Закінчення. Початок у №161, «День»
ПОСТКОЛОНІАЛЬНІ ВИМІРИ
Україну від держав на захід від Бугу, Сяну та Дунаю відрізняє те, що вона є не тільки посттоталітарною, а й постколоніальною. Отож варто звернутися до того, як світова політична наука описує і класифікує політичні партії «третього світу», партії, які виникають, розвиваються і приходять до влади за постколоніальних та неоколоніальних умов.
І хоча в деяких постколоніальних країнах політичні партії еволюціонують у бік «класичних», тобто євроатлантичних взірців, проте генеза і практика цілого ряду українських політичних об’єднань має характер, притаманний саме звільненим від колоніальної залежності державам.
На загал, західні дослідники (вітчизняні оминають ці проблеми своєю увагою) вважають, що В постколоніальному світі політичні партії помітно відрізняються від партій розвинених країн. Вважають, що партії у цьому світі організаційно більш слабкі та більш залежні від окремих харизматичних лідерів та неформальних процесів клієнтелізму. Останній, за визначенням Анвар Шаха та Марка Шактера, це «орієнтація державних посадовців на обслуговування певних груп клієнтів, пов’язаних із ними етнічними, географічними та іншими відносинами... небажання населення і влади піднятися вище приватних інтересів для захисту більш широких суспільних інтересів». Інша їхня питома риса — слабка програмна база та розмита ідеологія, відсутність у значного числа з-поміж них глибинного коріння в суспільстві. Ці особливості дослідники пояснюють передусім соціально-економічним контекстом партійного будівництва, скажімо, слабкістю середнього класу, разючою соціальною нерівністю, ієрархічністю політичної культури (коли у «низів» вона цілковито відмінна від «верхівкової»), нестачею ресурсів (людських, фінансових, інтелектуальних) для повноцінного партійного будівництва та зміцнення демократії як такої. «Для того, щоб показати більш-менш стабільні причини того, чому виборці підтримують окремі партії, зовсім не обов’язково знайти у цих партій глибокі корені у суспільстві. Про які корені може йтися, коли партії не звертають увагу на створення зрозумілих ідеологій чи програм і замість цього залежать від клієнтелістських стосунків зі своїми виборцями?» — пише Вікі Рендал. Ідеться також про історичний контекст розвитку таких країн, який помітно гальмує партійне будівництво і послаблює зв’язок партій із державою та суспільством.
Ці загальні зауваження потребують певної розшифровки. Скажімо, коли йдеться про слабку інституціалізацію політичних партій постколоніального світу чи їхні слабкі традиції, то ми бачимо, що поряд із молодими чи реорганізованими старими партіями діють і такі структури, як Індійський національний конгрес (створений 1888 року), Інституційна революційна партія Мексики (створена 1929 року), Південно-Африканський національний конгрес (заснований 1912 року). Всі вони, як і ФРЕЛІМО в Мозамбіку та КАНУ в Кенії, зросли на основі національно-визвольних рухів різної міри революційності у програмах та діях (Мексику у цьому контексті теж зараховуємо до постколоніального світу, оскільки на початку ХХ століття вона перебувала у повній залежності від США і була де-факто поділена на кілька частин).
Протилежністю таким закоріненим у традицію визвольних змагань партіям є дуже слабко інституціалізовані партії, створені багатими (чи навіть дуже багатими) амбіційними особистостями як інструментальне знаряддя досягнення власного політичного успіху — скажімо, Колором, колишнім президентом Бразилії, і Фухіморі, колишнім президентом Перу. У Таїланді партія «Тай Рак Тай» («Тайці люблять Таїланд») була створена промисловим магнатом Таксином Чінаватом за кілька місяців до парламентських виборів у січні 2001 року і перемогла на цих виборах, а Чінават став прем’єром (принагідно зауважу, що політика цього прем’єра, спрямована на збагачення власного клану, врешті-решт призвела до бойкоту з боку опозиції парламентських виборів 2006 року, а потім — і до втручання військових у політичне життя, коли у жовтні 2006 року уряд Чінавата був скинутий; схожою була і доля Фухіморі).
