Особистий словничок культури і побуту ХХ століття — саме так можна було б умовно назвати книжку есеїв знаменитого польського поета Чеслава Мілоша (1911—2004) «Абетка», що вийшла цьогоріч в українському перекладі у харківському видавництві «Треант». У ній в алфавітному порядку вишикувалися люди, місця і явища, про які Мілошу знайшлося що цікавого розповісти. Литва, Польща, Франція, Росія, Америка до і після світових війн, поезія, журналістика, дружба, кохання, театр і життя...
Напевно, будь-який український читач дізнається з «Абетки» чимало нового — передусім про польську культуру, інтерес до якої серед нашої інтелігенції більш-менш стабільний, а от знання про неї всебічними і загальнодоступними не назвеш. Десь Чеслав Мілош дає цікаву характеристику, наприклад, тих чи інших авторів або літературних явищ, а десь зосереджується на їх людському обличчі, на культурному побуті — хто з ким як спілкувався, які сповідував політичні погляди, в яких кав’ярнях збирались, які видання випускали. Будучи особисто знайомим з більшістю своїх персонажів, Мілош, усе ж у більшості випадків, зберігає до них виважене ставлення, а «особисті порахунки», якщо і зводить, то переважно за допомогою легкої іронії.
Доволі цікаво почитати також і міркування поета про інші культури та їхніх творців — хоч би й текст про Достоєвського зі, здається, дещо награним релігійним драматизмом чи розкидані по всій книжці приховано-полемічні роздуми про Бродського. Огляд філософії Еммануїла Сведенборга міститься у тексті з несподіваним заголовком «Ангельська сексуальність». А відверто пізнавальними для нашої частини Європи є розповіді про американських поетів.
Абсолютна більшість поетів середини ХХ століття зі сходу нашої частини світу, що зуміли зробити собі всесвітнє ім’я, зробили його, не в останню чергу, «завдяки» кривавим і карколомним подіям тутешньої історії. Чеслав Мілош — не виняток, а отже, йому було що розповісти про почуття людини, яка пересувається між жорнами військових кампаній, революцій, змін кордонів та ідентичностей, репресивних тоталітарних режимів, економічних катастроф. Надто як людині, що виросла у Вільнюсі, місті, де в різні часи активізувалися литовські, польські, єврейські, російські й білоруські настрої та культурні рухи. Отже, з «Абетки» можна дізнатися про долю людини, якій щастило випадково порятуватися з-під обвалів стін історії. А ще, наприклад, про не дуже відомі в Україні політичні рухи міжвоєнної Польщі, котрі виступали за міжнаціональну толерантність, утворення рівноправної федерації народів замість авторитарної Речі Посполитої — на щастя, реальність була менш чорно-білою за нинішні українські стереотипи.
Варті уваги також роздуми Чеслава Мілоша про стосунки Східної Європи і решти захдіного світу. Часто пересуваючись між цими регіонами, він, звичайно, добре відчув на собі хрестоматійне (хоча все ще не остаточно усвідомлене деякими нашими «євроромантиками») нерозуміння Заходом. Те, котре знайшло найяскравіші свої втілення у здачі Чехословаччини Гітлерові, задовгих комуністичних ілюзіях митців та інтелектуалів, ялтинському поділі світу, заплющуванні очі на проблеми підрадянських народів, і, в принципі, триває по сьогодні. Як і в інших випадках, Мілош тут не віддається плину загальноприйнятих стереотипів, а замислюється. Приємно, що він ані демонізує, ані обожнює Захід. Натомість, поет знаходить причини такого ставлення частково в комунікативному розриві (відстань, мовні та культурні бар’єри), у різному досвіді (розповідям про реалії Східного фронту Другої світової, зазначає Мілош, часто просто не могли повірити там, де був фронт Західний, не кажучи вже про Америку). А ще часто в небажанні східноєвропейців усвідомити, що Захід природно діє, передусім, виходячи з власних інтересів і проблем Сходу часто просто не бачить. Одним зі способів розв’язання цих непорозумінь і є діяльність Чеслава Мілоша, котрий, як він сам писав, часто виключно з почуття обов’язку, а не для самореалізації чи нагород, постійно намагався підтримувати діалог між різними країнами і середовищами.
Врешті, «Абетка» просто добре написана, і її приємно читати, насолоджуючись стилем, життєвим досвідом та ерудицією автора. І, звісно ж, його вмінням надміру не «пушити хвоста», демонструючи всім свою важливість і винятковість. Нобелівська премія, щаслива доля і загальносвітове визнання не відібрали в Чеслава Мілоша здорової, милої та старосвітської самоіронії.
Передмову до українського видання написав Юрій Андрухович. Цікаво, що він саме дописує книгу, яка складатиметься з так само алфавітно розташованих історій про населені пункти, в котрих Андруховичу довелося побувати. Залишається тільки чекати на текст, котрий покаже, наскільки його «географічний довідник» був надихнутий «словничком» Мілоша. М’яко кажучи, змішані відчуття викликають слова Андруховича про те, що «Я тільки те й роблю, що заздрю полякам...». Можна, звісно, потрактувати їх як церемонійну риторичну гру чи як іронію, але вони мимоволі підкреслюють і публічно легітимізують сліпе захоплення Польщею і, ширше, цілим Заходом, притаманне частині української інтелігенції, котрій бракує самодостатності, й вона потребує неодмінно знайти собі «нового старшого брата». Те пропагандистське у своїй сутності захоплення, що від нього як явища (байдуже, на що зверненого) і застерігав у своїх есеях Мілош.
А переклала «Абетку» письменниця Наталка Сняданко. Переклад добрий, він чудово відтворює жвавість і стрункість стилю Чеслава Мілоша. Правда, в окремих місцях реченням бракує на польський лад займенників, а десь надто вже варіюється написання прізвищ і географічних назв (аж до «Білорусії»). Або з невідомо чийого недогляду лишилися логічно незбагненні конструкції — наприклад, про те, що болгари, буцімто, успадкували від Русі старослов’янську мову.
