підтримки Народної партії. Шведські недавно переобрані помірковані консерватори повинні будуть сподіватися на демократів, аби сформувати життєздатний уряд. І Вілдерс уже отримав гарантії від консервативних і християнсько-демократичних партій, що в обмін на його підтримку в Нідерландах буде заборонена паранджа й припинена імміграція.
Вплив цих слизьких нових популістів, які ведуть війну з ісламом, поширюється далеко за кордони їхніх країн. Ідеї нативізму поширюються в усьому Західному світі, і Вілдерс, зокрема, є популярним спікером на правих антимусульманських зборах у США, Великій Британії та Німеччині.
Європейський популізм зосереджується на ісламі й імміграції, але він може мобілізувати більший гнів проти еліт, що його виражають люди, які почуваються непредставленими або бояться бути залишеними за бортом економічних відносин. Вони бояться того, що іноземці можуть позбавити їх власності, а також бояться втратити відчуття національної, соціальної або релігійної приналежності. Політичні еліти країн північної Європи, будучи, значною мірою, соціал-демократами або християнськими демократами, часто не поділяли таких страхів, і їхні патерналізм і поблажливість можуть бути причиною того, що негативна реакція в цих ліберальних країнах була особливо жорстокою.
Питання, що з цим робити. Одне можливе рішення полягає в тому, щоб дозволити популістським партіям приєднатися до уряду, якщо вони отримують достатню кількість голосів. Ідея про те, що кандидат від Чайної партії стане американським президентом, викликає занепокоєння, що там й казати, але європейські популісти могли бути лише частиною коаліційних урядів.
Щоправда, нацисти Гітлера опанували Німеччину відразу, щойно отримали владу, але не нові європейські праві нацисти. Вони не застосовували силу й не порушували жодних законів. Поки. Доки це так, чом би й не дати їм реальну політичну відповідальність? Вони мусили б тоді не лише довести свою компетентність, а й пом’якшити свою позицію.
Саме тому данська модель — ймовірно, найгірше рішення, оскільки вона не вимагає від популістів жодної здатності управління. Поки Вілдерс і його європейські контрагенти залишаються поза урядом, у них немає жодної стимул-реакції стримувати свою неліберальну риторику й припиняти підживлювати ворожість до етнічних і релігійних меншин.
Саме це сталося в одній європейській країні, яка спробувала ввести своїх популістів в уряд — у Австрії за Вольфганга Шюсселя десять років тому. Популістська Партія свободи розкололася, оскільки дехто вирішив пом’якшити свої погляди, щоб досягти успіху в уряді. Але рішення ЄС помістити Австрію в певне дипломатичне чистилище через рішення Шюсселя включити Партію свободи до правлячої коаліції може завадити іншим консерваторам йти цим шляхом. У результаті, пануючі консерватори, ймовірніше, підуть на компроміс згідно з тими принципами, які ми довго вважали само собою зрозумілими, такими як громадянська рівність і свобода віросповідання.
Дійсно, через страх влади популістів, як усередині, так і поза урядами, відповідь пануючих консерваторів — і навіть деяких соціал-демократів — на їхні неліберальні погляди вже була непробачно м’якою. Фактично, є багато способів боротьби з цим явищем, але не за допомогою застарілих ідеологій. Ті, хто бачить небезпеку війни культур з мусульманами або виставляння у ворожому світлі нацменшин, мають бути в змозі впливати на думки практичними аргументами. Попереджень проти расизму або простого просування ідеї багатокультурності для цього вже буде недостатньо.
Натомість, люди мають бути переконані, що без керованої імміграції — а не просто надання притулку для біженців — європейці опиняться в скрутнішому положенні. При падінні коефіцієнтів народжуваності іммігранти необхідні, щоб підтримати європейське процвітання. У той же час, економіка Європи має бути менш обплутана регулюванням у цілях захисту корінного населення, щоб іммігрантам було легко знайти роботу.
І нарешті, сильнішим аргументом може служити те, що буде набагато важче захистити наше суспільство від революційного тероризму радикального ісламу без активної підтримки всіх законослухняних мусульман. Європа не стане безпечнішою за політичних діячів, які стверджують, що ми в стані війни з ісламом. Навпаки, їхній вплив зробить життя не лише менш цивілізованим, а й небезпечнішим.
Ян БУРУМА — професор демократії й прав людини в Бард-коледжі. Його остання видана книжка називається «Приручення богів: релігія і демократія на трьох континентах».