Перед цим ми вели мову про типологію політичних партій, створену у минулі десятиліття французьким дослідником Дюверже та американським науковцем Коеном. Американці Ричард Гюнтер і Ларрі Діамонд нещодавно запропонували новий варіант класифікації партій, який стосується й «третього світу» та постколоніальних країн. Вона включає п’ять типів, в основу яких покладені організаційні характеристики (елітарні, масові, етнічні, електоральні та партії-рухи), і кілька підтипів, які базуються на ідеологічних особливостях і спрямованості партій. На основі цієї типології можна описати такі нестандартні політичні сили, як неототалітарний фундаменталістський Ісламський фронт порятунку в Алжирі чи згадана вище електорально-персональна партія «Тай Рак Тай». На основі цієї типології позаторік британська дослідниця Вікі Рендал розробила більш детальну партійну типологію постколоніального світу (сюди включаємо і країни, які досить давно звільнилися від колоніальної залежності, але досі не стали врівень із розвиненими демократіями, як-от латиноамериканські держави, і країни, які формально не були колоніями, але фактично перебували в колоніальній залежності, як-от Таїланд). Отже:
Історичні партії:
1) Традиційні місцеві партії (деякі консервативні партії в Латинській Америці);
2) Клієнтелістські партії (що виникли як заміна першому типу).
Масові партії:
3) Леніністські партії (комуністичні, а також тайванський Гоміньдан до демократизації);
4) Плюралістські націоналістичні партії.
5) Масові релігійні партії;
6) Фундаменталістські партії, прото-гегемоністські, неототалітарні релігійні партії.
Етнічні партії:
7) Моноетнічні партії;
8) «Партії конгресу», де навколо етнічного ядра збираються інші, дрібніші етноси;
Електоральні партії:
9) Програмні партії;
10) Персональні партії (парті Фухіморі и Колора, «Тай Рак Тай»).
Слід зауважити, що фактор етнічності як головний чинник підтримки виборцями тієї чи іншої партії грає головну роль передусім в Африці з її достатньо простими соціальними стосунками — тоді як в Азії іособливо на Близькому Сході соціальні градації надзвичайно складні, вони поєднуються з етнічними, релігійними, класовими і — в Індії — кастовими відмінностями. У Європі етнічні та етнорелігійні чинники грають велику роль на Балканах (передусім на території колишньої Югославії), у Північній Ірландії (там теж ідеться про колоніальну спадщину) і на Піренеях, де баски вважають, що Іспанія здійснює щодо них колоніальну політику. Етнолінгвістичний та етнокультурний чинник відіграв значну роль на етапі розпаду СРСР та відновлення/створення на місці союзних республік суверенних держав, чимало партій та масових рухів формувалося саме на основі цього чинника, але — за незначними винятками — саме як «конгресові» політичні сили, хоча, схоже, їхні лідери не усвідомлювали, яку саме роль вони грають на політичній арені, і намагалися наслідувати «стару Європу».
Що ж стосується явища масовості, то на стабільній інституційній основі у постколоніальному світі вона зазвичай не досягається без опори на профспілки. Такі зв’язки притаманні масовим плюралістичним політичним партіям Латинської Америки, найрозвиненіших країн Азії та Африки. Проте на загал профспілковий рух у більшості постколоніальних країн недостатньо розвинений та, головне, несамостійний, він дуже часто залежить від місцевих «бонз», що заважає розвиткові політичних партій соціал-демократичного типу.
Програмні ж партії і взагалі — політичні об’єднання з ефективною та системною ідеологією — у «третьому світі» й у постколоніальних країнах з низьким рівнем соціально-економічного розвитку та національної консолідації — це взагалі радше виняток, аніж правило. Скажімо, британські науковці Чабал та Далоз зазначають, що в тропічній Африці виборці у своїй масі голосують «не тому, що вони підтримують чи не підтримують ідеї або програми, які вони не читають, а тому, що так їм наказав їхній реальний чи уявний патрон». Утім, схоже, що це притаманно не тільки Африці, а й усім постколоніальним країнам чи їхнім регіонам, де не велася активна боротьба за незалежність і ствердження демократії, а відтак такі країні й регіони продукують передусім клієнтелістські чи персональні партії.
