Понад 40 років минуло з того часу, коли було створене Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Головною ланкою його була Волинська обласна організація. Як довголітній голова бюро секції пам’яток археології товариства, пригадую, що доводилося працювати у доволі складних умовах. Члени секції брали під охорону конкретні пам’ятки археології, встановлювали масивні бетонні знаки з чавунними таблицями, визначали охоронні зони, виступали з лекціями перед населенням, у пресі, на радіо і телебаченні. Щоправда, не можна сказати, що на товариство надто зважали тодішні компартійні можновладці, але завдяки зусиллям його членів було відкрито, досліджено й узято на облік сотні пам’яток, починаючи від кам’яного віку й закінчуючи пізнім середньовіччям. Сьогодні на території Волинської області їх нараховується вже понад 1000, а під охорону держави взято понад 100.
Однак, на превеликий жаль, у 90-х роках минулого століття археологічні дослідження або припинилися, або суттєво згорнулися. Об’єктивною причиною був брак коштів для фінансування розкопок. Іншою, але вже суб’єктивною причиною була відмова ряду волинських археологів із боку Інституту археології Національної академії наук України у наданні «Відкритих листів», що дають право на розкопки, начебто з причини їхньої недостатньої кваліфікації. Цим кроком було загальмовано наукові дослідження в області. Натомість помітно активізували свою діяльність так звані чорні археологи, що привело до нищення багатьох пам’яток археології. Щоправда, не лише в нашому регіоні. Як зауважує, директор Інституту археології академік Петро Толочко, нині загалом в Україні легальна археологія досліджує в рік максимум 400, а чорна нищить близько 1000 пам’яток.
Ще гіршим є схвалення незаконних дій мисливців за антикваріатом, як це зробила пані Т. Адамович у статті «Сюрпризи Володимирської землі», опублікованій у газеті «Волинь» за 12.11.2009 р. Журналістка змалювала їх такими собі романтиками, забезпечила їм добрий піар. На нашу думку, преса може дуже багато зробити щодо охорони пам’яток історії та культури, пояснюючи широкому загалу, що вони є всенародним надбанням. Це вкрай необхідно, бо так звані чорні археологи дедалі більше нахабніють — дуже великі прибутки заохочують їх до цього. На ці гроші вони купують за тисячі доларів металошукачі, машини, наймають робітників, досить часто й бомжів, із якими зазвичай розраховуються горілкою, цигарками тощо. Стародавні скарби в усі часи притягували до себе грабіжників. Чимало їх з’явилося в селах степової України в ХІХ столітті, коли там розпочалися розкопки курганів науковцями. Про це свідчить, зокрема, такий факт. Ще 1863 року археолог І. Забєлін, розкопуючи знаменитий Чортомлицький скіфський курган, що знаходився неподалік Нікополя на Дніпропетровщині, натрапив на останки чорного археолога, який трагічно загинув внаслідок обвалу насипу. Причому це сталося в останній момент: поруч із грабіжником стояло відро, наповнене золотими прикрасами.
Кургани і сьогодні залишаються для любителів наживи ласим шматком. Не так давно такі копачі зруйнували два давньоруські кургани неподалік Любомля. Вони, вочевидь, забрали з них зброю і цінні речі, не помітивши залізних стріл та уламків кінської збруї. Кераміку ж просто викинули. На могильнику господарювали гості з Херсона, які приїхали на Волинь для закупівлі картоплі. Шукачів скарбів, які прибули аж із Миколаєва, працівники міліції затримали на Горохівщині поблизу Борочича й Борисовичів — сіл, відомих завдяки знайденим тут багатим римським скарбам. У південних «рибалок» правоохоронці конфіскували понад 130 старовинних предметів. Горохівські міліціонери спрацювали оперативно, чого не скажеш про їхніх любомльських колег. Як повідомив нам директор Любомльського краєзнавчого музею Олександр Остап’юк, чорні археологи були затримані під час незаконних розкопок на відомому готському могильнику ІІ — ІV стст. після Р. Х. біля села Машів. Однак правоохоронці не виявили у їхніх діях складу злочину й відпустили... У тому ж таки районі біля села Новоугрузьке, на правому березі Західного Бугу, є надзвичайно цікаве давньоруське місто Угровськ, вперше згадане в літописі під 1204 роком. Місто руйнується постійним підмиванням рікою, внаслідок чого значна частина його території разом із культурним шаром опиняється щороку під водою. Рятівні розкопки тут проводили працівники Волинського краєзнавчого музею, які відкрили фундаменти кам’яної вежі та виявили чимало цікавих матеріалів. Однак розкопки припинились із тієї причини, що Інститут археології відмовив у наданні «Відкритого листа» завідувачу відділу охорони пам’яток музею Ю. Мазурику. І що ж від того виграла археологічна наука? За повідомленням Остап’юка, городище стало вотчиною скарбошукачів, які діють тут майже відкрито. Тут знаходять дорогоцінні прикраси, хрестики-енколпіони, бойові сокири, вістря списів і стріл, бронзові булави тощо, але переважна більшість знахідок прямує за кордон. Порушників теж не виявлено.
Та й як їх виявити? До мене як фахівця в галузі археології кілька разів зверталися приватні колекціонери з проханням визначити час, приналежність тому чи іншому народу, а то й вартість цікавих артефактів. Здебільшого це були бронзові й залізні застібки-фібули ІІІ — ІV ст. після Р. Х., шпильки, браслети, а також римські срібні денарії часів імператора Веспасіна (69 — 70 рр. після Р. Х.) до Траяна (98 —117 рр. після Р. Х.). Є й середньовічні срібні монети Литви та Польщі. Ці колекціонери не є злочинцями. Мало того, вони навіть добропорядні люди, але (що цікаво!) жоден із них не захотів назвати ні людей, у яких ці речі вони придбали, ні місцевості, де речі були знайдені. Отже, можливо, й не свідомо, але ці добродії об’єктивно виступають у ролі покровителів «чорних археологів», а щодо здобутих цими так званими пошуковцями артефактів, то цілком зрозуміло, що, будучи відірваними від знахідки, перестають бути історичним джерелом.
