Головного редактора каналу «Культура» Тамару БОЙКО знають чи не в кожному українському театрі й музеї. Свою «культурну журналістику» вона розпочала ще з Українського радіо, в 60-х роках минулого століття. За майже 50 років їй вдалося спілкуватися та співпрацювати з багатьма з тих, чиї імена тепер вимовляються з пієтетом. І це скидається на містику, адже в розмові з «Днем» з’ясувалася цікава деталь біографії Тамари Антонівни: її рід Бойків походить із Моринців, як відомо, саме таке дівоче прізвище було в матері Тараса Шевченка.
Тепер про спілкування Тамари Антонівни з Миколою Глущенком чи Василем Касіяном можна сказати: «поталанило», але в минулі десятиріччя такий «талан» міг дорого коштувати журналісту, адже ці митці були під забороною. І факт виходу присвячених їм програм у радіоефірі можна вважати дивом. Хоч як це дивно, але й сьогодні, коли, здавалося б, жоден науковець, поет чи художник у нашій країні не заборонений (принаймні, так було до останнього часу), поява на екрані Великих — це досі диво. Зокрема, саме завдяки каналу «Культура» і програмі Тамари Бойко «Діалог» ми маємо, мабуть, єдиний повноцінний відеозапис філософа Сергія Кримського, якого сьогодні вже немає з нами. То, можливо, саме такої журналістики бракує суспільному мовленню, про яке так багато говорять?
Спілкування Тамари Антонівни з українськими аристократами триває сьогодні завдяки добре відомій вибірковому українському телеглядачеві програмі «Діалог», автором якої є пані Тамара. Безумовно, після півсторічного «культурного стажу» Тамарі Бойко є що розповісти. Отже, після численних «Діалогів» з Великими — монолог Тамари Бойко в «Дні».
Українське радіо стало моїми університетами. Наприкінці 60-х я прийшла в дійсно креативний колектив цікавих, грамотних, іронічних людей, у колі спілкування яких були художники, письменники, актори. Це був справжній клуб інтелігенції. З цими людьми я росла. Спочатку мені доручили радіожурнал «Пам’ятники України», пізніше запропонували робити передачу про художників. Треба сказати, що в той час на Українському радіо виходили чудові передачі, просто через те, що керівництво було мало обізнане в мистецькому житті. Саме тому в ефірі з’явилися мої передачі про бойчуківстів, Івана Петровича Кавалерідзе, Миколу Петровича Глущенка, Василя Ілліча Касіяна, Анатолія Петрицького...
АРИСТОКРАТИЗМ, ПОХОВАНИЙ СОЦРЕАЛІЗМОМ
Перше знакове для мене знайомство було саме зі скульптором і кінорежисером Іваном Петровичем Кавалерідзе. Це був дивовижний чоловік: гарний, високий, стрункий, дуже любив жінок. Типовий парижанин — йому доводилося жити в Парижі. Він був генієм! Але генієм забороненим. Загалом, обставини його життя були трагічними. Коли німці зруйнували одну з його визначних робіт — пам’ятник Артему в Донецьку, Хрущов сказав: мовляв, от і добре, цей конструктивізм нам не потрібен. Йому дорікнули: що ж ви так, адже скульптор живий.... «А я думав, він помер», — відповів Хрущов.
Поки ми готували передачу, Іван Петрович постійно повторював: як добре, що мене забули, що я не потрібен уряду, от, наприклад, такий-то скульптор — якою талановитою людиною був, а тепер його роботи — наче льодяник облизаний. Добре, казав він, що мені не дають знімати фільми й не замовляють скульптур, я спілкуюся тільки з молоддю — яке чудове у мене життя! Після того, як передача вийшла в ефір, він зателефонував мені пізно ввечері: «Цілий день мені телефонують люди, про яких я вже навіть забув. Я так давно не чув хороших слів. Мене все життя так топтали, а сьогодні я почув стільки хороших слів!». Він говорив, а в нього тремтів голос. Тоді я вжахнулася з того, що людина такого таланту зовсім позбавлена добрих слів. І відтоді у свої програми я почала запрошувати напівзабутих геніїв, талановитих людей, про яких згадують дедалі рідше.
