Цей ювілей Німеччина відзначає під знаком свободи та єдності — для нас німців це нагода для виявлення вдячності та радості. Після років протистояння між Сходом і Заходом нова Східна політика за часів Федерального канцлера Віллі Брандта на початку 70-х років відкрила двері для співіснування обох німецьких держав, не допускаючи при цьому міжнародно-правового визнання НДР. Протягом якогось десятиліття НДР встановила дипломатичні відносини з близько 200 державами, та й в економічному плані країна, здається, набирала сили. І в часи холодної війни було мало людей, котрі вважали можливим відновлення німецької єдності. Але брак свободи слова й пересування, політичні переслідування, безгосподарність і дедалі більші проблеми із забезпеченням потреб призвели до того, що наприкінці 80-х років державна влада НДР втрачала контроль над суспільним життям. Громадяни НДР брали долю у власні руки і виявляли громадянську мужність. Їм та їхній мирній революції ми маємо завдячувати тим, що впала Берлінська стіна. Її фрагмент перед Посольством Німеччини в Києві нагадує сьогодні про цю історичну подію, що докорінно змінила карту Європи.
Восени 1989 року події, наче хвилі, стрімко накочували одна на одну. Урочистості з нагоди 40-ї річниці НДР 7 жовтня закінчилися акціями протесту. У Східному Берліні були перші поранені, оскільки народна поліція та служба безпеки силоміць відганяли демонстрантів. А перед тим східні берлінці із захопленням зустрічали радянського президента Горбачова й вигукували «Горбі, допоможи нам!». У історію увійшли його слова-застереження «Хто запізнюється, того карає життя», висловлені на адресу керівництва НДР, що не бажало реформ. Результатом перших вільних виборів до Народної палати, що відбулися 18 березня 1990 року за участі 93,38% населення, стало чітке прагнення Німецької єдності. З бойових закликів понеділкових демонстрацій «Ми — народ» постало гасло «Ми — єдиний народ». Врешті-решт керівництво НДР більше ніяк не могло протидіяти. За три тижні до дня возз’єднання 3 жовтня 1990 року в Москві було укладено так званий «Договір Два-плюс-Чотири», майстерний дипломатичний витвір, що відкрив шлях не тільки для возз’єднання Німеччини, але й для набуття нею повного суверенітету. Звершилася зовнішня єдність, без кровопролиття й у злагоді з нашими сусідами.
20 років минуло з часу возз’єднання — років підйому й розбудови, років великих викликів. Ми зрозуміли, що деякі речі тривають довше, ніж ми сподівалися. Ми знаємо, що неможливо просто відмотати назад 40 років диктатури. Ми бачимо, що створення самодостатньої економічної структури й подолання високого безробіття в багатьох частинах Східної Німеччини вимагають неабиякої витримки і величезних грошових вливань. Утім, якщо ми зараз порівняємо вигляд виснаженої НДР періоду 1989—1990 років із тим, що маємо сьогодні, то побачимо сановані центральні частини міст, систему охорони здоров’я на високому рівні, сучасну транспортну й телекомунікаційну мережу, захищене довкілля, сталий розвиток економіки та багато іншого. Нещодавно я сам знову проїхався Східною Німеччиною, так от: Ляйпціг більше не впізнати, чи, може, мені краще сказати, нарешті його знову можна впізнати? Тому я не розумію все ще розповсюдженої ностальгії за НДР.
Основний урок, який ми винесли за останні 20 років: засобом досягнення внутрішньої єдності є демократія. Внутрішня єдність означає участь населення в демократичному процесі, відмежування і монополізація влади не ведуть до довгострокої стабільності, а розколюють. І якщо результат буде такий, як у Німеччині, що навіть у Західній Німеччині серед партійного розмаїття утвердилася ліва партія, то до цього слід підходити в рамках демократичних правил гри.
Я вважаю, Україна в своєму специфічному контексті також може навчитися з цього досвіду. З цікавістю я стежив за дискусіями про поводження з документами таємних служб в Україні, що розгорілися нещодавно у зв’язку з вартою уваги виставкою німецької установи з питань документів «штазі» в Києві. Ця виставка показала вражаючі свідчення про життя людей у тоталітарній системі. Це — той досвід, який є спільним для нас в історії Європи, скажімо, для Східної Німеччини, Польщі та України. Наш досвід у Німеччині показав, що опублікування таких документів може бути болісним, проте внутрішня єдність і демократичний консенсус на тривалий час можуть утвердитися лише тоді, коли при поводженні з власною історією пануватимуть відкритість і прозорість. Закінчення на 3-й стор.
На відміну від зовнішньої єдності країни, внутрішня єдність ніколи не завершується, це постійний процес. До 1989 року як Західна, так і Східна Німеччина були по-своєму відносно гомогенними суспільствами. І об’єднання поставило німців перед великим економічним і суспільно-політичним завданням. Коли ми досягнемо рівноцінних умов життя і рівності шансів, то ми вже багато досягнемо. А Німеччина позначена регіональним розмаїттям з доволі різними традиціями і багатою історією. Завдяки федеральній системі ціле і його частини добре взаємодіють. 16 федеральних земель несуть відповідальність за загальну державу, і навзаєм, їхні інтереси належним чином враховуються на федеральному рівні. Наприклад, при формуванні складу вищих федеральних органів Основний закон вимагає дотримання належного співвідношення між федеральними землями. Усі повинні мати можливість долучитися до творення долі країни.
Єдність у свободі — таким було гасло для нас німців у 1990 році, таким воно залишається і сьогодні. Нашою обіцянкою була і є стабільна інтегрованість об’єднаної Німеччини в Європу та міжнародну спільноту. Німецька зовнішня політика — це політика миру. Коли на початку 50-х років почали будувати європейську спільноту, в уряді в Бонні не йшлося про те, аби через спільноту повернути собі втрачений простір для дій. Із самого початку мова йшла про унікальний проект досягнення злагоди і миру. Цей проект ми прагнемо розвивати і надалі, долаючи розколи на нашому континенті. Але Європа лише тоді упорається з викликами нового століття, коли просуватиметься вперед європеїзація і в усіх сферах на континенті виникатимуть зв’язки.
Наші східноєвропейські сусіди відіграватимуть при цьому вагому роль. Ми очікуємо, що й Україна йтиме цим шляхом.
