Українська і світова гуманітарна наука зазнала непоправної втрати: 24 червня ц.р. завершив свою земну стежину видатний історик, учень і гідний продовжувач справи академіка Івана Крип'якевича, довголітній директор академічного Інституту українознавства академік Національної академії наук України, доктор історичних наук, професор Ярослав Ісаєвич.
Учений належав до того покоління, на долю якого випало чимало випробувань, спричинених зміною й тривалим пануванням на землях України тоталітарних режимів, процесом їхньої руйнації та неминучого краху. Але йому судилося стати свідком відродження національної державності й активно включитися в її творення через мобілізацію потужного інтелектуального потенціалу та піднесення рівня національної науки до кращих світових зразків.
Ярослав Ісаєвич народився 7 березня 1936 р. в с. Вербі Дубненського району на Рівненщині. Батько, Дмитро Григорович, в минулому член Центральної Ради Української Народної Республіки та один із її перших дипломатів у Західній Європі, на той час був безробітним. Мати Наталя (з дому Чабан, походила зі стрийського передмістя Лани Долішні), вчителювала у сільській школі на Волині. 1944 р. родина Ісаєвичів перебралася до Стрия, де Ярослав успішно закінчив середню школу № 5. З родинного гнізда юнак виніс любов до книги й чіткі патріотично-християнські орієнтири, які провадили його життєвими дорогами в наступні роки. Вищу освіту здобув на історичному факультеті Львівського державного університету ім. І.Франка (1952—1957), де, почавши з третього курсу, спеціалізувався на кафедрі історії південних і західних слов'ян під опікою видатного дослідника аграрної історії Центрально-Східної Європи, завідувача кафедри професора Дмитра Похилевича.
Під науковим керівництвом іншого провідного фахівця — професора Ярослава Кіся підготував дипломну роботу з історії Дрогобича XVI—XVIII ст., побудовану на архівних джерелах, яка згодом лягла в основу його кандидатської дисертації.
Від березня 1958 р. й дотепер доля історика пов'язана з Інститутом суспільних наук (з 1993 р. Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича) Національної академії наук України, на роботу до якого недавнього випускника університету запросив його директор, професор Іван Крип'якевич, згодом академік АН УРСР, для якого порядність і наукова об'єктивність були визначальними в розумінні національного обов'язку вченого.
Настанови досвідченого і високоавторитетного вченого стали надійним орієнтиром і для новобранця відділу історії України Я. Ісаєвича. В атмосфері здорового творчого змагання формувалися його нові наукові зацікавлення, розширювався їхній діапазон, кристалізувався головний напрям наукових студій, а в парі з цим зростав і науковий статус та авторитет дослідника. Спочатку він працював на посаді молодшого наукового, з 1965 р. — старшого наукового співробітника, а у 1984 р. очолив новостворений відділ історико-культурних пам'яток. Кандидатську дисертацію на тему «Місто Дрогобич у XVI—XVIII ст.» захистив у Львівському університеті (1961 р.), докторську на тему «Історія друкарства в Україні та його роль у міжслов'янських культурних зв'язках (XVI — перша половина XVII ст.)» — у Московському університеті (1978 р.).
Дисертаційна робота з історії Дрогобича започаткувала спеціалізацію дослідника в царині середньовічної історії міст України, Білорусі, Речі Посполитої, зокрема історії Львова. В минулому Львова автора насамперед зацікавила історія Успенського братства включно з його видавничою діяльністю. Однак підготовану до видання монографію про Львівське братство як, мовляв, надто вузьку і локальну тему включити до планів видавництва «Наукова думка» виявилося неможливо. Вихід було знайдено за рахунок розширення територіальних рамок дослідження й доповнення його матеріалами про братства в інших містах України. Завдяки цьому монографія вийшла друком 1966 р. і відразу закріпила за автором репутацію найкращого знавця історії братств. А сам автор через студіювання видавничої діяльності братств зацікавився дослідженнями історії книгодрукування в Україні і незабаром став визнаним фахівцем і на цій ниві. Свідченням цього стали монографії «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства в Україні» (1975, друге видання 1983), «Преемники первопечатника» (1981), «Літературна спадщина Івана Федорова» (1989), десятки розділів і статей в колективних монографіях і збірниках та складені самостійно або у співавторстві каталоги стародруків «Львівські видання XVI—XVIII ст.» (1970), «Пам'ятки книжкового мистецтва» (1574—1800, у трьох книгах разом з Я. Запаском) (1981, 1984). Його заслугою стало також видання у власному перекладі з німецької на російську нарису Інѓрід Кестнер про Йоганна Ѓутенберга (1987).
