У «Дні» від 25 червня ми опублікували заочну дискусію наших читачів Олега Заславського та Івана Іванова та постійного автора газети Юрія Райхеля. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі свого роду другий тур, на якому самі учасники пропонують поставити крапку.
У «Дні» № 110 від 25 червня цього року вийшов відгук Юрія Райхеля «Міфи двомовності» на нашу статтю «Одна мова чи дві: тези і контртези». Можна лише вітати, що такі речі (для багатьох досить болісні, але винятково важливі для країни загалом) почали, нарешті, відкрито обговорюватися в солідних виданнях. Проте самого факту дискусії ще не досить. Важливо, аби опоненти чули один одного й відповідали по суті, а не відводили дискусію вбік від гострих питань. Ми чекали заперечень на концептуальному рівні, а натомість отримали конгломерат фактів без чіткої інтерпретації. Ми сподіваємося своєю відповіддю шановному опонентові показати, чому вважаємо його відповідь незадовільною і такою, що відводить від суті справи. Саме тому, як і в нашій попередній статті, ми виділили кілька конкретних тверджень опонента (тези) і прокоментували їх (сформулювали контртези). Наприкінці ми даємо висновок загального характеру.
Мета нашої відповіді виходить за межі звичайної відповіді опонентові в суперечці. У попередній статті ми порушили питання, яке належить до таких, що зазвичай визнаються в Україні табуйованими, і, як наслідок, виявилося, що першою реакцією на їхнє відкрите обговорення стала спроба втопити гостроту чітко сформульованих питань у морі необов’язкових відомостей і приватних прикладів. Ми вважаємо, що такий «тип дискурсу» (ухильне маніпулювання фактами без чітких висновків) якнайкраще характеризує стан проблеми і, на жаль, ставлення суспільства, яке нею нехтує. Сподіваємося, що наша друга стаття сприятиме справжній дискусії (а не її імітації) на рівні загальних принципів. Така дискусія абсолютно необхідна в суспільстві — не лише на сторінках однієї газети.
На важливості чіткого обговорення мовної проблеми наголошує і наш опонент — на жаль, на суто декларативному рівні. З одного боку, він виявив надзвичайну педантичність, навівши як приклад логічний апарат математики — постулати, леми, теореми. Можна було б лише вітати таке похвальне прагнення навести чіткість щодо питань, в яких найменший нюанс торкається таких фундаментальних цінностей людського існування, як мова і культура. На жаль, уже вступна частина статті викликає в цьому сенсі подив.
Як перший постулат Ю. Райхель наводить твердження: «Українська мова є єдиною державною». Якщо казати про те, що є зараз, то це ніякий не абстрактний постулат, а просто реалії сьогоднішнього дня. Якщо ж казати про те, що має бути, то такий «постулат» робить безглуздою подальшу дискусію. Ситуація, коли як постулат (тобто твердження свідомо правильного і такого, що не ставиться під сумнів) береться саме те, що є предметом обговорення, нагадало нам «дискусії» радянського часу з їхніми відповідями, свідомо визначеними єдино вірною ідеологією та передовою партією.
На цьому логічна «чіткість» закінчується, і опонент переходить до конкретних «прикладів із життя». Деякі з них ми прокоментуємо. (Цитати зі статті Ю. Райхеля наводяться в лапках. За ними йде наш коментар.)
1. «1. Російська, українська та білоруська мови є абсолютно самостійними, а не діалектами або зіпсованою російською. 2. Не існує слов’янського, східнослов’янського, південнослов’янського та іншого братерства. Як не існує німецького, угро-фінського, семітського, в окремому випадку, арабського, романського тощо. Спільність походження, етнічна близькість народів нічого не доводить і не спростовує. Відносини народів і країн — явище історичне і змінюється під впливом різних чинників і носить перехідний характер».
А хіба в «Тезах» стверджується хоч що-небудь, схоже на твердження, з якими сперечається наш опонент? Яке взагалі це має відношення до теми?
2. «Виникає враження, що нелегітимність нашої Конституції для авторів матеріалу пов’язана із затвердженням української мови як єдиної державної. Якби було інше формулювання, цілком очевидно яке, то питання легітимності Конституції так гостро б не стояло».
