Президент України оприлюднив пріоритетні національні проекти. Сам принцип таких проектів списаний у Росії часів Путіна. При цьому кошти, за рахунок яких планується їх реалізовувати, принципово інші: в нас немає нафтодоларів, і все робитиметься за рахунок приватних інвестицій. Залученням цих має зайнятися один із представників колишньої «помаранчевої» команди, засновник організації «Пора» Владислав Каськів. Що характерно, на підпис главі держави він відніс багато проектів часів Тимошенко та Ющенка. Дивно, але Януковичу сподобалися майже всі. Які причини такого президентського благовоління, і чи варто чекати найближчим часом «великих будівництв»?
ДЕСЯТЬ КРОКІВ НАЗУСТРІЧ...
Перші два проекти — енергетичні. Головним (він і йде під номером першим) назване будівництво на чорноморському побережжі Криму або під Одесою терміналу з прийому 10 млрд. м3 зрідженого газу. Будівництво цього терміналу має вирішити ключове питання енергетичної безпеки України, позбавивши її залежності від монопольного імпортера природного газу.
Чудово. Розглянемо ризики. Проект розрахований на чотири роки (до символічної дати 2015 року) і має розрахункову вартість 1 млрд.дол. Потужність — 5 млрд. м3 палива на рік на першому етапі та 10 млрд. м3 — на другому етапі. Разом зі спорудженням терміналу проект передбачає спорудження на заводі «Океан» транспортних плавзасобів для транспортування зрідженого газу.
Ресурсною базою, ймовірно, має стати азербайджанське родовище «Шах-Деніз-2». Нині з цього родовища газ йде через Грузію, де на побережжі будується свій термінал для зрідженого газу. Азербайджанці та грузини як основного покупця розглядають Румунію. Україну може врятувати лише швидкий термін будівництва свого терміналу. Це аж ніяк не чотири роки. Максимум, потрібно буде вкластися за два. В принципі, через цей термінал можна буде експортувати й український газ після початку розробки причорноморських родовищ.
Будувати термінал повинні будуть за перевіреною в Росії схемою приватно-державного партнерства. Інвестор будує сам термінал, а держава просить газові сховища розширити пропускну спроможність трубопроводів. У результаті реалізації проекту, як аргументують його автори, вартість імпортного газу зменшиться на 15-20%. Окупність проекту — від п’яти до семи років.
Якщо сьогодні Україна отримує трубний газ по 250 дол. за 1000 кубів, то завдяки цьому проекту отримуватимемо зріджений газ по 190 дол. (так стверджує міністр палива й енергетики Юрій Бойко). У тому, що подібний проект дозволить не лише здешевити ціну газу, але й зменшити залежність від постачань блакитного палива з Росії, згодні багато експертів. «Враховуючи залежність України від постачань російського газу, ми здатні збільшити власне видобування на 10 млрд. м3 на рік. Ми можемо видобувати шахтний газ і біогаз. При цьому в Україні має існувати технічна можливість видобування газу не лише з Росії, але і з інших джерел. Термінал дозволить нам це робити», — впевнений екс-начальник «Укртранснафти» Олександр Тодійчук.
Потенційно в проекті можуть бути зацікавлені Алжир, Лівія, Єгипет. Пам’ятаючи давні візити Юрія Бойка до Африки, тамтешніх інвесторів зацікавити можна. Але райдужні перспективи терміналу можуть розбитися об велику політику. Незрозуміло, наскільки проект погоджений із Кремлем. Якщо ні, і Янукович підписав щось, що загрожує інтересам «Газпрому», проект може або не реалізуватися, або стати таким самим мертвонародженим, як трубопровід Одеса-Броди. На газ «Шах-Денізу-2» претендує саме Москва. Хочуть отримати його й балканські країни, інтегровані в проект «Набукко».
Утім, якщо лобістом проекту виступають Юрій Бойко та Дмитро Фірташ, в такому випадку йдеться про те, аби замкнути енергозабезпечення України на одну фінансово-промислову групу. Побудувавши термінал, що дає можливість отримувати газ, альтернативний російському, Фірташ усе одно контролюватиме всі постачання блакитного палива до України. Що більш ніж небезпечно для стратегічного розвитку країни.