Крім монографій про культурну діяльність братств та праці «Джерела з історії української культури доби феодалізму. XVI—XVIII ст.» (1972), вчений до 1990 р. опублікував з цієї тематики в журналах і збірниках понад 20 статей, серед них «Культура Галицько-Волинської Русі» (1973), «З історії культурних зв'язків Галицько-Волинської Русі із західними слов'янами в XII—XIV ст.» (1974), «Культура і побут міського населення Галичини XVII—XVIII ст.» (1963), «Українська культура XVIII ст.» (1980), «Історико-культурна спадщина в формуванні міського середовища» (1979), «Минуле, сучасне і майбутнє народу: Проблема спадкоємності української культури в творчості Шевченка» (1990), «Проблеми спадкоємності і синтезу культур у спадщині Івана Франка» (1990), а також чимало розділів про історію культури в колективних синтетичних працях. Значний резонанс в науковому світі одержали джерельні публікації дослідника про визначного середньовічного вченого-астролога Юрія Котермака з Дрогобича та про виявлені ним маловідомі подорожні записки німецького мандрівника Мартина ґруневе а з описом України зламу XVI—XVII ст. (1980, 1981, 1984, 1996).
Наполеглива праця на ниві історії національної культури значно розширила діапазон наукових зацікавлень дослідника. Його науковий доробок поповнили чимало розвідок із спеціальних історичних дисциплін: історичної географії («Червенські гради», західний кордон Київської Русі, середньовічні описи України), ономастики (найдавніші топоніми Прикарпаття і Побужжя), джерелознавства й архівознавства, книгознавства та бібліотекознавства, дипломатики, геральдики (бойові прапори і клейноди козацького війська), метрології, історичного краєзнавства (історія Стрия, Моршина, Трускавця); перше дослідження діяльності у цій царині відомого галицького історика Дениса Зубрицького (1963). Цінні риси висококваліфікованого археографа виявив він своєю активною участю у виданні збірників документів про Івана Федорова (1975), з історії Львова (1986), описів України ґ.Л. де Боплана і Павла Алеппського (1987, 1990), книги І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1990).
Вихід за рамки студій національної історії засвідчили його дослідження з історії Польщі, українсько-чеських, українсько-вірменських зв'язків та з джерелознавства історії Грузії.
Ґрунтовні й науково об'єктивні дослідження Я. Ісаєвича, створені, як правило, на підставі нововідкритих або маловивчених джерел та критичного переосмислення наявної історіографічної спадщини, зацікавлено зустріла наукова громадськість як в Україні, так і за кордоном.
Окремі публікації автора, переважно у вигляді передруків без відома автора почали потрапляти на сторінки закордонних видань: «Українського календаря» (Варшава, 1965), «Українського життя» (Торонто, 1963), «Vjesnika» (Загреб, 1969), «Библиотекара»... (Белград, 1976), «Календаря-альманаху Українського Народного Союзу» (Нью-Йорк, 1967), «Української книги» (Філадельфія, 1978), «Marginalien» (Німеччина, 1982).
Високий професіоналізм ученого став передумовою неодноразового виконання ним відповідальних редакторських функцій.
У науково-редакційній роботі за умов глобальної підконтрольності друкованого слова ідеологічно-каральним структурам тоталітарного режиму історикові не раз доводилось виявляти надзвичайну наполегливість, кмітливість і винахідливість, щоб долати численні рогатки, що розставляли ці структури перед небажаними для них виданнями з національної політичної і культурної історії.
