Можливо, читачі «Дня» пам’ятають лист одного з небайдужих дописувачів до нашої газети, Анатолія Погрібного з Черкаської області, опублікований 18 червня ц. р. на шпальті «Пошта «Дня». Наш кореспондент, відгукуючись на статтю «Драма Горбачова» (12.03.10), присвячену 25-річчю приходу до влади останнього Генерального секретаря ЦК КПРС і президента СРСР, висловлював свою незгоду з низкою думок, викладених у згаданій статті. Так, на погляд Погрібного, СРСР можна було (більше того, історично потрібно було) зберегти, а М. С. Горбачов, який мав усі можливості зробити це, власне, взяв курс на навмисний розвал єдиної держави. Окрім того, Погрібний, по суті, жорстко заперечував репутацію Горбачова як реформатора й гуманіста, який прагнув уникнути кровопролиття, й звинуватив його у загибелі багатьох невинних людей (поставивши радянського лідера мало не на одну дошку поряд зі Сталіним). Нещодавно А. Погрібний надіслав до редакції нового листа, в якому стверджує, що він не отримав відповіді по суті на жодне з порушених ним питань. Враховуючи важливість цих питань, «День» визнав за потрібне надрукувати повторний лист Погрібного з коротким коментарем.
Шановний Ігоре Радиковичу!
Не знаю, на жаль, чи були відгуки на нашу дискусію, тому хочу відповісти Вам зараз.
Ви не відповіли по суті на жодне з поставлених мною запитань. А деякі, особливо незручні, взагалі викреслили з тексту. Зате зуміли приліпити мені ярлик прихильника збереження СРСР і сталініста.
Можна було б відповісти на це словами О. Мороза: «Хто не шкодує за СРСР — той не має серця, а хто шкодує — не має голови».
Як я неодноразово підкреслював у своєму листі, СРСР можна було зберегти саме в той час, перетворивши його у конфедерацію незалежних Радянських Республік. Адже українці 1 грудня 1991 року голосували тільки за створення незалежної Української Держави, але не за зміну соціально-політичного ладу в ній. Чи хтось сподівався, що ми зразу станемо в один ряд із розвиненими демократичними державами?
Так, Сталін тиран, який спочатку мимоволі, а потім навмисно винищив голодом мільйони українських селян. Але, звалюючи відповідальність за Голодомор та інші політичні репресії тільки на Сталіна та його найближче оточення, ми мимоволі, а може й навмисно:
1. Знімаємо відповідальність із себе як великої європейської нації. Нас у 1932 — 1933 роках було декілька десятків мільйонів. Радянська Україна в цей час, буквально «кипіла» від селянських заворушень і повстань. У Західній Україні активно діяла ОУН, створена на початку 1929 року. Можна сміливо припустити, що в нас створилася революційна ситуація, сприятлива для національно-визвольної революції, якої однак не сталося. Чому? Чому українці, замість того, щоб разом усім повстати, обмежилися тільки локальними заворушеннями, а потім покірно помирали з голоду? А де була ОУН? Чи не знала справжнього стану справ? Адже це була справжня Велика Битва за Україну. І Сталін сам пізніше визнавав, що, ми «у цей час ледь не втратили Україну».
2. Продукуємо свого роду антиміф, антикульт Сталіна, продовжуємо вважати його надлюдиною, зовсім позбавленою емоцій, але вже не «геніальним вождем і вчителем усіх часів і народів», а геніальним лиходієм, який наперед прораховував усі свої політичні ходи, реагуючи на конкретні політичні процеси, зокрема і в Україні.
А ви спробуйте це довести грузинам, які, за винятком безпосередніх жертв «сталінських репресій», вважають Сталіна національним героєм. І музей Сталіна в Горі ніколи не закривався, на відміну від інших місць. Я взяв вираз «сталінські репресії» в лапки не тому, що заперечую безпосередню участь Сталіна в них, а тому що багато репресій чинилося «маленькими Сталіними» на місцях — у селах, районах, містах. І так — аж до самої Москви. До того ж не всі репресії були юридично невиправданими. Можна сказати, що політичні репресії у цей час були свого роду хабаром, який давав маленький чиновник більшому, а необтяжений державною посадою «активіст» — своєму безпосередньому начальнику.
А хіба вимирання чи «вимивання» мільйонів українців у незалежній Україні сьогодні не є геноцидом? На мою думку, дискусія, навіть не дискусія, а аксіоматичне ствердження слогана «Сталін — тиран» має одну мету — відвернути нашу увагу саме від сучасного геноциду. Чи ми маємо на 19-му році Незалежності розвинену економіку? Чи вільно розвивається у нас українська культура? Де українське кіно? Де автентичний український гумор?
Щодо М. Горбачова, тут я хочу сказати, що він дійсно створив передумови для розвалу СРСР.
м. Городище, Черкаська обл.
КОМЕНТАР «Дня»
Вельмишановний пане Анатолію!
Прикро, що Ви вважаєте, що поставлені Вами запитання (а головне з них — чи можна було зберегти Радянський Союз?), на Вашу думку, лишились без відповіді. Розмову, вочевидь, варто продовжити.
Спочатку хотілося б стисло зазначити ті пункти у Вашому листі, з якими важко погодитися (до речі, хто «наклеював» вам «ярлик сталініста»? Про це не йшлося! Що ж до того, що Ви є прихильником збереження СРСР, то це випливало з логіки Вашого листа).
Отже, саме результати політики М.С. Горбачова (а надто в 1990 — 1991 рр.) якраз дуже переконливо свідчать, що СРСР неможна було зберегти в жодному вигляді — ані як «конфедерацію незалежних Радянських Республік (влітку 1991 року якраз це пропонував президент СРСР у проекті Союзного договору, що було, зауважте, розцінено ГКЧП-істами як «розвал Союзу», і не без підстав!), ані, тим більше, як відроджену сталінську імперію (пролились би ріки крові, у порівнянні з якою навіть жахлива війна в Югославії здалася б «дитячим садком»). Далі. Українці (ті з них, хто усвідомлював, що робиться) голосували 1 грудня 1991 року саме за зміну соціально-економічного ладу — згадаймо, що тоді вже 3 місяці як була заборонена Компартія України — найзатятіший противник нашої незалежності.
Це тільки два аспекти «незгоди». Проте треба згадати і ті тези Вашого листа, з якими трудно сперечатися. Ви цілком слушно пишете про те, що покладаючи відповідальність за Голодомор, за всі злочини тільки й винятково на Сталіна та його катівське оточення, ми забуваємо цим самим про сотні тисяч, мільйони, «маленьких Сталіних», знімаємо відповідальність із себе як великої європейської нації. Це — жорстока, незручна для багатьох патріотів (у лапках і без них) правда. Над нею треба думати. Не поділяючи оцінку багатьох явищ сучасної української історії як «геноцид» (тут наявні емоції), треба визначити, що нами не осмислений і належним чином не оцінений жахливий, кричущий факт — від 1990 р. до 2010 р. кількість українців скоротилася на понад 6 мільйонів громадян!
І, нарешті, Ви маєте рацію, коли пишете, що М.С. Горбачов «створив умови» для розвалу СРСР ( але не навмисно розвалив!). Тільки ми з Вами по-різному це оцінюємо.
