Добрий день, вельмишановна Ларисо Олексіївно!
Ви, звичайно, не можете пам’ятати всіх дописувачів вашої (нашої) газети, особливо якщо цей дописувач із далекого села, порсається в землі, йому недоступні сучасні засоби комунікації (комп’ютер, інтернет). Йому немає коли навіть читати, не те щоб хоч деколи написати в газету, хоч і дуже ним шановану. Та й що цей читач може запропонувати цікавого такому виданню, як «День», де друкуються такі! автори?
Та все ж я зобов’язаний написати цього листа, бо із-за хвороби не зміг своєчасно подякувати вам за ті, дорогі мені, подарунки, що ви переслали на мою адресу. Це роман Ліни Костенко «Берестечко» і книжка поезій її «Гіацинтове сонце» з компакт-дисками до них. Це також «Екстракт 150», який теж надзвичайно цінний для мене, бо містить дуже цікаві (важливі) статті, що публікувалися в газеті, починаючи з 1997 року (року вашого приходу в редакцію), які я не мав змоги читати, бо став підписуватись на «День» лише з 2008 року. І, звичайно, «Екстракт» дорогий для мене ще і тим, що в ньому ви знайшли місце і для мого листа.
Отож велике спасибі вам за ці подарунки. Разом із тим, знаючи вашу зайнятість, наважився написати декілька слів, бо обставини, що склалися в Україні, змушують до цього.
Чому Україна «пасе задніх» по рівню життя своїх людей серед країн Східної Європи, не кажучи вже про більш розвинені, зі сталою демократією, країни Західної Європи? Можливо, наші природні ресурси, корисні копалини, грунти, географічне розташування чи клімат — гірші, ніж, скажемо, у Естонії? Вона здобула свободу разом із нами, після розвалу СРСР. Її територія менша від території України більш ніж у 13 разів, а населення — всього 1,5 мільйона. Зараз Естонія лідирує в багатьох напрямках розвитку в Європейському Союзі. Мабуть, тому, що народ цієї маленької країни рішуче став на шлях справжнього демократичного розвитку. Всі як одна країни колишнього «соціалістичного табору» теж обрали для себе шлях свободи і демократії. Навіть найближчі друзі Росії серби і болгари стали на цей шлях. Україна лише декларативно після 1991 року теж проголосила цей напрямок свого розвитку. Хоч рішучих кроків за вісімнадцять років незалежності зроблено не було.
І ось президентські вибори на дев’ятнадцятому році незалежності принесли перемогу Віктору Януковичу, який за перші ж місяці свого президентства розвернув Україну на 180 градусів.
Один тільки договір з Росією про продовження перебування бази її флоту в Севастополі ще на 25 років, який був ратифікований Верховною Радою («за» проголосували регіонали, комуністи, литвинівці, дев’ять БЮТівців і сім депутатів із НУ-НСу. Не буду тут наводити їхні прізвища — вони і так увійдуть на чорну сторінку нашої історії), відрізав Україні шлях до Європи. А можлива здача Росії газотранспортної системи, атомного виробництва, літакобудування і т.д. ведуть Україну назад, у колонію.
Це так ми, українці («чухраїнці» як говорив незабутній Остап Вишня) будуємо незалежну Україну. Запитаємо себе. Чи сам Янукович, бо йому дуже цього захотілося, прийшов і сів у президентське крісло? Звичайно, ні. Ми, виборці, обрали його.
Відома істина, що кожен народ заслуговує на те життя, яке сам собі побудував. Або. Кожен народ є ковалем свого щастя. Іще. Який народ, суспільство — такі й лідери, бо вони (лідери) підлаштовуються — спочатку під настрої, а по суті, під рабську психологію нашого населення, а прийшовши до влади, перетворюють цю неконсолідовану масу в те, чим вона і є насправді, — в безвольних виконувачів волі верхів. У свою чергу, ці «верхи» є виконувачами волі керівництва сусідньої країни, ідучи строго у фарватері її експансіоністської політики.