Другим проектом є будівництво вітрових і сонячних електростанцій, які зможуть виробляти 2 тис. мВт енергії. Такі електростанції планується будувати переважно в Криму і в Запорізькій області. Вартість — 3 млрд. євро, і він у переліку найвитратніший. Цей проект, що носить назву «Енергія природи», розрахований на окупність упродовж семи років при виробництві електроенергії в об’ємі 26,8 млрд. кВтч на рік.
Чи є він достеменно національним? Енергія сонця та вітру може ефективно використовуватись лише в південних областях України та в Криму. Ще в радянські роки було встановлено, що потенціал сонячної енергетики в причорноморських степах оцінюється приблизно на рівні 1400 кВтч на кв. м, що знаходиться на одному рівні з країнами, які активно використовують сонячну енергію (США, Німеччина, Швеція).
У принципі, лобісти й цього проекту відомі — це групи Ріната Ахметова й Андрія Клюєва. Ахметов торік вирішив зайнятися вітровою енергетикою, і навіть створив для цього фірму «Wind Power». Клюєв уже володіє підприємством із виробництва панелей для сонячних електростанцій. Отже, за реалізацію цього проекту хвилюватися не варто.
Проекти з третього по шостий можна назвати соціальними. Це програма будівництва соціального житла вартістю близько 3—4 тисяч грн/кв.м; проект «Чисте місто» — будівництво сучасних комплексів для переробки побутових відходів; програма «Якісна вода», що передбачає будівництво 23 тис. систем питної води (бюветів) у дитячих садках, школах тощо, а також програма з поліпшення якості охорони материнства й дитинства (називається «Нове життя»).
Розглянемо можливості реалізації цих, найнасущніших для наших громадян, проектів. Адже саме за ними мірятимуть успіхи влади. Проект «Нове життя» поки що не особливо конкретизується. Явно немає особливо охочих інвесторів... Тому підемо далі. «Чисте місто» оцінюється в 4,83 млрд. грн., і розрахований на чотири роки при окупності в шість років. Проект передбачає «поетапне впровадження в містах технології сортування сміття та його подальшої переробки шляхом будівництва 10 комплексів переробки твердих відходів». Прогнозується, що така переробка відходів дозволить зменшити негативний вплив на здоров’я полігонів та шлаків, що виникають у процесі спалювання. При цьому конкретизації — де будуватимуться такі заводи, поки що немає. Насправді, проблема ця загальна. Від проблем зі сміттям однаково страждають Тернопіль та Одеса, Донецьк і Київ. Кого виберуть?
Зате проект «Якісна вода» більш розписаний. Він оцінюється у 3,7 млрд. грн. Як пояснюють автори проекту, зацікавленість інвестора полягатиме в можливості продавати очищену воду в місцях очищення за цінами, нижчими, ніж у роздрібній мережі. При цьому передбачається, що соціально незахищені верстви населення, навчальні заклади та лікарні отримуватимуть цю воду безкоштовно. Швидше, діятиме цей механізм у низці областей південного сходу. Там ситуація з питною водою справді дуже погана, і відкриття кожного бювету буде описане як вселенське досягнення. В принципі, за всього розуміння труднощів із питною водою в Криму, на півдні Донецької області і т. д., цей проект теж, максимум, регіональний. Він цілком під силу місцевій владі. Щоправда, держбюджет, як мінімум 2011 року, урізує територіальним общинам бюджетні витрати, тож залишається знову сподіватися на центр.
Найактуальнішим проектом для мільйонів українців можна було б назвати «Доступне житло». Якби він стосувався справді мільйонів. Або хоча б сотень тисяч. А так лише 40 тисяч обраних передбачається ощасливити. Вже тому його статус викликає сумніви. Проект передбачає спорудження пільгового соціального житла для продажу і передачі окремим категоріям громадян. До їхнього числа входять працівники бюджетної сфери, військовослужбовці, а також... держслужбовці (тобто все ті ж чиновники) і, заразом, кримські татари. Яким чином складатимуть списки? — має право запитати досвідчений читач. Знову з’явиться безліч «своїх», яким це житло й розійдеться (якщо воно взагалі буде побудоване)?
