За дев’ятнадцять років незалежності Україна зробила великий стрибок від закритого суспільства з понівеченими горизонтальними зв’язками до суспільства громадянського. Головне зроблено — в країні створена інфраструктура громадянського суспільства. Маємо громадські організації та рухи, є університети й інститути як інтелектуальні центри, є відносно незалежні ЗМІ та успішні бізнес-структури. Проте, щоб «запустити» цей механізм, не вистачає одного, вважає відомий український соціолог Євген Головаха — якісного людського матеріалу. В Україні катастрофічно бракує активних високоосвічених та високоморальних людей, здатних взяти на себе відповідальність за доручену їм сферу і готових відстоювати свої права цивілізованими методами.
Звичайно, говорити про повну відсутність соціально активних українців було б неправильно. Вони є. Ця нечисленна спільнота сьогодні взяла на себе місію — не допустити руйнування крихких набутків соціального капіталу. «Так, звичайно, щось українські громадські організації роблять із подачі західних донорських фондів. Проте останнім часом все більше й більше громадські активісти відстоюють проблеми суто українські, якими благодійні фонди й іноземні організації не займаються. Наприклад, акції проти свавілля міліції, проти законопроекту 2450 про мирні зібрання, — говорить координатор Руху добровольців «Простір свободи», автор «Дня» Ганнуся Гопко. — Дуже часто акції розпочинають громадські організації, а потім до них приєднуються інші громадяни. Хоча, звичайно, якби таких було більше — ефект, тиск на владу чи структури, які чинять свавілля, був би сильнішим».
Цікаву думку днями у блозі на «Эхо Москвы» висловив журналіст Михайло Таратута: «У Сполучених Штатах, про устрій яких я маю уявлення, ось такі само організовані групи (саме групи, а не люди) нараховують сотні тисяч. Вони можуть бути великими з багатотисячним членством або маленькими, що складаються з п’яти—десяти людей. І в них більшою чи меншою мірою залучено мало не все населення країни... Можливо, розуміючи всі ці механізми, зневірені й бездіяльні побачать, яким чином їхня маленька воля, помножена на волю сотень тисяч людей, може дати їм відчутні результати. Для когось, мені здається, це стане достатнім мотивом, щоб зробити наступний крок». Михайло писав про російське суспільство. Проте, видається, що у нас чимало спільного. По-перше, вийшли ми з одного минулого, де культивувалась інертність і безвідповідальність. По-друге, на двадцятому році незалежності багатьом у обох державах дуже хочеться, щоб ми прямували до спільного майбутнього. Яким воно має бути, показали нещодавні події в Росії, де навіть боротьба з природними катаклізмами пасивна — картинна і «фотошопна».
Безумовно, соціальна активність — це важливий, проте крайній вияв громадянської позиції. Успішні суспільства — Японії, Швеції чи Швейцарії — формують люди, що розуміють: відповідаючи і якісно наповнюючи свій життєвий простір (побут, навколишнє середовище, професійну сферу), громадянин несе відповідальність за країну (без пафосу — життєві реалії розвиненого суспільства). Без романтики революцій і барикад, а щоденною роботою у згоді із собою та суспільством.
Сьогодні формується перше покоління незалежної України. Чи здатне воно наповнити Україну якістю? Чи буде воно соціально активним і ефективним? І хто його навчить таким бути? Спеціальне опитування «Дня» до 19-ї річниці Незалежності.
Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, професор, заступник директора Інституту соціології НАН України:
— Так, звичайно, за формування особистості відповідальні соціальні інститути. Перш за все це школа, система вищої освіти. Українській школі потрібно менше уваги приділяти схоластичним наукам — це ще радянська, а по своїй суті — взагалі царська гімназійна система підготовки. Сучасне знання вимагає підготовки людини як особистості, як істоти, яка може керувати собою, навколишнім мікросередовищем, з чого випливає можливість впливати на макросоціальні процеси: зробити так, щоб не тільки ти став більш гідною та ефективною людиною, але й люди навколо тебе отримали таку потребу. Психологічні та соціологічні знання людина має отримувати, починаючи з середньої школи. Людина має розуміти механізми, які керують її власною психологією і якими керуються люди, які впливають на неї. А у нас — українців — немає вміння протистояти тиску.
