До дискусії на шпальтах «Дня» між читачами О. Заславським та І. Івановим і автором газети Ю. Райхелем у №№110, 138 за 25 червня та 5 серпня 2010 року.
У передмові до статті «Факти і логіка» О. Заславського та І. Іванова у № 138 за 5 серпня цього року було сказано, що учасники полеміки пропонують поставити крапку.
Втім, вказана стаття, як і попередня «Одна мова чи дві: тези і контртези», містить настільки контраверсійні твердження, що їх не так просто залишити без уваги. На додаток до цього, автори постійно закликають до виваженого, а значить фахового рівня дискусії.
Принагідно зазначу, що я маю вищу юридичну освіту, отже, знайома з понятійним апаратом по темі не тільки на загальнодоступному, але й на теоретичному рівні.
У зв’язку із цим мене як юриста неабияк здивувало твердження авторів вищезазначених статей, один з яких є фізиком, а другий соціологом, про нелегітимність окремого положення Конституції України, яким встановлено, що єдиною державною мовою в Україні є українська, оскільки Конституція була прийнята не через референдум.
Ця теза і всі обґрунтування, висловлені на користь її правомірності, не витримують жодної критики з позицій права, про що вам скаже перший-ліпший студент юридичного факультету, який ознайомився з курсом теорії держави та права, а не тільки з назвою предмету.
Більше того, за 14 років, які пройшли після прийняття Конституції України 1996 року, мені не довелося почути ні серед науковців, ні серед практиків — фахівців з конституційного права (вітчизняних чи закордонних) жодного коментарю, який містив би хоча б натяк на невизнання легітимності Конституції та окремих її положень, виходячи зі способу її прийняття вищим законодавчим органом України — Верховною Радою України.
Наголошую, що мова йде про Конституцію в редакції 1996 року, на противагу конституційним змінам 2004 року, легітимність способу прийняття яких, як і їхній зміст, викликали безліч зауважень, серед них Венеціанської комісії.
Отже, повертаючись до задекларованої О. Заславським та І. Івановим тези про начебто нелегітимність конституційної норми, за якою єдиною державною мовою в Україні є українська, маємо визнати, що подібні заяви за всіма ознаками класифікуються як явище, яким, разом із корупцією, на жаль, в Україні вражені всі суспільні групи, від простих громадян до вищих державних діячів. І називається це явище правовий нігілізм.
У даному випадку, автори демонструють показовий приклад «побутового» правового нігілізму, коли під надуманими, або ж, на думку авторів «вагомими» приводами, вважається абсолютно прийнятним несприйняття, невизнання чи невиконання положень Конституції та законів України, або ж вимагання їх зміни, в даному випадку тому, що це начебто порушує права «російськомовної більшості».
Як і корупція, правовий нігілізм є надзвичайно небезпечним феноменом з огляду на те, що, проникаючи фактично у всі сфери життєдіяльності людини, він призводить до ланцюгової реакції, коли «вірус» правого нігілізму паралізує нормальне функціонування суспільного організму.
Неприємне враження справляє «невимушене» маніпулювання фактами, зокрема те, що низька кваліфікація педагогів та нотаріусів, які, отримавши вищу освіту, не спромоглися вивчити українську мову, трактується як аргумент на користь російської мови як другої державної. Хоча в даному випадку це є чистої води наслідком досить серйозної деградації рівня вишівської освіти, особливо юридичної, що дійсно не може не турбувати.
Тому з наукового погляду використання висмикнутих з контексту фактів, які логічно не пов’язані між собою, а лише підлаштовані під потрібний результат, призводить до хибних висновків, це, як казали старі люди, коли «поганому танцюристу ноги заважають» або «перекладають з хворої голови на здорову».
Адже ні для кого не секрет, що законодавство України, як і будь-якої цивілізованої держави, зобов’язує вільно володіти державною мовою посадових осіб органів державної влади, правосуддя, а також тих осіб, діяльність яких відбувається у сфері публічних та приватних правовідносин, пов’язаних із вчиненням ними юридично значимих дій, як, наприклад, нотаріусів, адвокатів і т. д., в іншому випадку вони просто не мають права займати вказані посади.
Що ж до звичайних громадян, то для них такого обов’язку не встановлено, більше того, всі процесуальні кодекси України (Цивільний, Кримінальний, Адміністративний) містять положення, згідно яких громадянину надається право на перекладача в разі недостатнього володіння державною мовою.
Отже, наведені приклади свідчать про елементарне невиконання закону з боку вказаних посадових осіб, а бажана для авторів російська мова як друга державна не тільки не вирішить цих проблем, але й поглибить їх, бо ті ж таки нотаріуси будуть зобов’язані досконало володіти обома державними мовами.
Як бачимо, корінь вирішення мовної проблеми — в зовсім іншій площині, ніж та, на яку вказують шановні О. Заславський та І. Іванов — просто треба всім, від Президента до інтелігента навчитися виконувати чинні Конституцію та закони України.