То який може бути вихід із цієї ситуації? На це запитання однозначно відповісти важко, але раз уже так сталося, що цінні речі потрапили до рук випадкових людей і можуть бути продані ними іншим випадковим людям, можливо, треба збільшити фінансування музейних закупівель. Адже коли пошуковці-аматори будуть знати, що знайдені ними речі викупить державний музей, то, можливо, вони понесуть їх до нього. Тоді раритети не стануть просто гордістю окремого багатого сноба, а будуть експонуватися в місцевості, де їх знайшли.
Але що говорити про рядових колекціонерів, коли навіть найвищі українські посадовці, починаючи від екс-президента Ющенка не гребують будь-якими засобами зібрати колекції. А з нього беруть приклад і його наближені. Від такого лиха, як нелегальне колекціонування предметів старовини, потерпають і наука, і культура, проте викорінити його важко, бо тут превалює економічний інтерес. Адже цілком ясно, що кожна колекція — це своєрідна інвестиція, до того ж одна з найвигідніших, бо антикваріат дорожчає. Тож не дивно, що серед колекціонерів відомі бізнесмени, котрі воліють не афішувати своєї діяльності. Зрозуміло, що колекціонери — це верхівка, але вони не обходяться без послуг копачів — чорних археологів. І ця обставина пов’язує протизаконні дії обох сторін. За законом заслуговує покарання і той, хто продає, і той, хто купує крадене. Отже, слід строго дотримуватися закону. У Кримінальному кодексі України є Стаття 298. Знищення, руйнування або пошкодження пам’яток — об’єктів культурної спадщини — та самовільне проведення пошукових робіт на археологічній пам’ятці. В частині 1 цієї статті чітко зазначено: «Умисне, незаконне знищення, руйнування або пошкодження пам’яток — об’єктів культурної спадщини — караються штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років». Можливо, так звані пошуковці скажуть, що, застосовуючи металодетектори, вони не руйнують пам’яток, тоді варто нагадати їм, що частина 3 зазначеної статті недвозначно говорить таке: «Діяння, вчинені з метою пошуку рухомих предметів, що походять із об’єктів археологічної спадщини, — караються позбавленням волі на строк від двох до п’яти років». І насамкінець, щоб поставити всі крапки над «і», наведемо Статтю 10 Закону України «Про охорону археологічної спадщини», в якій чітко зазначено: «Використання будь-якою особою металодетекторів та інших приладів для пошуку об’єктів археологічної спадщини або рухомих предметів, пов’язаних із культурним шаром, без наявності «Відкритого листа» і дозволу на проведення археологічних досліджень є незаконним».
Так гласить закон, але, на жаль, далеко не всі його дотримуються, дехто з незнання, а дехто просто ігнорує закон. То що ж робити? Насамперед місцевій владі слід посилити контроль і охорону територій, де можливі несанкціоновані пошуки. Від кого ж треба рятувати пам’ятки археології? Як вважає академік Толочко, звісно ж, від чорних археологів, від руйнувань внаслідок господаської діяльності людей, невігластва сильних світу цього, а то й від природних катаклізмів. Здається, настав вирішальний момент, коли треба рятувати все, що ще можна врятувати. І ось, нарешті, справа, здається, зрушила з мертвої точки. Це сталося завдяки створенню Інститутом археології Національної академії наук України відповідних пам’яткоохоронних структур в державі, в тому числі в нашій області свого підрозділу — «Волинські старожитності». Очолив його молодий енергійний фахівець Олексій Златогорський, для якого охорона пам’яток стала справою честі. Ним і його командою було зафіксовано факти руйнування ряду поселень і некрополів Волині та вжито заходів до припинення неподобств. Гадаємо, що громадськості області варто про ці факти знати. Ось лише деякі з цих пам’яток. У Луцькому районі — це городище і селище давньоруського часу в с. Шепель, згаданого в літописі під 1097 роком, городище Вал в с. Городище Друге, давньоруські селища в селах Боратин, Рованці, Білосток та Новостав. У Горохівському районі — городища і поселення в селах Перемиль і Борисковичі; у Володимир-Волинському районі — село Фалемичі, згадане в літописі під 1259 роком; в Ківерцівському районі — поселення й городище на території монастиря в селі Жидичин. Вандальського плюндрування зазнало місце історичної битви між козаками й поляками 1649 року в селі Бубнів Володимир-Волинського району. У селі Ромашківка Ківерцівського району чорні археологи проводили розкопки поховань солдатів Першої світової війни, а в Софіївці — на єврейському цвинтарі, нарешті в Купичеві Турійського району — на кладовищі голландських поселенців межі ХІХ — ХХ століть.
Археологічна служба завдяки наполегливості її керівника бодай на якийсь час припинила руйнування пам’яток. Однак недостатньо лише зафіксувати факт руйнування або загрозу знищення пам’ятки через один із названих чинників. Пам’ятки ці необхідно терміново рятувати, а на це потрібні чималі кошти. І тут найчастіше «Волинським старожитностям» доводиться долати опір чиновників, із якими, за словами Олексія Златогорського, доводиться витримувати справжні баталії...