По-друге, засоби масової інформації — потужний чинник впливу на формування особистості. Тут багато залежить від культури журналіста — журналіст не має керуватися смаком масової аудиторії, а мусить формувати цей смак, знайти такі механізми, які постійно піднімали б рівень аудиторії, а не опускали його.
По-третє, безумовно, релігія. Втім, в Україні вона досі виконує формальну функцію долучення до церкви, а не духовну — виховання моралі, формування системи стосунків, що базуються на вищих принципах. Тобто і церква потребує якісних людей.
І, нарешті, політика. Ми маємо вимагати від політиків гідної поведінки. Це — функція громадських організацій і ЗМІ: вимагати від чиновників та політиків високого рівня сучасної політичної культури.
Перспектива є. Сьогодні підростають інші люди. В них не формувалися механізми соціальної поведінки, які не відповідають сучасним умовам, так, скажімо, як відбувалося у мене, бо я більшу частину свого життя прожив у радянському суспільстві. Тому наше покоління не здатне на кардинальні зміни — воно може тільки підтримувати баланс, щоб функціонування суспільства не припинилося взагалі. В українському суспільстві переважають екстернали — люди, які звикли покладати відповідальність за своє життя, за свої помилки на інших. У західних суспільствах переважають інтернали. Якщо ми хочемо інтегруватися до європейської спільноти, у нас повинні переважати інтернали — люди відповідальні. За останні двадцять років, треба сказати, баланс суттєво покращився. Хоча один важливий показник не змінився: у нас як було всього 13% людей, задіяних у громадських організаціях, так і залишилося. Подивіться на Європу, США — там більшість людей хоча б до однієї громадської організації належать. На жаль, нове покоління ще до певної міри відтворює наш стиль, адже воно у нас вчиться. Але з кожним роком тягаря минулого буде менше і менше. Втім, з’являться інші проблеми — власні проблеми нового покоління. Ці проблеми воно вже має вирішувати самостійно — шляхом самокерованості. Це важко, але можливо.
Богдан ГАВРИЛИШИН, член Римського клубу, засновник Всесвітнього форуму в Давосі, голова Наглядової ради МІМ-Київ:
— Погоджуюсь, що інфраструктура громадянського суспільства в Україні створена і навіть дивуюсь, скільки різноманітних подій відбувається в Україні і за її межами. Не всі проекти реалізуються, не всі активісти громадянського суспільства високоосвічені, відповідальні, моральні. Є і труднощі з фінансуванням та державним, суспільним контекстом.
Проте є вже деякі організації, мережі студентів і недавніх випускників (люди 20—30-ти років), які працюють ефективно і чесно. Є вже паростки нової суспільної та політичної еліти.
Вірю, що до 30-тої річниці незалежності України вже буде накопичена критична маса нової еліти і ці люди спрямують Україну на добрі політичні, економічні, соціальні й екологічні шляхи. Всі, хто може морально і фінансово допомагати таким людям закріпитися й дозріти, повинні це робити.
Всі знають і розуміють негативні сторони сучасного стану українського суспільства, але не треба акцентувати увагу тільки на цьому. Куди краще віднайти і піднести сильні й добрі сторони і на цьому позитиві будувати майбутнє.
Ірина БОЧАР, випускниця Літньої школи журналістики «Дня»-2010:
— Питання про якісне наповнення інфраструктури громадянського суспільства в Україні є складним і суперечливим. Справді, така інфраструктура у нас є, але на даному етапі в ній діють люди епохи «совка».
З іншого боку, ми маємо досить неоднорідне покоління молодих українців. У цьому поколінні є чимало людей, які відверто збайдужіли до сучасних суспільних проблем і обмежуються погонею за матеріальним задля виключного задоволення власних потреб.