І це не дивно. Адже, як стверджують американські дослідники Габріель Алмонд та Сідней Верба, існує три головні типи політичних культур. Перший — патріархальний, коли члени суспільства орієнтуються на «великих батьків», котрі поєднують у собі політичне, економічне та релігійно-світоглядне провідництво; другий — підданський, для якого властива пасивна політична поведінка, покора владі та орієнтація на панівні цінності; третій — партисипаторний («учасницький»), якому притаманна активна участь індивідів у політичному житті суспільства і розв’язанні політичних проблем. Зрозуміло, що у будь-якому суспільстві наявні всі ці типи політичних культур, питання тільки у їхньому співвідношенні. У розвинених суспільствах беззастережно домінує останній тип політичної культури; у перехідних — перший та останній, у більш-менш відсталих — перший (у кращому разі) та другий. Який тип політичної культури домінує в Україні, читачі «Дня» можуть зробити висновок самі...
УКРАЇНСЬКА ДІЙСНІСТЬ
А тепер перейдімо безпосередньо до української реальності. У мене особисто склалося враження, що чимале число вітчизняних зверхників не розуміє, що партійна діяльність — це не тільки регулярні виступи речників політичних сил у телешоу Савіка Шустера, Євгенія Кисельова та Андрія Куликова, хай навіть ті виступи будуть найрозумнішими і найдотепнішими. Політична партія — це ефективний комунікатор між владними інституціями держави і суспільством. А ця комунікація здійснюється далеко не тільки на рівні чи то балачок з розрахунку на публіку, чи то розмов у вузькому колі «тих, хто приймає рішення». Це постійна робота на місцях, це участь осередків у житті населених пунктів, це масові акції спільно з громадськими організаціями та «точкові» удари у ЗМІ партійних інтелектуалів, це співпраця із ідейно близькими закордонними структурами тощо.
Як пишуть у наукових довідниках, політична партія у Європі є суспільним практичним засобом, що відкриває канали зв’язку, комунікації серед різних соціальних груп, виявляючи і представляючи їхні інтереси; інструментом, який виражає під спільним знаменником об’єднаний політичний вибір її членів і прихильників. До цього додають головні функції партій (просто перерахую їх за браком місця): 1) представництво інтересів; 2) комунікативна функція; 3) формування і підбір політичних еліт та їхня соціалізація; 4) розробка різних сфер політики та здійснення політичного курсу; 5) функції соціальної інтеграції, об’єднання суспільних груп у національну цілість.
А при тому слід мати і певну ідеологію, щоб реалізувати всі ці та деякі інші функції, чи не так?
Годі й казати, що із усім цим в українських партій, за винятком буквально кількох не надто впливових, дуже складно. Тож не дивно, що депутати цілими табунами перебігають із фракції до фракції (2005 року бігли до «помаранчевого» табору, 2010 року — до «біло-блакитного»), що періодично з’являються повідомлення щодо продажу у виборчий період уже скомплектованих «під ключ» партій, що дотримання партіями обіцянок виборцям є радше винятком, ніж правилом в Україні.
До цього слід додати наявність відвертого вождізму у всіх без винятку партіях першої та другої лінії. «Верхівка партії розраховує, що демагогічний ефект особистості вождя забезпечить партії голоси і мандати у виборчій боротьбі, а тим самим і завдяки їй (особистості) владу найвищою мірою самій верхівці та можливості очікуваної винагороди для прихильників партії». Ці написані майже сто років тому слова класика політичної науки Макса Вебера повністю стосуються політичного життя сучасної України.
Ну, а відповідність партій власним назвам — це окремий сюжет. От, скажімо, «Фронт змін» на чолі з Арсенієм Яценюком чисельністю аж у 210 тисяч осіб. Усі добре пам’ятають напіввійськову стилістику, яку використовував лідер «Фронту...» під час президентської виборчої кампанії. Рішучість, енергія, сила, наступ — це вже, принаймні на словах, було тоді продемонстроване. Але де вони сьогодні, ці «фронтовики»? Де їхні дії проти незаконної забудови — лиха всіх великих міст України? Де масова (саме масова, за участю десятків тисяч дрібних підприємців) кампанія проти урядових розробок податкових змін, різко засуджених Яценюком? Чи він вважає, що вистачить слів для убезпечення країни від неефективного податкового законодавства?