Від Миколи Петровича Глущенка я вперше почула про Винниченка, який, окрім іншого, був прекрасним художником. Вони спілкувалися в Парижі. Саме Винниченко вивіз Глущенка з Німеччини до Парижа. Микола Петрович розповідав, як вони там влаштували перший нудистський пляж на одному з островів Сени. Виявляється, нудистський рух на берегах Сени започатковували українці... Вони абсолютно не сприймали Пікассо, а тих, хто ходив на його виставки, закидали гнилими яблуками. Розповідав він мені й про художника Сутіна, який також жив у Парижі та який прославився тим, що затягнув до себе в майстерню тушу бика, зняв із неї шкуру і писав, як змінюється її колір... Із Миколою Петровичем ми зробили кілька програм, але, на жаль, спогади про Винниченка записати не встигли...
Глущенко навчався в Німеччині, спілкувався зі справжніми аристократами. Він жив зовсім інакшим життям, відмінним від життя багатьох радянських митців. Було в ньому щось таке, ніби він скрізь був не свій: українською розмовляв як іноземець, так само, кажуть, він розмовляв і французькою. Уже потім стало відомо, що він був радянським розвідником. Його завербували, коли він виявив бажання повернутися в Україну. І саме Глущенко перший (це вже широко відомо) повідомив Сталіну про початок Другої світової війни.
Цікава історія пов’язана з альбомом малюнків Гітлера, який волею неординарної долі Миколи Петровича опинився в його руках. У процесі спілкування між нами з художником встановилися довірливі відносини, і він розповів мені, як ще до війни було розроблено спільний мистецький проект Радянського Союзу та нацистської Німеччини. Німецьке мистецтво виставляли в Москві, а радянське відповідно — в Берліні. Миколі Петровичу довірили, як тепер би сказали, виступити куратором радянської виставки. Він розповідав, що, коли побачив відібрані роботи, був шокований: суцільні колгоспниці, робітники та комбайни... Користуючись своїм привілейованим становищем, він відібрав інші роботи і повіз їх до Берліна. Там цю виставку відвідав Гітлер. Зацікавившись роботою Глущенка, яка була представлена серед інших експонатів, познайомився з Миколою Петровичем. А наступного дня Глущенкові зателефонували і запитали, чи згоден він прийняти в дарунок від фюрера — альбом його живопису з іменним підписом. Від підпису він відмовився, а от альбом приїхав разом із художником до Радянського Союзу. Майже одразу через Оренбурга, який був довіреною особою Сталіна і водночас приятелем Глущенка, альбом потрапив до Сталіна, який незабаром повернув його Миколі Петровичу неушкодженим. Дякувати Богу, неушкодженим залишився і Глущенко. Де нині цей альбом — невідомо.
Серед найбільш знакових для мене спогадів — досвід спілкування з Василем Іллічем Касіяном. Це також була дивовижна людина. Уявіть собі. Вечір у Художній академії. У залі — іноземні гості. Виходить Василь Ілліч і звертається до публіки з привітаннями німецькою, французькою, італійською, польською мовами. І раптом хтось жартома каже: мовляв, тут є й словаки. Василь Ілліч вибачився і привітався словацькою...
Саме такі аристократичні люди мене «виховували». Нині особистостей такого масштабу дуже бракує. Нічого дивного, адже свого часу український аристократизм було знищено. То звідки йому тепер узятися? Аристократизм закладається ще зі школи чи навіть із дитсадка. Нам потрібно починати з виховання вихователів. Крім того, важливо, щоб аристократизм був національним. Згадайте, які прекрасні були в Україні роди. Одна родина Лисенків чого варта! А Тарнавські? Ми ж про них майже нічого не знаємо!