Однак на фоні більшості яскравим світлом виділяється зграйка відчайдушних мрійників з амбітними цілями та бажаннями зробити наше суспільство кращим. Як правило, це добре освічені молоді люди, які мають правильне розуміння сучасної ситуації і завдяки активній роботі в молодіжному середовищі непогано розбираються у багатьох сферах суспільно-політичного життя. Це люди з активною громадянською позицією, з уже визначеними політичними поглядами й готовністю збирати довкола себе однодумців, аби братися за реалізацію масштабних і складних задумів на майбутнє. Мені здається, у таких людей збереглася історична пам’ять і є вроджене почуття відповідальності перед предками й нащадками за збереження і розвиток Батьківщини. Зараз такі люди реалізовують себе в молодіжних громадських організаціях найрізноманітнішого спрямування — політичних, культурно-просвітницьких, освітніх, заявляють про себе через стипендіальні програми та різноманітні конкурси, виконують волонтерську роботу в благодійних організаціях, роблять внесок у сучасне українське культурно-мистецьке життя. Я особисто знайома з такими людьми.
Але, незважаючи на вже набутий досвід, говорити з упевненістю, що найяскравіші представники молодого покоління зможуть так само якісно виконувати добровільно взяті на себе обов’язки в громадянському суспільстві, ще рано. Ці люди ще не пройшли випробування владою — тією солодкою і спокусливою можливістю «обраних», що побутує в теперішніх урядових коридорах. Якщо це випробування буде пройдено успішно і внутрішній стержень таких людей не зламається, то якісне наповнення інфраструктури відбудеться. Тоді можна буде сподіватися на довгоочікувані зміни.
Сергій СТУКАНОВ, філософ, член Ради засновників Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді, Донецьк:
— Гадаю, з кожним роком ситуація поліпшуватиметься, але в цілому це надто тривалий процес, щоб говорити про остаточне вирішення проблеми протягом одного покоління. Річ у тім, що дієвість механізмів громадянського суспільства, як на мене, залежить не тільки від інститутів з одного боку та громадянської активності й самовідданої праці з іншого (ентузіазму в українців завжди вистачало — було б куди розумно його спрямувати), але й (можливо, насамперед) від віри суб’єктів цієї діяльності в досяжності поставлених завдань в умовах корумпованого суспільства. Переконаний, що саме брак впевненості в цьому породжує інертність людей, їхню нездатність самостійно виконувати великий обсяг роботи, не чекаючи на перевірку чи контроль.
У нас в народі є жартівливий і досить популярний вислів: «Коли державі щось від вас потрібно, вона називає вас громадянином». Якщо його проаналізувати (адже в кожному жарті, як відомо, є доля істини), то стає очевидним, що йдеться в ньому, ясна річ, не про громадянське суспільство й не про правову державу. Популярність даного вислову зумовлена саме тим, що багато хто в це вірить — що громадянами стають внаслідок отримання відповідного документа, що засвідчує громадянство, отже, внаслідок «призначення» на цю роль. Насправді зробити громадянином неможливо; громадянин — це стан свідомості, дієва особиста позиція, усвідомлення свободи та відповідальності і, головне, розуміння того, що, працюючи заради певної суспільної мети, працюєш насамперед на себе. Доки в нас не запанує таке уявлення про громадянство й ми надалі вважатимемо, що бути громадянином — значить бути безправним гвинтиком в руках злочинної держави, яка використовує нас у своїх цілях (а нині так почасти і є), на дуже помітні зміни можна не сподіватися. Буття й свідомість перебувають у діалектичному зв’язку, отже, щоб змінити свідомість, слід змінити практики, і навпаки.
Ігор ПАСІЧНИК, професор, доктор психологічних наук, ректор Національного університету «Острозька академія»:
— Мені важко говорити про все молоде покоління — перед ним дуже багато ризиків. Але якщо йдеться про студентів Острозької академії, то я з упевненістю можу сказати, що більша частина молодих інтелігентів, які виховуються в стінах нашого університету, готова активно включитися в розбудову громадянського суспільства і взяти на себе частину відповідальності. Інша справа — державні очільники повинні були б створити цілісну програму відбору людей, готових якісно працювати, і створити умови для належної реалізації цих людей. Мені боляче, коли талановиті випускники Острозької академії (хороші менеджери, фінансисти, політологи, психологи, перекладачі) їдуть працювати закордон, де їх знання і якості затребувані, хоча вони завжди мріяли працювати в Україні і на Україну. У виступах Президента Януковича звучала нота про необхідність створення відповідної програми. Якщо це не порожні слова і така ідея буде втілена в життя — відбір людей з високими якостями від дитячого садочку і до університету, — тоді державний механізм запрацює в правильному напрямку.
