Цього року Нобелівські премії із фізики та хімії отримали вчені за роботи з вивчення властивостей вуглецю. Цей хімічний елемент є основою життя і інтерес учених до вивчення його властивостей зрозумілий. Особлива цікавість до лауреатів із фізики в Росії була викликана двома обставинами. По-перше, обидва — Андрій (Андре) Гейм і Костянтин (Костя) Новосьолов — народилися і здобули вищу освіту в сусідній країні, але зробили свої відкриття в університеті Манчестера. По-друге, прем’єр-міністр Володимир Путін у своїй вітальній телеграмі зауважив, що звістка про присудження премії російським ученим «була зустрінута в Росії з великим ентузіазмом і гордістю». Дещо дивно, що прем’єр відчуває ентузіазм у зв’язку з таким витоком мізків із країни.
Відомо, що куди кінь з копитом, туди й рак із клішнею. Не встиг прем’єр передати свою вітальну телеграму, як керівник департаменту міжнародного співробітництва фонду «Сколково» Олексій Ситніков заявив: «У нас виникла ідея запросити Гейма та Новосьолова для участі в проектах фонду «Сколково». Щоправда, така ідея виникла не вчора, після оголошення про присудження їм Нобелівської премії, а раніше. Річ у тім, що взаємодія з російською науковою діаспорою — одне з пріоритетних завдань фонду».
Коли виникла ідея запросити двох нобелівських лауреатів брати участь у широко розрекламованому проекті наукограда «Сколково» не настільки вже й важливо. Набагато важливіше те, що оприлюднена вона була саме після рішення Нобелівського комітету. І тут стався великий конфуз. І Андре Гейм, і Костя Новосьолов у категоричній формі відмовилися від участі в цьому проекті. «Я вважаю, Кремнієвого Сколково ніколи не вийде. Для мене це звучить так само, як якби у 90-х роках почали б створювати електровакуумне Сколково, коли вже поїзд давно пішов від вакуумних ламп до транзисторів. Так і тут». Але далі більше. «Мене це зовсім не цікавить. У мене немає російського громадянства, я громадянин Голландії, там у вас люди що, з розуму посходили зовсім? Вважають, що якщо вони кому-небудь відсиплють мішок золота, то можна всіх запросити?», — заявляв Андре Гейм у своїх багаточисельних інтерв’ю. Приблизно так само висловлювався й Костя Новосьолов.
Сколково — район Підмосков’я, з радянських часів знаменитий радгоспом, де вирощуються огірки і шампіньйони, і дачею Леоніда Брежнєва, став символом передового розвитку Росії. До елітної та дорогої бізнес-школи «Сколково», що патронується особисто президентом Дмитром Медведєвим, перші студенти якого жили не де-небудь, а у п’ятизірковому готелі «Балчуг» із краєвидом на Кремль, додався так званий «інноград, наукоград» Сколково. Проект, охрещений Містом-Сонцем, який його творці вважають за краще порівнювати з Кремнієвою долиною США, (звідси порівняння Андре Гейма Кремнієве Сколково. — Авт.) став вітриною політики модернізації, що проводиться Дмитром Медведєвим.
І раніше багато вчених та експертів критикували проект «Сколково». З різних причин, але всі сходилися в одному: нічого дієвого зі всього цього не вийде. Вірніше, розпилення грошей і чималих відбудеться досить успішно, інші наукові центри залишаться зовсім без коштів, чергове потьомкінське село буде представлене народові, та лише через деякий час усі розведуть руками і виголосять сакраментальну фразу: хотіли як краще...
Головна причина майбутнього провалу проектів типу «Сколково» має системний характер і нерозв’язна в рамках існуючого російського порядку. Країна завжди була у стані доганяючої. З часів Петра Першого імпортувалися наука, технології, носії знань. І все із Заходу, що тричі проклинався. Попри те, що приїжджали передові вчені, наприклад, великий Леонард Ейлер, який створив математичну школу світового рівня, появу «власних Невтонів і Платонів», відставання не лише не зменшувалося, а все більше збільшувалося. За тією ж логікою проводилася консервативна модернізація Сталіна, в основі якої, не зважаючи на пропагандистське заперечення, лежала західна технологічна культура. Віра Микити Хрущова в магічну силу кукурудзи, що виразилася в гаслі «Наздогнати і перегнати Америку з виробництва м’яса, молока і масла на душу населення» — такого ж походження. Великі будівництва передвоєнних п’ятирічок — автомобільний завод Горького, Дніпрогес, Магнітогорський металургійний комбінат тощо були найпередовішими в технологічному плані підприємствами. Генрі Форд будував у Горькому завод, якого в нього самого тоді в Детройті не було. За часів Леоніда Брежнєва одним з яскравих зразків запозиченої модернізації став автомобільний завод Волзький, що почали будувати 1966 року за технічним проектом концерну FIAT. Це було диво для СРСР, але він виготовляв із 1970 року автомобіль ВАЗ-2101 — майже точну копію моделі Fiat-124, уже зняту в Італії з виробництва як морально застарілу. Хоча перші користувачі ВАЗ розповідали, що вони відрізнялися приголомшливою якістю, настільки незвичною для радянських споживачів.