А обіцянки дуже красиві: квартири або надаватимуться безплатно, або продаватимуться пільговикам за 30—50% вартості — іншу частину повинен заплатити держбюджет. І ось тут — стоп! Звідки гроші в бюджеті? Здешевлення квадратного метра можна досягти в одному випадку — якщо місцева влада візьме на себе прокладання всіх комунікацій. Вона ж повинна, власне, виділити землю під будівництво такого житла. І передати її — з уже проведеними трубами та іншим — забудовникові під ключ. А в місцевої влади велика частина податків куди йде? До центрального бюджету! Отже, плани ці можна вже зараз назвати наполеонівськими. Хоча проект і передбачає об’єм інвестицій у 12,3 млрд. грн. за п’ять років, дуже складно передбачити, що він буде здійснений хоча б наполовину. Звісно, регіонали, оволодівши переважною кількістю місцевих рад, прагнутимуть показати посування в цій дуже важливій для соціального іміджу програмі. І від неї багато в чому залежатиме підсумок, з яким вони прийдуть до 2015 року.
Сьомий проект — «Відкритий світ» — стосується сфери інформаційних технологій та освіти. Він передбачає створення національної інформаційно-комунікаційної мережі на основі технології 4G. Вартість проекту — 675 млн.дол. Планується, що в рамках цього проекту 1,5 млн. школярів будуть забезпечені нетбуками, що містять український навчальний продукт, із можливістю доступу до інтернету.
Проект цей представляється найдивнішим. Про який інтернет можна казати, дивлячись на наші сільські школи, школи багатьох маленьких містечок і віддалених районів промислових мегаполісів? Там би дах полагодити й опалювання увімкнути! Для того, щоб інтернет, та ще 4G, прийшов на кожен хутір, потрібно будувати безліч базових станцій. Вважається, що лобістом «4G-революції» виступає Віктор Пінчук. Якщо це так, що фактично держава позбавляється проблеми інформатизації шкіл та лікарень, особливо у віддалених районах, перекладаючи відповідальність на приватного інвестора. Його звільняють від плати за радіочастоти в обмін на проведення інтернету в школи та інші бюджетні установи. Для цього Пінчуку (або іншому лобісту проекту) потрібно «всього лише» приватизувати «Укртелеком» — без потужностей монополіста тут явно не обійтися. Так у «нацпроекті» проглядаються приватизаційні наміри.
Проекти з восьмого по десятий — інфраструктурні й транспортні. Восьмий проект під назвою «Місто майбутнього» формулюється розпливчасто: формування стратегічних планів і проектів розвитку міст із пілотним проектом у Києві. Розміри його інвестицій ще не визначені.
Дев’ятий стосується грандіозної мрії Віктора Януковича — проведення в Україні Зимової Олімпіади 2012 року. Для цього має бути розроблено цілий проект розвитку відповідної туристичної інфраструктури Західної України. Можна резонно припустити, що цим «довгограючим» спортивним проектом, ідея якого явно з’явилася як калька російської Олімпіади в Сочі, займеться група Колеснікова-Ахметова.
Нарешті, десятий проект — найкоротший і найконкретніший. Він передбачає створення швидкісного залізничного сполучення між Києвом та міжнародним аеропортом «Бориспіль».
Знову-таки, не зрозуміло, чому локальний київський проект назвали національним. Знову напрошується думка, що бізнес-проект, що лобіюється однією з груп можновладців, пафосно назвали національним заради красного слівця. У реалізації цього проекту сумніватися не варто. Інвестори вже є — це китайці. Рамковий документ, підписаний між ДП «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» і «Китайською національною корпорацією машинної індустрії та генеральних підрядів», дає можливість Україні отримати кредитне фінансування в об’ємі до 1 млрд.дол., і передбачає будівництво залізниці протяжністю 8 км від Києва до аеропорту, будівництво чотирьох вокзалів і забезпечення залізниці електропоїздами. Засоби на будівництво залізниці нададуть Китайський банк розвитку та Індустріально-комерційний банк Китаю.
Проект передбачає і реконструкцію самого аеропорту. Він розрахований на найтривалішу в списку окупність — 15 років, при цьому реконструкція злітно-посадкової смуги має окупитися за вісім років.
ВІДБІР «ПОВІТРЯНИХ ЗАМКІВ»
До речі, в переліку проектів, які попали на стіл до Януковича, були не лише згадані. Так, до списку не увійшли, щонайменше, ще п’ять проектів, кожен з яких зовні виглядає таким же привабливим для інвестицій, як і деякі із затвердженого плану. Ось ці проекти:
1. «Циклон-4» — створення космічного стартового ракетного комплексу.
