Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Привіт із дитинства!

10 вересня, 2010 - 00:00
ФОТО ВЕРОНІКИ БУРКОВСЬКОЇ

Бути собою — це означає ніколи не забувати, що десь глибоко всередині тебе, поміж сотень умовностей і масок, які приміряємо на себе щодня, поміж пластами досвіду й емоцій, зобов’язаннями й вимогами дорослого світу живе дитина. До речі, найбільш щасливі ті, хто аж до кінця життя пам’ятає про дивовижну Країну дитинства, дитячі марення та дитячі книги, які, врешті-решт, зробили нас такими, якими ми є. Тому сьогодні говоритимемо про захопливий, таємничий і радісний світ дитячої книги. У наших читачів запитуємо про те, які книги читали в дитинстві і які видання тепер читають своїм дітям.

Валентин СКУТАРУ, асистент кінопродюсера:

— Найулюбленіші дитячі книги — це «Казки Дядечка Рімуса» Дж.Ч. Харріса і «Чарівник Смарагдового міста» О. Волкова, а також казки про Івасика-Телесика, бо там малюнки суперові були! Через малюнки обожнював також збірники молдавських та єврейських народних казок.

Дитячі книжки, по-перше, вчать фантазувати, а по-друге — доброти й любові до людей. Щодо власних дітей, тобто щодо того, що їм читатиму — навіть не знаю... Мабуть, різноманітні народні казки — такі, які мені читали! «Карлик Ніс» читатиму! Але це трохи пізніше — разом з іншими химерними казками! Лірника Сашка даватиму слухати! Я перечитав стільки казок, що, здається, власний світ створив — такий собі Химерний Край! Порадити можу тільки ті книги, що сам читав. Ну й не зовсім дитячі (й зовсім не книжки) —казкові фільми та мультики Тіма Бартона.

Олена БУШИНСЬКА, екскурсовод-гід:

— Я добре пам’ятаю ті книги, які читала в дитинстві, але зараз їх, на жаль, вже ніхто не знає. «Міреле» — дуже зворушлива історія про маленьку скрипальку, її я перечитувала багато разів... «Знедолені» Віктора Гюго — з цією книгою я виросла, перечитувала її кожен рік і розуміла все більше. А ще я дуже любила читати прекрасне дитяче щорічне видання «Піонерський театр» — збірник п’єс, казок, віршів, розповідей та ігор. Книги, прочитані в дитинстві, відкривають світ, вчать співпереживати, адже все прочитане сприймається надзвичайно безпосередньо. Своїм дітям я любила читати російські народні казки (у мене в дитинстві їх не було), казки Пушкіна, Чуковського і мою улюблену поезію. Особисто мене заворожує і манить світ міфів, а ще казковий світ Павла Бажова — «Господиня Мідної гори».

Щодо того, якими мають бути дитячі книги, вважаю, що це мають бути історії, які є не просто цікавими, які хвилюють дитину до глибини душі і містять поменше моралі, а більше — відчуттів, радості і любові.

До читання можу порадити казки народів світу. Вони будять уяву і відкривають чарівний світ чудес!

Кирило СЕРЕБРЕНІЦЬКИЙ, політолог, науковий керівник Східного бюро етно-політичних досліджень:

— У дитинстві читав неймовірно багато, і не тільки дитяче — все, що потрапляло до рук, тому важко виділити саме дитячі книги. Перше, що спадає на думку, «Мумі-троль і капелюх чарівника» (інші розповіді із серії потрапляли до рук вже тоді, коли я був дорослим); весь цикл Волкова про Смарагдове Місто, особливо «Урфін Джюс» і «Вогненний бог Марранів»; повість Кассіля про принца Джунгахори (а ось інші повісті мене обурювали — читав я їх з інтересом, але вже в шість років цілковито не погоджувався з автором щодо ідеології, особливо Швамбранія мене дратувала).

Ще згадався Борис Житков, його морські і чорноморські повісті. Напевно, ранній Крапивин. Хоча сам я став сприймати його тоді, коли на зміну дитинства приходила юність, років у 13—14. Про Муммі вже дорослим читав із задоволенням, а ось Кассіля і Волкова — ні, вони мені зараз здаються надто наївними, надто психологічно прямолінійними, якось так. Значення в моїй долі прочитані в дитинстві книги мали цілковито вирішальне. Це те, що зробило мене таким, який я зараз.

Дітей у мене ще немає. Є чудесна книжка «Пішки над хмарами» Садовнікова — напевно, спробував би її прочитати, але вона мені потрапила до рук тоді, коли я вже був дорослим, і, можливо, я оцінював її з дорослих позицій. Там багато міфологічних умовностей, філософських символів — подібно до «Аліси в Країні чудес».

Але Алісу я в дитинстві зовсім не любив як книгу, хоча любив як мультик і платівку. Я сам весь час вигадував казкові країни — найрізноманітніші. І весь час малював і писав щось (я добре малюю і графоманив бадьоро вже в шість років). Пам’ятається, це були суворі брутальні фантазії. Мої непереможні легіони маршували пустелями, льодовим простором. Зараз такої естетики навіть надто забагато в дитячих книгах, а ось у мій час зовсім не було. Доводилося додумувати.

Книга має бути красивою. Це дуже важливо. Не просто з картинками, дитяча книга мусить бути просторово відкритою, вона повинна розповідати про те, що світ — безмежний і загадковий. В ній повинно бути море, гори, степи, — так, щоб відчувався при читанні свіжий вітер і запах густих трав.

Я вважаю, що сучасні діти є перед небезпекою соціальної агорафобії. Крім того, книги мають підкреслювати, що перемога, успіх, виконання бажань — це наслідок нашої волі, відваги, розуму, стійкості, вірності. Зараз, наскільки я розумію, дитяча література перенасичена ефектом Золотої Рибки (якою її сприймала стара): незаслуженого, ніякими зусиллями не обумовленого дива, раптового везіння, що само приходить в життя героя.

Дарина ГАЛАТЧЕНКО
Газета: