Як у реальному житті України почуваються інваліди, більшість із нас знає добре. Ми, журналісти, про це пишемо частенько. Чим сповнене їхнє буття, куди йде енергія? Неповноправні борються, щоб їх не позбавили пільг, щоб вижити на мізерну пенсію, щоб домогтися вряди-годи путівки на лікування тощо. І при цьому переважно не впадають у відчай. Хоч закони України насправді їм мало допомагають, навіть ратифікована Конвенція ООН «Про права інвалідів» не дає поки що гарантій на добрі зміни, але вони, неповноправні, часто зціпивши зуби, твердять: «Ми такі, як усі!», «Не дочекаєтесь, що пропадемо!»...
Час від часу епізодично життя інвалідів, як відомо, показують у художніх фільмах, на сценах театрів. Можна подивуватися з того, як не схожі ці особи на тих, кого ми знаємо, про яких ідеться вище.
Ось у серіалі «Дві долі. Нове життя» (телеканал « Інтер») один з героїв, якого поранили, стає лежачим: порушена рухомість ніг. І він, лежачи в лікарні, просить, умовляє свою кохану дівчину, щоб вона зробила йому смертельний укол. Щоб не бути зайвим тягарем нікому. Дівчина довго відмовляється. «Це ж просто неможливо!!!» — каже. Він наполягає. І вона врешті виконує прохання хлопця, він вмирає. Вона плаче. Він хотів, очевидно, щоб вона тепер почала нове життя. Мужність це чи щось протилежне?
Чи типова ця поведінка героя-інваліда? У житті, звісно, подібне трапляється. І здорові, буває, стріляються. Але в житті, наголошую, інваліди, як правило, борються за своє завтрашнє. Можу навести сотні відомих мені й загалу прикладів. Ті ж Валентина Чайка з Донецька, львів’янин Ярослав Грибальський, киянин Валерій Сушкевич, опинившись в інвалідних візках, не впали у відчай, а піднялися над трагедією, стали в Україні відомими громадськими діячами, політиками.
Ще в одному телесеріалі виведено образ візочника. Він якийсь відлюдькуватий. Його деякі особи не помічають, оточення переважно знущається з нього. Він кохає дівчину. Але йому соромно освідчитися в цьому. Він приречений. А те, що візочник у місті десь на розі вулиці простягає руку і вмовляє: «Подайте милостиню», то хіба це не стає вже кіноштампом?
Чому так подають нам образ інваліда наші кіномитці? Думаю, їм хочеться згустити фарби, додати ноток трагізму, підсилити контрасти життя, може, розбудити суспільство, викликати побільше емоцій і тим самим зробити свій продукт привабливішим, тиражованішим. Але вони тим самим принижують інваліда, відступають від правди буття. А якби задумалися над цим і пригадали безліч прикладів і з мистецького життя, і з буденного, то, можливо, пішли б іншим шляхом. Навіть ті з них, кому найважче, тягнуться до сонця, переборюють труднощі, переступають через прірву, щоб жити далі, утверджувати себе не лише в громадському, політичному житті, а й у героїчних справах, у творчості. Згадаймо хоча б того ж безногого пілота Маресьєва. А Людвіг ван Бетховен, який повністю оглух? Навіть поряд, у Львові, бачу безліч дивовижних прикладів. Сліпий Андрій Волощак, якого дружина водила за руку, став відомим українським поетом. Прикута до ліжка Марія Гатала-Квасневська видає книжку за книжкою, вони сповнені сонячної поезії. Інвалід війни, який ходив з осколком під серцем, Григорій Тютюнник встиг написати відомий роман «Вир». Мій однокурсник з університету і друг Володя Захожий на старість може так-сяк пересуватися у квартирі лише на милицях. Але він не втратив почуття гумору, пише вірші, постійно публікується, навіть радіожурналісти приїздять до нього додому, і в ефірі він своїм голосом випромінює оптимізм... Згадав також ще багатьох знайомих мені успішних журналістів — інвалідів, зокрема Ярослава Посмітюха, Михайла Кушніра (Львів), Віктора Радзієвського (Кам’янець-Подільський), Петра Карася (Хмельницький) та інших, хто викликає повагу своєю мужністю й витримкою. Вони вписалися в редакційні колективи, не відчували себе ущербними.
Отже, реальне життя — і сцена чи екран. Мені здається, що митці мали б виховувати більше на позитиві, щоб виведені ними образи надихали інших інвалідів, облагороджували їхні душі, додавали б їм наснаги й гарту, вселяли віру в серця, а не тягнули на дно, не навіювали мимоволі бажання піти з життя. Може, саме тому з-поміж інших нам так добре пам’ятається картина зі старим, сліпим Перебендею (і слова Кобзаря про нього), який іде в народ. Бо ця картина правдива і додає оптимізму й віри.