МИ ЗВИКЛИ РОЗКИДАТИСЯ ГЕНІЯМИ
Мені пощастило спілкуватися з Іваном Миколайчуком. Історія нашої з ним співпраці починалася біля театру Франка, а саме з кабінету Сергія Данченка, де я вперше побачила Миколайчука. Безумовно, він був дуже гарний, мені тоді навіть здалося, що над його головою — німб. А які в нього були руки! Тонкі, довгі, нервові пальці. І це сільський хлопець! Уявляєте, яка міць цього народу!
Я знала, що Іван Васильович — великий актор, але того, що він така прекрасна, ніжна людина, що він такий самозречений працівник, я не могла собі навіть уявити.
Це я вмовила Сергія Данченка взятися за «Украдене щастя». Режисерський сценарій ми запропонували написати Іванові. На цю пропозицію він відгукнувся дуже схвильовано, сказав: якщо ви мені це довірите, я зроблю все, щоб цей фільм був знятий — у мене над ліжком висить портрет Івана Франка! Відтак Іван почав писати режисерський сценарій. Він приносив мені по дві-три сторінки, і, коли я читала, сидів навпочіпки поруч і дивився на мою реакцію. Це Іван, який уже знав всю славу, а поводився так, ніби я — перший читач його першої роботи. А писав він як справжній письменник. Він ніколи не був тією людиною, яка точно знає, що вона може, що вона зробить. Він до кожної роботи ставився як до першої. Утім, коли він закінчив сценарій, який виявився просто геніальним, він раптом відмовився від нього... Казав щось про неприємні дзвінки...
Спілкуватися з Параджановим мені не доводилося, зате пощастило бути на здачі стрічки «Тіні забутих предків» у Жовтневому палаці, що відбулася напередодні славнозвісної прем’єри. Після перегляду люди виходили із залу просто ошелешені. Такої реакції я не бачила більше ніде й ніколи. Ми не знали, що такий кінематограф узагалі може бути. Це був зовсім інший світ — високої культури простих людей. Одну мою приятельку фільм так вразив, що вона майже знепритомніла. До речі, цікава деталь кінополотна: розмальовані дерева — це була ідея не художника фільму Георгія Якутовича, а Юрія Іллєнка, як розповів мені Щербак, Якутович був дальтоніком, саме тому займався графікою. Але його графіка, як на мене, така майстерна й багатошарова, що не потребує кольору.
До речі, на одній із найдавніших і найбільш збережених київських вулиць — Кудрявській, є двоповерховий будиночок, який називається будинком Якутовичів. Найближчим часом зніматиму про нього передачу. Історія цієї будівлі — вкрай цікава. Цей будинок свого часу побудував поліцейський із матеріалу першого київського театру, який був на місці нинішнього Національного художнього музею, але який було знесено. А під час війни хтось із родичів Якутовичів купив цей будинок. Колись на запрошення Георгія Якутовича там жили Губарєв, Рапай. Саме там починалися перші розмови про українське поетичне кіно. Там бували Параджанов, Іллєнко, голова всесоюзної Академії мистецтв Томський, який приїздив до Якутовича. Там уже давно мала б висіти меморіальна дошка. Але ж ми звикли розкидатися геніями. Там само в Києві мав би бути створений музей української графіки. Гавриленко, Якутович та Олександр Данченко — це три постаті світового рівня. Як мені сказала Анна Заварова, визначний мистецтвознавець, якби в Парижі був Гавриленко, вони не знали б, хто такий Пікассо. Можна було б виставити фрагмент української графіки й у Мистецькому арсеналі. Кілька років тому Сергій Якутович знайшов добрий будинок для музею графіки на Андріївському узвозі, і йому обіцяли, що музей буде створено, але...