Цілком правильно! Американська конституція влаштовує американців, тому спосіб її ухвалення нікого не хвилює. У Великій Британії взагалі немає конституції. Обходяться. Але якщо є серйозні розходження в поглядах, то конституція має ухвалюватися з максимально можливою кількістю ітерацій, головне — після всенародного референдуму. Адже внаслідок прийняття української Конституції права як мінімум половини населення були урізані — саме через відмову надати російській мові статусу державної. Власне, державна мова — це єдина актуальна стаття української конституції. Останнє списане в демократичних країн і переважно залишається на папері. У такій ситуації можна було б обмежитися референдумом лише щодо мови.
3. «Сепаратизм Придністров’я пов’язаний не з державною мовою, а з інтересами еліти в Тирасполі, яка не досягла консенсусу з економічних і фінансових питань з Кишиневом».
Не маючи можливості розпочинати широку, розгорнуту суперечку спеціального характеру, обмежимося тим, що просто висловимо нашу думку (як це зробив і наш опонент). В основі сепаратизму Придністров’я лежить небажання росіян (і українців) жити в країні з чужою мовою та чужою культурою, особливо після різанини 1992 року. Спроба ж пояснити національно-державні конфлікти фінансово-економічними чинниками видається нам виявом «вульгарного марксизму».
4. «Візьмемо таку багатонаціональну країну, як США. При цьому частка іспаномовного населення досить велика і має тенденцію до подальшого збільшення. У деяких південних штатах чисельність іспаномовного населення наближається до 80%. Проте питання про державну мову не розглядається».
У тому й річ, що це відбувається в окремих штатах, а не в країні загалом — на відміну від України. Крім того, розвинуті ринкові відносини й реальна демократія надають можливість іспаномовним користуватися послугами іспанських нотаріусів, дивитися ТБ іспанською, навчати дітей в іспанських школах, писати і захищати дисертації іспанською мовою тощо. (До речі, цифра 80% викликає в нас сумнів. Тим більше що автор не назвав конкретних штатів з такою чисельністю іспаномовних).
5. «Наявність однієї мови для більшості населення не гарантує державної єдності. В Італії понад 90% населення розмовляє італійською мовою, і для них вона рідна, але це ніскільки не зменшує сепаратизму північних регіонів»; «А ось проблеми полімовних країн часто замовчуються або згадуються мимохідь. Ось Бельгія. У країні три державні мови, але країна значну частину своєї історії балансує на межі розвалу».
Щодо Бельгії, то проблема не в трьох мовах, а в двох різних народах. До того ж, державний статус кожної з мов стримує розпад. Якби в Бельгії державною була лише французька, то фламандці давно відокремилися б і приєднались би до Голландії (і навпаки, за державної голландської валлони «поїхали» б до Франції)! Це має найпряміше відношення до України!
Але найдивніше тут — це навіть не конкретні приклади Італії та Бельгії, а загальна логіка автора. Мовляв, навіть якщо стосовно мов усі задоволені й ніхто нічого нікому не нав’язує, все одно це може не врятувати країну від розвалу, то навіщо тоді Україні друга державна мова? Це те саме, що агітувати за скасування заборони курити на складі паливних матеріалів, — он, дивіться, на сусідньому складі ніколи не курили, а він все одно вибухнув; а на іншому — курять весь час, і поки що все гаразд.
6. «Необхідне, як мінімум, вирівнювання ареалу і функціональних можливостей української мови. Нічого спільного з гонінням російської це не має».
Це просто неправда. Унаслідок такого «вирівнювання» російськомовні діти Харкова й багатьох інших великих міст України змушені вчитися в українських школах в учителів, які не знають української мови, — що може бути гірше? Нотаріуси, які погано знають українську мову, складають договори українською, яку погано розуміють продавці та покупці квартир... Іноземні фільми — лише українською... тощо.
7. «Взаємне збагачення мов має всіляко вітатися, але лише за умови повної свободи цього процесу».
Хороша собі свобода! (Див. вище).
8. «У сусідній Білорусі схопилися за голову кілька років тому. Високопоставлений чиновник у Мінську переймався в розмові з нами, що російська витіснила першу державну навіть на заході в Гродно, останньому бастіоні білоруської мови. І там серйозно почали займатися цією проблемою, аби зупинити цей руйнівний процес. Ось результати не лише колоніального минулого, а й результат неправильно сприйнятої лінгвістичної демократії. Чом би нам не проаналізувати сумний досвід сусідів у мовній сфері з європейського дому, близьких і далеких, і не допустити настільки негативних явищ?»
Тобто «лінгвістична демократія» сприяє природному процесу витіснення слабшої мови сильнішою там, де між ними виникає реальна конкуренція. Отже, автор визнає, що й через 20 років українська мова слабша за російську і на рівних конкурувати з нею не може, і фактично пропонує дати їй фору — хай сильний боксер знає своє місце!
