Тривале протистояння між колишньою партноменклатурою і націонал-демократами — одні торжествують перемогу, інші вимушено сходять з політичної арени. Цю подію треба сприймати такою, якою вона є, без перебільшень і виправдань. Отримана перемога організаційна, а не ідейна, бо колишня партноменклатура, яка перебралася в органи влади, фінансово-промислові групи, комерційні структури, не мала привабливої для суспільства ідеї. Супротивники ж їхні замість принципової боротьби піддавалися сумнівам, чи варто її взагалі вести. Дехто застиг в очікуванні кращої години, а окремі й переметнулися до протилежного табору.
А Україна між тим на краю безодні, час для порятунку вимірюється вже не роками, а місяцями та днями. Що робити, коли й український президент Віктор Ющенко не зарадив лихові? Проте він лише подавав надії, а справжнім українським так і не зміг стати, бо необхідних державних дій не розпочинав, не зумів підібрати команду й налагодити в ній ділові стосунки, виявився прихильником лібералізму. Про лібералізм писав іще Іван Франко у статті «Одвертий лист до галицької української молоді» в 1905 році так: «Він сильно теоретичний і доктринерський, а доктринери, навіть ліберальні, всі і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками». Ось така думка нашого видатного письменника і громадсько-політичного діяча. Вона пронизує ціле століття, вчить критично оцінювати дійсність і не збиватися на манівці. І сучасники підтверджують справедливість цієї оцінки. Не наші, а закордонні. Лібералізм прискіпливо аналізують і називають головним винуватцем світової кризи, яка нині охопила багато країн.
То що ж є спільним у наших екс-президентів Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми, Віктора Ющенка? Байдужість до державної ідеології, небажання знати її роль у суспільстві. А немає ідеології — немає і держави. Непотрібним, а то й зайвим стає державне мислення. Нелегко й розібратися, де є інтереси державні, а де бізнесові чи приватні. Все зводиться до того, що є територія, яку одні намагаються залишити і перебратися туди, де вони можуть заробити кошти на проживання, інші, зібравши капітал, теж вирушають в далеку путь, щоб десь отаборитися. А як же бути з національним відродженням? І тут спостерігаються намагання змінити орієнтири, внести виправлення. Тепер уже не українська держава, а багатоетнічна, не національна держава, а громадянське суспільство, не національна самобутність, а євроатлантичний чи євроазійський вибір. Права людини безвідносно до прав народу і без обов’язків. Та кожній розсудливій людині зрозуміло, що відмова від свого рідного, заміна його чимось іншим, чужим, це дорога до безпам’ятства і виродження, це — немічність, рабська покора і поневолення.
Головною опорою національно-демократичних сил був Народний рух України — найбільш масова організація загальнонародного характеру. Але в керівництві виникли розбіжності, почалися суперечки й Народний рух розділився на дві партії, які чисельно зменшилися і втратили свій вплив.
Щось подібне відбувається із партією «Наша Україна». Задум був створити потужну партію національно-демократичного спрямування, до якої б поступово приєднувалися й інші, дрібніші, та цього не вдалося здійснити. Скоро із партії «Наша Україна» виокремилися інші партії, відповідно розділилися і фракція народних депутатів.
Пояснення тому, що сталося з Народним рухом та партією «Наша Україна» одне — брак національної свідомості. Тепер із 450 патріотично налаштованих народних депутатів залишилося десь чотири-п’ять десятків, із блоку НУ-НС. Чи під силу їм зупинити наступ антиукраїнських сил, забезпечити прийняття законів в інтересах усього народу? Звичайно, ні.
Безкінечна політична балаканина, з якої виповзає світоглядна обмеженість, відсутність теоретичного підґрунтя, убогість мислення нікого вже не цікавить, а викликає лише невдоволення й гіркоту в душі.
Та, на щастя, в цьому морі кволості є люди із прискіпливим зором, для яких основою українського державотворення є національна ідея. Отже, національна свідомість пробуджується, і вона не дає нам остаточно втратити здоровий глузд та впевненість, допомагає визначити, хто є хто в нашій політиці. Це вже знаменна прикмета часу, яка вселяє надію.