«КУЛЬТУРА» МОГЛА Б ЗРОБИТИ ДУЖЕ БАГАТО
Нинішнє середнє покоління митців по-своєму дуже цікаве. Вони формувалися в часи зламу, а тому приречені були робити вибір, приймати рішення. Як правило, це дуже цікаві люди. Вони багато читають, бувають на виставках, якщо в них мало постановок у театрі, вони готують концертні програми. Серед них мені цікавий, зокрема, Олександр Форманчук, Олександр Печериця. Є й дуже яскраві актриси, зокрема Тетяна Міхіна. Коли ми з ними розмовляємо після вистави, вони критично й дуже точно оцінюють свою роботу.
Суспільство не знає своїх вчених та митців — ні минулих часів, ні сьогодення. Наприклад, композитора Губу. Хто його виконує? Він пише «в шухляду». А раніше створював чудову музику для кіно. «Захар Беркут», «Камінний Хрест» — це все його робота. Україні не бракує цікавих композиторів: Губа, Станкович, Юрій Шевченко. Але їхні твори немає де виконувати. Наша філармонія розрахована на один-два невеликих оркестри, і це в кількамільйонному місті. Про яку культурну ауру може йтися? Культурна аура — це коли всюди обговорюють нові театральні прем’єри, коли це пропагується, у тому числі в засобах масової інформації. Українські ж телеканали краще взагалі не вмикати. І за цих обставин якісне громадське телебачення — це фантастика. Громадське телебачення може бути тільки у вільній країні. У нас поки що це може бути хіба що підробка.
Після того як з’ясувалося, що немає жодного запису інтерв’ю Івана Миколайчука, я роблю все, щоб зафіксувати на плівку наш інтелектуальний багаж. Нещодавно ми знімали Богдана Ступку, Мирослав Попович — це взагалі герой «Культури». Несподіваним виявився Дмитро Михайлович Гнатюк. Він розповідав про своє дитинство. Ніхто не думав, що Гнатюк такий цікавий, а йому просто дали можливість розказати про те, що він хоче розказати. Знімали також Івана Федоровича Драча, дякую Богові, що вдалося зробити передачу з нині вже, на жаль, покійним Сергієм Кримським. А Маринович у Львові! Це ж справжній аристократ! Найближчим часом хочу поспілкуватися з нашими мовознавцями зі стажем, але не всі з них, хоч як це парадоксально, вміють говорити й можуть відкритися. У нас же досі свободи немає. Нове покоління вже почувається вільніше, але наше себе стримує та обмежує.
«Культура» могла б зробити дуже багато, якби ми мали можливості. Але у нас дві камери, стара техніка й маленькі зарплати. Людей на каналі тримає лише те, що тут можна досліджувати цікаві тобі речі. Навіть хороших фільмів ми не можемо показувати, бо вони дуже дорого коштують. Нам виділяють тільки, так би мовити, соціальний пакет. Навіть «Тіні забутих предків» ми не можемо показати, бо їх нема за що купити! Так само як українську класику. Нам передали тільки Довженка. Попередні п’ять років мало покращили ситуацію. Усе як трималося, так і тримається на ентузіастах. Українці намагаються створювати навколо себе щось вартісне, але ніхто їх не підтримує «згори». А ентузіазм, як відомо, має властивість згасати. От воно і згасло, це натхнення, з’явилася покірність... Пригадую 90-ті, багатотисячні мітинги в Києві. Ми так гостро відчували все, що тоді відбувалося, ми так хотіли тієї незалежності... А тепер я вже й не знаю, хто чого в цій країні хоче.
Коли я вступила на перший курс факультету журналістики, то на другому навчався Борис Ілліч Олійник, на третьому чи четвертому — Василь Симоненко. То був страшний період з усіма тими комсомольськими університетськими зборами. Та все одно раз на місяць у нас в університеті виходив усний журнал: до актового залу університету запрошували дуже цікавих людей і спілкувалися з ними. Потрапити туди було неможливо, часом навіть вибивали двері... Я дуже хочу, щоб і сьогодні з’явився імпульс, бажання відстоювати своє, готовність долати несприятливі обставини й вести свою лінію. Збайдужілість — страшна річ.