Чому регіонали запросили комуністів створити більшість у Верховній Раді? Адже відомо, що комуністи сплять і бачать Україну у складі колишньої імперії. Їх (комуністів) мало турбує, який суспільний лад панує в колишній метрополії — соціалізм, комунізм чи капіталізм. Головне, щоб не було України як самостійної, незалежної держави. Та вони і комуністи не українські, а відгалуження російських комуністів, бо українських, як відомо, ще в двадцятих — тридцятих роках минулого століття було винищено. Тому і запросили в коаліцію, що поділяють їхні погляди.
Спробуємо відповісти на головне запитання.
Чому на платформі ненависті до всього українського можна в’їхати до Верховної Ради і в президентське крісло?!!! Відповідь одна. Така глибока деградація нас, українців. Обрала Януковича президентом не тільки та меншість, що проголосувала за нього, а і та більшість, що своєю роз’єднаністю, пасивністю і байдужістю до своєї долі й долі Батьківщини створила умови для цієї перемоги.
Леся Українка в свій час говорила:
«Мені соромно, що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно». Нам же, сучасним українцям, більше як сто років після того, як писала геніальна людина ці слова, і після дев’ятнадцятилітньої незалежності досі не зрозуміло, що «...у своїй хаті своя правда, і сила, і воля», як стверджував Великий Тарас Шевченко більше як півтораста років тому.
Мойсей сорок років водив пустелею ізраїльтян, щоб у них із голів вивітрилося відчуття рабства.
Ми ж, українці, після довгої неволі іще сім десятиліть були в найстрашнішому рабстві, коли мільйони нас гинули від репресій і штучно створеного голоду (Голодомору), а ми ще й співали, що живемо щасливіше за всіх, бо нам з Кремля світить сталінське сонечко. Ізраїльтяни, мабуть, у єгипетському рабстві подібних пісень не співали.
Тому нам сорок років незалежності (якщо вистоїмо до сорока) мало, щоб звільнитися від рабської психології, тим більше, що держава (уже незалежна) не робила нічого до сьогодні в цьому найважливішому напрямку. Навпаки, всі ці роки велася антиукраїнська пропаганда. А як буде діяти нова влада, ми вже бачимо. Між іншим, Янукович, уже в ранзі Президента, на міжнародному форумі в Європі заявив, що Голодомор 1932—1933 років не був геноцидом українського народу.
Тяжке фізичне рабство. Та ще страшніше рабство ідеологічне, психологічне. Звільнились раби з фізичного рабства і — вже вони вільні. А ідеологічне рабство паралізує свідомість (мізки), і звільнитися від нього дуже важко.
Чи можна надіятись, що сьогоднішні діти, молодь (школярі, студенти) виростуть громадянами — патріотами своєї держави — і не будуть такими байдужими до долі України, або навіть відвертими ворогами її?
Сподіватися на це, коли Міністерство освіти очолює людина, м’яко кажучи, що не дуже любить Україну, коли главою Інституту національної пам’яті й завідуючою Державним комітетом архівів призначені комуністи, — марно. Це проблематично ще й тому, що колишня радянська номенклатура і комуністи вирішують долю країни у Верховній Раді, — коли в Запоріжжі поставлено пам’ятник Сталіну, коли в містах і селах залишається радянською топоніміка. Коли освіта в суспільстві не на належному рівні, мораль і культура відсутні, превалюють споживацькі настрої, а корупція процвітає. Коли засоби масової інформації сусідньої країни господарюють тут, а українські телеканали «5 канал» і «ТВі» позбавляють ліцензій. Коли високопоставлені емісари цієї ж країни у нас же вдома безперешкодно «виховують нас в патріотичному дусі» і т. д. і т п.
24 серпня 2010 року — День незалежності України, дев’ятнадцята річниця. Янукович із Азаровим, Литвином і челяддю моляться за незалежну Україну у храмі Московського Патріархату. Запитання. За незалежність від кого?!!! Навіть людині з невисоким кругозором очевидно, що це — єресь і цинізм найвищого ѓатунку.
Патріарх Кирил приїздив недавно в Україну укріпляти нашу незалежність? Він також молився в цьому храмі. Та в щирість їхньої молитви важко повірити. Вони навіть перехреститися як слід не можуть. Якби, не доведи Господи, зараз повернулася більшовицька влада, вони — ті, що там молились, — руйнували б церкви.
P. S. Велике спасибі особисто Вам за газету.