2. «Індустріальні парки» — створення регіональних промислових зон.
3. «Київське кільце» — будівництво великої кільцевої автомобільної дороги в м. Києві.
4. «Дунайський автотранзит» — будівництво автомобільної дороги Одеса-Рені.
5. «П’ятий транспортний коридор» — будівництво міжнародної транспортної магістралі.
На кожному з них можна «підняти» дуже чималі суми. Але тут у дію, схоже, вступили міркування політичної доцільності. Для презентації частину проектів потрібно було вилучити заради «втиснення» в список соціально орієнтованих програм — щоб показати турботу про громадян. Можливо, довкола деяких з відкладених проектів ведеться боротьба між ФПГ, і Янукович не наважився оприлюднити їх аж до розуміння ситуації. У будь-якому разі, оприлюднений список свідчить про те, що до нього увійшли дві категорії проектів: або ті, що вже мають явного лобіста або інвестора, або соціальні «доважки», чия місія — радше передвиборно-електоральна. Ці проекти шукатимуть своїх інвесторів довго — можливо, доти, доки не клюне «смажений півень», коли до виборів не залишиться півтора-два роки. Ось тоді по всій країні почнуть відкривати бювети й реконструювати пологові будинки.
До речі, проекти ці повинні ще пройти бюрократичну процедуру: побувати в комітеті економічних реформ (у Ірини Акімової), після чого бути передані в Кабінет Міністрів. На цьому етапі в них явно буде внесено конкретні зміни. І тут почнеться «розбір проектів» по лобіюючих групах. Отже, із надр Кабміну прекрасна десятка Януковича вийде оброслою «м’ясом» реальних цифр і розкладок.
Бюджетні кошти до реалізації національних проектів залучатимуть обмежено — не більш як 20%. Основним джерелом повинні стати приватні інвестиції. Орієнтовна вартість восьми з них (проект по охороні материнства й містобудівні дослідження в Києві ще не прораховані) становить 10 млрд. доларів, тобто близько 80 млрд. грн. Держава в усіх цих проектах має намір брати участь шляхом оплати попереднього ТЕО, інженерної інфраструктури, запровадження пільгових тарифів і надання держгaрaнтій.
Основним органом, який відповідатиме за реалізацією таких проектів, є Державне агентство з управління національними проектами (Укрнацпроект), затверджувати перелік нацпроектів будуть на засіданні комітету з економічних реформ.
Між іншим, представлені проекти складно назвати новими. За сміттєспалювальні заводи й питну воду обіцяв узятися ще Ющенко 2004-го. В основі нинішнього списку — перелік, затверджений у грудні 2009 року Кабміном Тимошенко. Там були й інші проекти — наприклад, будівництво заводу з фракціонування крові й завершення будівництва теплоелектростанцій. Нинішній же список явно переформатовано під інтереси ключових ФПГ.
ЯК ЦЕ РОБИЛОСЯ В РОСІЇ
Копіювання й часто навіть клонування російського досвіду у випадку з національними проектами очевидне. Шукати приклад для демонстрацій широких намірів і перспективного бачення нашої влади довго не довелося: усе давно придумав північно-східний сусід. В історії Росії нацпроекти з’являлися у два етапи. Перші — путінські — озвучили 5 вересня 2005 року, вони стосувалися сільського господарства, медицини, освіти й будівництва житла. Тобто, за винятком доріг і ЖКГ, зачіпали найбільш занедбані галузі пострадянського господарства. Пропаганда відразу ж розпіарила проекти з усіх «тисяч гармат», і саме тоді й виявилося те, чого явно не варто повторювати українським «проектантам»: кожен дарований комп’ютер у школу якої-небудь віддаленої сибірської області видавали за частину реалізації того самого «плану Путіна». Після цього, до речі, вислів «план Путіна» став у Росії анекдотичним, а завзяті зусилля чиновників усіх мастей видати локальні успіхи за «неухильну реалізацію нацпроектів президента» викликали роздратування та сміх.
До 2009 року, коли нафтодоларова криза закінчила епоху скороспілого процвітання, стало ясно: на виході «план Путіна» дав вельми скромний результат. Трохи збільшилася диспансеризація населення, на 10% упала смертність. Комп’ютеризували кілька сотень з десятків тисяч російських шкіл. А ось соціального житла так і не збудували (криза, виявляється, перешкодила).