І ось нова модернізація, цього разу від президента Медведєва. Але й вона є запозиченою від Петра і Сталіна через Брежнєва спробою оновлення країни зверху. Цар Петро будував флот і запрошував іноземців, одночасно підсилюючи кріпосний устрій країни. Десь угорі вчилися розмовляти німецькою і французькою, а країна залишалася феодальною. Цариця Катерина листувалася із французькими просвітителями, але категорично відмовлялася звільнити селян. При Сталіні будувалися гіганти індустрії, а режим запроторював незгодних у табори або ставив біля розстрільної стінки. Влада в Росії ніколи не розуміла, що просте механічне запозичення передових знань і технологій не забезпечує розвиток країни. Навпаки, відставання консервується, і дистанція від передових держав збільшується в багато разів.
Серйозні сумніви щодо проекту «Сколково» висловлював в інтерв’ю газеті «Коммерсант» Домінік Фаш — голова ради директорів компанії «Енел ОГК-5» і член команди засновників французького іннограда Софія Антиполіс. Сумніви Фаша викликані недоліками, які він бачить у російській владі та економіці. «Справжня інноваційна політика неминуче вступає в конфлікт із владою, бо вона не має нічого спільного з корупцією і передбачає, що економічні механізми прозорі, а правила гри чіткі й непорушні».
Не випадково ідеологію медведєвської модернізації за петровсько-сталінсько-брежнєвським зразком розробляє Владислав Сурков, чиновник адміністрації, який відповідає в Кремлі за внутрішню політику і має досить специфічну славу автора багаточисельних антидемократичних проектів влади. Паралелі зі сумно відомими сталінськими шарашками, чудово описаними Солженіциним у його романі «У колі першому» і в спогадах співробітників авіаконструктора Андрія Туполєва, стають чіткішими, коли дізнаєшся про те, що наукоград у Сколково матиме власну поліцію. І чи відпускатимуть з нього вільно, в цьому теж є сумніви. В усякому разі, нинішня практика російської влади лише підсилює такі побоювання. Професор Європейського університету в Санкт-Петербурзі Володимир Гельман на кордоні з Фінляндією дізнався, що опинився в списку осіб із відміткою «виїзд тимчасово затриманий». Після багатогодинного скрупульозного митного огляду професора усе ж випустили до Фінляндії. Дорогою назад проблем із в’їздом уже до Росії виявилося значно більше. Адже, на думку ученого, існування такого списку незаконне, оскільки стаття 27 конституцій Росії чітко говорить про те, що «громадянин Російської Федерації має право безперешкодно повертатися в Російську Федерацію».
Ще один зловісніший приклад. Саме тоді, коли закон про «Сколково» тріумфально проходив друге читання в парламенті, у в’їзній візі було відмовлено співголові консультативної ради «Сколково» Девіду Корнбергу, лауреату Нобелівської премії, запрошеному в раду іншим нобелівським лауреатом фізиком Жоресом Алфьоровим. Інноваціями займається сам президент Медведєв, запрошує на вищому рівні корпорації рівня Cisco Systems, а чиновники, які зберігають непорушним політичний режим, діють у прямо протилежному напрямі.
Модернізація неможлива без тотальної зміни державного устрою, його демократизації. А на це правлячий режим Медведєва — Путіна піти не може принципово. А якщо так, то ніякі «Сколково», шарашки і інші проекти нічого не дадуть. У крайньому випадку можна буде побудувати кілька виробництв викруток. Але лідерів, які так далеко пішли, не доженуть. Немає свободи — немає розвитку. Як зауважив російський географ і політолог Дмитро Орєшкін, «інновації у неволі не розмножуються».
Наука — це не лише необхідне обладнання і пристойна зарплата вчених. Це в першу чергу свобода обміну інформацією без будь-яких обмежень, але найголовніше, без свавілля чиновників і політичного тиску, коли в Кремлі або в його околицях краще знають над чим і де працювати вченим, навантажуючи їх бюрократичною писаниною і відволікаючи від вирішення справжніх наукових проблем.
На запитання, чи міг графен, за який Гейм отримав Нобелівську премію, бути створений у Росії, учений відповів: «Шанси його створення були 1 з 1000 — в порівнянні з тим, що можна було зробити за кордоном... У Великій Британії я зрозумів, що впродовж шести місяців там можна зробити те ж саме, що в Росії у 90-х роках зробити впродовж 10 або 20 років... Залишитися в Росії було для мене все одно, що життя витратити на боротьбу з вітряками, а робота для мене хобі, і витрачати своє життя на мишачу метушню абсолютно не хотілося». Вітаючи прагнення інвестувати в науку кошти, вчений разом із тим зауважив: «Хороші починання спускаються зверху, а потім вони через тисячу вітряків проходять, і ці Дон Кіхоти з уряду закінчують одним і тим же — вийшло, як завжди».
Зараз усім здається, що найбільша проблема української науки полягає у фатальному недофінансуванні. Тут сперечатися просто нема про що. Цей чинник присутній. Але його значення спеціально або з інших причин перебільшується. В Україні, як і в Росії, наука не може розвиватися без академічної свободи. Чиновник керує вченим, університети не мають автономії і залежать від міністерства. Дивно, але бізнес сам вирішує, де і який завод будувати, що він випускатиме, а університетам усе спускається, як свого часу в СРСР, із міністерства. Там вирішують, яку історію фахівцям писати, і міністр не соромиться про це говорити вголос. Так яка тут може бути наука? Її немає і бути не може за визначенням. І ніякі гроші, навіть якщо б вони знайшлися, справі не допоможуть. І тому сьогодні вчені шукають місце під сонцем у чужих університетах, у далеких землях. Адже сказав великий гуманіст Еразм Роттердамський: «Моя батьківщина там, де моя бібліотека». Чому ж Україна не може бути такою батьківщиною?..
