Світова фінансова криза стала швидким і дієвим каталізатором для «Великої двадцятки». Перші три саміти глав держав у Вашингтоні, Лондоні й Пітсбурзі запам’ятаються просуванням принципу різносторонності та глобальних узгоджених дій. Але G-20 залишається багато в чому незавершеною роботою — і, як показав останній саміт у Торонто, ще багато чого належить зробити.
Саміт G-20 у Вашингтоні 2008 року з моменту створення групи 1997 року був першим, на якому зустрілися глави держав-учасниць. «Велика двадцятка» припинила бути підходящим провідником для глобального економічного управління, зіткнувшись із необхідністю стабілізації фінансових ринків в усьому світі. Голоси таких країн, як Китай, Індія та Бразилія, мали бути почутими, аби знайти скоординовану відповідь на кризу. Із посиленням фінансової кризи на лондонському саміті 2009 року було досягнуто згоди на безпрецедентні фіскально-грошові стимул-реакції та підтримки міцнішої й зрозумілішої регулюючої й контролюючої світової структури. Зважаючи на успіхи «Великої двадцятки», пітсбургський саміт визнав її головним форумом для міжнародного економічного співробітництва.
Це визнання викликало надії на G-20 й надало їй того авторитету, на який вона заслуговує: це єдиний форум, на якому світові держави та країни на шляху розвитку сидять як рівні за одним столом. Передумова зрозуміла: в міру того як криза стає очевиднішою, ніж будь-коли, взаємозалежність країн стає неминучою. Перед обличчям сьогоднішніх глобальних викликів єдино можлива відповідь має бути глобальною. Іншої альтернативи немає. Але розбіжності в угодах, досягнутих на червневому саміті в Торонто, залишили у політичних лідерів гіркий присмак на губах.
Дві явно виражені розбіжності вирізняються як причини розходжень. Перша трансатлантична розбіжність стосується того, як щонайкраще забезпечити повернення до стабільного зростання. Сполучені Штати схиляються до продовження економічних стимул-реакцій, тоді як Європейський Союз віддає перевагу консолідації бюджетів. Другим джерелом протиріч є розбіжності щодо податків на банки. США, Євросоюз та Японія — за, але країни на шляху розвитку, а також Канада й Австралія — проти.
Хоча згоди й досягнуто (2013-й визначено як рік, до якого бюджетні дефіцити мають бути скорочені на половину; до 2016 року необхідно стабілізувати державні борги), консенсус не веде в правильному напрямку. Стимул-реакції не вирішать проблеми дефіциту. Необхідно й одне, й друге. Навіть стосовно активного неприйняття кожного контексту все ж існує чимало спільних інтересів для більшої визначеності угод. Тож можна сказати й про прозорість, підзвітність і регулювання банківських зборів. Так, це — непросте завдання, але дуже важливо, щоб світові лідери, а не ринки управляли реформами.
Крім того, повторюється традиція, яку необхідно змінити. Очевидно, що проведення саміту «Великої вісімки» безпосередньо перед самітом «Великої двадцятки», як це сталося в Канаді цього червня, просто слугує продовженню існування окремих клубів, що неприпустимо. Роль «Великої двадцятки» має зростати завдяки частці країн на шляху розвитку в глобальному ВВП — прогнозується, що він досягне 60% до 2030 року — і глобальній природі викликів ХХІ століття. Якщо ми хочемо досягти прогресу у вирішенні глобальних проблем, нам доведеться працювати разом, аби впоратися з цією економічною кризою та іншими істотними проблемами, такими як нерозповсюдження ядерної зброї.
Проблема в тому, що, незважаючи на чітку потребу в різносторонності, існує ризик сповзання до двосторонності через брак глобального керівництва. Увага президента США Барака Обами зосереджена на справах вкрай важливих, таких, як Близький Схід, його стратегія розгортання в Афганістані й тяжке становище американської економіки. Те саме слушно й щодо Євросоюзу, де увага — і дії — зосереджені останніми місяцями на захисті євро й вирішенні економічних труднощів на периферії ЄС.
Тим часом країни на шляху розвитку продовжують схилятися до двосторонніх відносин і рівняються на інші країни. Відсутність згоди щодо резолюції Ради Безпеки ООН проти Ірану також не допомагає координації та співпраці всередині «Великої двадцятки».
Саміти слід ретельно готувати, аби забезпечити форум для обговорення найважливіших глобальних проблем сучасності. Зрозумілі, чіткі й визначені пропозиції принесли б результати прийнятніші для всіх. Але чітко пояснювати рішення так само важливо, як і приймати їх. Саміт G-20 відбувається не щодня. Це глобальна подія. Особливо під час кризи, що принесла стільки страждань, його (саміту) рішення необхідно пояснювати громадськості чітко й без какофонії. Страждання людей вимагають цих зусиль, і цього бракувало в Торонто.
Світ залишається в дуже делікатній перехідній фазі, й поки незрозуміло, в якому напрямку схилиться G-20. Головне завдання сьогодні — продовжувати використовувати «геометрію Двадцятки», аби збудувати інструменти світового управління. Хоч економічний шторм став менш інтенсивним, він ще не вщух. Отже, ще багато чого слід зробити. Поки країни розвиваються з різними швидкостями, глобальна стратегія має залишатися пріоритетом.
Ступінь взаємозалежності між країнами зростає, і глобальна природа наших проблем очевидна. У багатобічній структурі країни повинні докласти зусиль для згладжування відмінностей та поглиблення відносин: ми повинні здолати інерцію, яка тягне нас до старого мислення, — і старих альянсів.
Хав’єр СОЛАНА — колишній Верховний представник Європейського Союзу із зовнішньої політики та безпеки, а також колишній Генеральний секретар НАТО. Нині президент центру глобальної економіки та геополітики міжнародної бізнес-школи ESADE