Проте Дмитро Медведєв, який і побудував свою популярність у росіян на кураторстві нацпроектів, вирішив продовжувати справу попередника. Щоправда, по-хитрому. Чудово знаючи ситуацію з нацпроектами, він якось зам’яв тему підсумків їх реалізації, зате з’явилося аж цілих 38 великих і малих програм (уже не нацпроектів — термін цей якось швидко зник) у рамках парадоксальної «консервативної модернізації».
Що ми бачимо в цих проектах Медведєва? Судячи з усього, інших проблем у наших сусідів уже немає, окрім як масово встановлювати лічильники в будинках (проект «Рахуй, заощаджуй і плати»), переходити на енергоощадні лампочки (проект «Нове світло»), автоматизувати інформаційні потоки при здобутті соціальних послуг тощо. Таких дробових проектів, як бачимо, майже чотири десятки. У Росії велику частину цих програм фінансує бюджет, тому визначальну роль відіграють чиновники, що «сидять» на тому чи іншому проекті. Сумарно нові медведєвські програми розраховані на 3 роки, при загальній сумі в 30 млрд. доларів. Багато? Для України — можливо, але не для Росії, поготів, якщо це дійсно заявлено як модернізація.
Голова Союзу підприємців і орендарів Росії Андрій Бунич характеризував нові проекти Медведєва так: «Жодної модернізації, звичайно, на ці гроші не можна зробити в принципі. Серйозна модернізація вимагає трильйонів доларів, а не декількох десятків мільярдів. Одній Греції — маленькій країні, уже модернізованій — дають одноразово для поправки справ 100 млрд. євро, і це лише початок. Що вже говорити про Росію — тут ідеться про інші порядки цифр».
НЕ «ТІ» НАЦПРОЕКТИ
Неосяжне осягнути не можна. Мабуть, розуміючи це, до списку українських нацпроектів не ввійшла велика кількість проблем, не менш актуальних для нашої держави, ніж розвиток 4G технологій. Але якщо вже копіювати Росію, то варто погоджуватися й із конкретними результатами провалів глобальних путінських проектів, резонно вирішили в Києві. З урахуванням того, що в Україні буде використано не скажені нафтодолари й не горезвісний Стабфонд, а гроші конкретних інвесторів від Партії регіонів, укладатися в модернізацію нещасного ЖКГ, у ремонт доріг, у наукові дослідження, що приносять віддалений ефект, і так далі ніхто не збирається. У Росії деякими з цих питань теж спочатку не переймалися, розуміючи всю непідйомність реконструкції, наприклад, інфраструктури комунального господарства. Але в нас узагалі підійшли «точково». Невже будівництво залізниці до Борисполя важливіше за ремонт хоча б основних доріг країни? А вся програма енергозбереження, треба розуміти, обмежена терміналом по зрідженому газу та полями вітряків у Криму й на Запоріжжі?
Чотири роки як термін реалізації для деяких нацпроектів також виникли не даремно. Партія регіонів повинна до 2015 року представити хоч якісь підсумки реалізації хоч би деяких з цих програм або їх частини. Недаремно майже в кожному рядку концепції нацпроектів потрапляють фрази-мантри «Відповідно до програми Президента України». Оприлюднення концепції нацпроектів напередодні місцевих виборів також є піар-ходом. Проекти, у яких відбилися й схід, і південь, і захід, і Київ, мають, імовірно, консолідувати країну довкола президента, якого таким чином підносять як головного реформатора. А якщо не реформатора, так куратора реформ (ця роль йому більше подобається).
Уже через півтора року, якщо вибори Верховної Ради буде проведено вчасно, ми одержимо ще один тест на довіру панівній партії. Отже, перші результати по проектах потрібно буде демонструвати вже до цього часу. Якщо ж вибори відкладуть до 2015-го, тоді і з нацпроектами можна особливо не квапитися: після такого насильства над Конституцією завойовувати серця виборців необов’язково. «Соціалкою» взагалі можна буде не особливо перейматися — головне полягатиме в правильному підрахунку голосів на виборах. А термінали й залізниці все-таки побудують, що стане явною реалізацією програми «Україна для людей». Людей цих потрібно шукати серед топ-10 олігархів України.