Наслідками власних досліджень учений охоче ділився на понад 40-ка наукових форумах: республіканських, всесоюзних і міжнародних. Блискучі організаторські здібності виявив він як вчений секретар оргкомітету під час Міжнародної наукової конференції «Іван Франко і світова культура» у Львові за участю (вперше) багатьох учених із-за кордону (1986). З окремими з них зав'язав творчі наукові контакти.
Визнанням наукових заслуг історика стало обрання його членом бюро Комісії з комплексних проблем книгознавства Наукової ради з історії світової культури АН СРСР, членом Комісії з проблем Відродження цієї ж ради, членом Міжнародної редакційної колегії Зведеного каталогу і опису стародрукованих видань кириличних і глаголичних шрифтів, членом Міжвідомчої наукової ради з історії книги (Київ) та членом багатьох інших вчених рад.
Набуті знання, широка ерудиція та значний досвід наукової роботи могли добре прислужитися справі виховання майбутніх істориків. Проте керівництво Львівського університету, де в той час орудувала агресивна партійна номенклатура, допускати свого вихованця до педагогічної праці не поспішало. У 1967 р. його було прийнято на один рік на посаду позаштатного доцента кафедри історії України (з погодинною оплатою). Та коли професор Д. Похилевич повів розмову зі своїм колишнім талановитим учнем про перехід на постійну працю до університету, очевидно, з подачі тієї ж номенклатури в обласній газеті «Вільна Україна» від 17 лютого 1970 р. з'явилась стаття «Хай знають люди» про долю Дмитра Ісаєвича, зокрема йшлося про його минуле: членство в Центральній Раді і співпрацю з М. Грушевським та його найближчими співробітниками.
Зрозуміло, що після цього, та ще й в обстановці нагнітання в університеті у той час антиукраїнської істерії, дорога до університетської кафедри для сина «контрреволюціонера» була закрита. Трохи згодом, уже після захисту докторської дисертації, вченому вдалося деякий час викладати за сумісництвом в Івано-Франківському педагогічному інституті ім. В.Стефаника.
Але найкращу нагоду передавати свої обширні знання молодшому поколінню одержав він, працюючи у 1980-х рр. віце-президентом Малої академії наук старшокласників м. Львова при Західному науковому центрі АН УРСР. Під його науковою опікою зростало чимало майбутніх істориків.
Широке поле для застосування своїх енциклопедичних знань і досвіду одержав Я. Ісаєвич також зі створенням Українського товариства охорони пам'яток історії і культури (був членом президії правління Львівської обласної організації товариства і членом ревізійної комісії УТОПІК, головою комісії для складання каталогу пам'яток історії і культури Львівщини, одним із ініціаторів створення у Львові історико-архітектурного заповідника, спорудження надгробного пам'ятника академікові І. Крип'якевичу на Личаківському цвинтарі).
Своєю подвижницькою науковою і громадською діяльністю Я. Ісаєвич як один з найвідоміших учнів академіка І. Крип'якевича й продовжувачів перейнятої від нього естафети кращих традицій Наукового товариства ім. Шевченка здобув заслужений високий авторитет в наукових колах і серед патріотично настроєної інтеліѓенції як в Україні, так і за її межами. Намагаючись долати ізоляцію української науки від світової, вчений нав'язував зв'язки й обмінювався виданнями з іноземними вченими, використовував їхній науковий доробок у своїх дослідженнях. Але до розвалу СРСР виїзд для наукової праці до закордонних наукових центрів, зокрема в країни Заходу, для нього, як і для багатьох інших учених-українознавців, був неможливим.
Неодноразові запрошення Гарвардського університету (США) у 1974 та наступних роках до викладання історії України «залізна завіса» прийняти завадила. Ситуація дещо змінилася за часів горбачовської перебудови. 1988 р. вчений на запрошення Гарвардського університету взяв участь у конференції з нагоди тисячоліття хрещення Київської Русі, організованій у Вашингтоні бібліотекою Конгресу США, й залишився читати курси з історії України та історії культури в Гарвардському університеті. Тоді ж на запрошення Українського інституту цього ж університету він включився в реалізацію наукового проекту з підготовки окремих томів «Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства».