9. «Набагато небезпечніше, що під прапором державної двомовності з сусідньої країни проштовхуються ідеї, про які йшлося в лемах. Слов’янське братерство, яке, до того ж, трактується виключно під політичний момент, українська як спотворена польською мовою російська тощо отруюють свідомість, нав’язують і впроваджують великодержавні ідеї верховенства росіян і статус молодших братів українців та білорусів».
Це некоректний прийом, аби не сказати підтасовування, і ми рішуче протестуємо. У нашій статті на такі речі не було й натяку! А від евфемізму «сусідня країна» в нас з’являються асоціації з риторикою партійних ідеологів часів «холодної війни».
10. «Таке враження, що автори вірять у те, що справжньою українською мовою в Україні ніхто не розмовляє і не пише. Одні діалекти, і лише в селах та маленьких містечках».
У нас не було таких тверджень. Проте в будь-якому разі такі питання можуть бути прояснені шляхом неупереджених досліджень, а не політично заангажованих декларацій.
11. «Автори матеріалу вважають безпрецедентними в історії, коли меншість нав’язувала власну мову більшості. Даремно вони думають, що в історії так не бувало і не буває».
У «Тезах» чітко сказано: «Ситуація, коли мовна меншість нав’язує більшості свою мову, є абсолютно безпрецедентною в історії. Якщо, звичайно, не рахувати окупаційні режими». Далі як приклади Ю. Райхель саме й наводить такі режими. (Чи Австро-Угорщина була демократією?)
12. «При цьому в Чехії вона абсолютно витіснила чеську. Прага була суцільно німецькомовним містом. Товариству «Матица» — у нас подібну роль грала «Просвіта» — довелося відроджувати рідну мову. За справу взялися так завзято, що інтернаціоналізми типу «театр» замінили старослов’янськими «дивадло», а «музику» — словом «гудьба». Однак, попри всі відхилення і перегини, мову зберегли. Адже скільки крику було, що мовою селюка неможливо долучатися до світової культури і без німецької ніяк не обійтися. Нічого, вільно долучаються, нам би такі проблеми. І приклад наших близьких родичів гідний наслідування».
Чехи не нав’язували своєї мови німцям (німецька мова в Чехії зникла разом із німцями під час депортації 1945 року). А в Україні мова нав’язується не лише мільйонам українців, які давно втратили національну самосвідомість і розчинилися в міжнаціональних шлюбах, а й росіянам та всім іншим.
13. «Російська мова в Україні, як і будь-яка інша мова народів, які живуть у нашій країні, потребує підтримки. Лише не адміністративної та бюрократичної, а справжньої».
Ця теза, на нашу думку, виглядає лицемірною. Все, що потрібно — не заважайте! Російська мова, на відміну від української, ніякої підтримки не потребує!
Загальне зауваження
Автор у статті досить часто вживає вислів «рідна мова». Поняття стосовно сучасної України — неоднозначне. Чому за переписом виявилося, що більшість громадян України розмовляють українською? Бо під «рідною» багато етнічних українців розуміють мову предків, «мову роду». У такому розумінні українські політики українцям дуже «допомогли». Якщо дотримуватися такого підходу, то всі євреї України мають називати ідиш як рідну. Адекватнішим є визнання рідною мовою основної розмовної для конкретної людини. Але й тут є неоднозначності. Скажімо, людина на роботі розмовляє російською, а вдома — українською. Або з матір’ю — українською, а з дружиною та дітьми — російською. Не будучи фахівцями в цих питаннях, ми не беремося розвивати цю тему далі. Але абсолютно очевидно, що мова предків (навіть батьків) загалом необов’язково є рідною.
Цілою низкою конкретних прикладів шановний ерудований опонент лише підтвердив нашу правоту (хоч сам цього не помітив!), що лише недемократичні (зокрема окупаційні) режими можуть позбавляти державного статусу мову більшості. Його аргументи також показали ту міру безвідповідальності, з якою політики (і не лише) ставляться до проблеми мовної свободи (див. вище наш приклад із курінням на складі паливних матеріалів).
Ми вважаємо, що все це підтверджує таку обставину: позбавити щонайменше половину країни можливості користуватися рідною мовою неможливо інакше, крім як через насильство або відверту чи приховану демагогію. І що в чесній дискусії жодних реальних аргументів, сумісних із «європейськими цінностями», у прибічників одномовності в Україні немає й бути не може.