А в чому, цікаво, сила «Сильної України», приєднатися до якої українців закликає потужна політична реклама? У непересічних фізичних параметрах Сергія Тігіпка? Хто назве хоч якусь публічну (крім рекламної) дію цієї партії на загальноукраїнському рівні?
Ну, а як УДАР Віталія Кличка? Чому партійців на чолі з лідером не було в харківській зеленій зоні, події в якій кілька місяців приковували до себе увагу всієї України й отримали міжнародний резонанс? Адже сама лише їхня поява могла зупинити «людей у чорному», які чинили насильство проти активістів екологічного руху. Де завдані публічно удари (ясна річ, не фізичні, а символічні) УДАРу по тих чи тих нехлюйських держадміністраціях, по ошалілих від власної безкарності податківцях та міліціонерах? Бо ж назва зобов’язує — як енергійна абревіатура УДАР, так і повна назва, розрахована на ліберальну інтелігенцію — Український демократичний альянс за реформи.
Зі «Свободою» Олега Тягнибока теж не все гаразд, хоча це одна із небагатьох справді ідеологічних партій з реальною регіональною структурою. Але ж якщо ви позиціонуєте себе як прямі спадкоємці Степана Бандери та його, говорячи сучасною мовою, «команди», то чому ваш чин такий обережно-непослідовний? Я не закликаю, звісна річ, до атентатів, але в центрі Києва — всупереч ніким не скасованому указу президента Леоніда Кравчука про ліквідацію тоталітарної символіки ще від 1992 року — досі височить пам’ятник Леніну. Ліберал домагатиметься його демонтажу через парламентські та муніципальні механізми, а що має робити чинний націоналіст? Вкотре йти на телебачення, щоб у затишній студії без жодного ризику для свого здоров’я дискутувати з типовими представниками «п’ятої колони»?
Про соціалістів-комуністів промовчимо — в Україні, як на мене, відсутня справжня лівиця, крім невеличких і невпливових інтелігентських партій-клубів.
Про партію «Батьківщина», яка в 2000—2005 роках була реальною силою і на вулицях, і в парламенті, і у ЗМІ, попри свою значно меншу чисельність, аніж тепер, також краще промовчати. Бо сумно. А назва ж яка — «Батьківщина»! І потенціал партія мала реальний, поки його невдало не розміняла на владу.
Втім, з «Нашою Україною» та її уламками ще гірше. У сенсі перспектив майбутнього тут просто немає про що говорити.
Що ж стосується владної Партії регіонів, то тут маємо цікаву картину. «Унизу», на місцях, вона являє собою поєднання профспілки часів СРСР та спортивного товариства «Колос». Ось, скажімо, чим займається Кримська організація партії, якщо вірити її сайту: суботники з наведення порядку у містечках півострову; фестивалі народної та сучасної музики у тих самих містечках; спортивні змагання — дорослі та дитячі тощо. Гарні речі, але ж де політична діяльність? Вона, схоже, практично вся передана «нагору». Та на такі верхи, що цю партію деякі недавні кримські симпатики Януковича називають «Партією одного регіону» — надто вже багато керівників усіх рівнів прибуло на півострів з Донецького регіону, включно з прем’єром автономії. То ж і тут гучна назва і політична реальність розходяться...
Отож і виходить: у Європі ті чи інші варіації діючої багатопартійної системи, а в Україні — «політичні проекти», що більше скидаються на типові симулякри, тобто імітаційні структури, які «нагорі» репрезентують неіснуючі об’єкти, простіше кажучи, файна локшина для прикрашання вух виборців. І все це густо замішане на регіоналізмі, непотизмі, вождізмі, клієнтелізмі й інших «принадах», характерних для політично нерозвинених суспільств «третього світу».
Утім, звичайно, остаточний присуд виносити читачам. Котрі разом із тим є й виборцями, що 31 жовтня мають піти на дільниці і зробити нелегкий вибір.