Великий досвід дослідницької праці, значний науковий доробок та здобутий високий авторитет і плідні творчі контакти в науковому світі відкрили перед Я. Ісаєвичем широкі можливості для реалізації його творчого потенціалу. Це відповідно оцінив науковий колектив Інституту суспільних наук, обравши заслуженого вченого на перших в історії установи виборах керівника у 1989 р. директором інституту і започаткувавши таким чином нову сторінку в його житті і творчості.
Вступ Я. Ісаєвича на посаду директора інституту після завершення наукового відрядження до Гарварда 1991 р. фактично збігся в часі з крахом тоталітарного режиму та проголошенням державної незалежності України. В новій ситуації одними з перших кроків новообраного директора стали перепрофілювання установи й відповідно оновлення його структури. В ході реорганізації інститут набув історико-культурологічного профілю і одержав назву Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (1993). Непрофільні відділи (атеїзму, соціальних проблем розвинутого соціалізму) було ліквідовано, решту реорганізовано. У 1990 р. відновлено злочинно ліквідований з політичних мотивів у 1975 р. відділ української літератури. Згодом створено ще один новий відділ — наукових та інформативних видань, що дало змогу активізувати видавничу діяльність. Останнім часом на базі інституту розгорнули свою діяльність новостворені сектор досліджень визвольного руху і Центр дослідження українсько-польських взаємин.
Із припиненням регламентації науки згори та зняттям цензурних обмежень, з появою умов вільної й об'єктивної наукової творчості та широкого використання досвіду світової науки й нової методології новообраний директор визначив пріоритетним завданням колективу науковців підвищення наукового рівня комплексних досліджень національно-культурного процесу в Україні і боротьби за відродження національної державності як важливої передумови побудови громадянського суспільства. Він націлив працівників на заповнення білих плям в історії і культурі України, спричинених тривалим нав'язуванням колишнім панівним режимом штучних ідеологічних штампів. За його підтримки історики, наприклад, зайнялися дослідженням замовчуваної або профанованої раніше політичної історії України, історії національних інституцій, національного руху й визвольних змагань 1917—1921 рр. та утворення ЗУНР, історії українського парламентаризму, плюралізму громадсько-політичного життя, історії ОУН-УПА, історії українського війська, церковно-релігійного життя, а також діяльності раніше проскрибованих визначних історичних постатей і видатних учених, взаємин українців із сусідами, політики країн Центрально-Східної Європи стосовно державної незалежності України та соборності її земель, злочинів тоталітаризму та його сателітів проти українського народу тощо.
Процес відчутного оновлення інституту засвідчив наявність в особі Я. Ісаєвича не тільки видатного вченого, але й умілого організатора наукового життя. Це стало підставою для обрання його членом-кореспондентом (1990), а згодом академіком НАН України (1992) та надання вченого звання професора (1996). З 1993 по 1998 р. він був керівником (академіком-секретарем) відділення історії, філософії і права НАН України. З 1992 р. він — директор Інституту Центрально-Східної Європи у Львові, який діє як громадське об'єднання вчених, і член ради директорів Федерації інститутів Центрально-Східної Європи.
Попри велику науково-організаційну працю, вчений виявив гідну подиву активність на полі наукової творчості, а його дослідження увійшли цінним набутком в науковий доробок інституту й української історичної науки загалом.
Низка статей і нарисів, опублікованих автором переважно в останні десятиліття, увійшла до його збірного видання «Україна давня та нова» (1996).
Історії галицько-волинських земель XI—XIV ст. автор присвятив нарис «Галицько-Волинська держава», виданий до 800-річчя з часу утворення Галицько-Волинського князівства (1999).
Підсумком багаторічного дослідження Я. Ісаєвичем історії книги у контексті розвитку української культури стала створена на рівні сучасної методології фундаментальна праця «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» (2002).
В Канадському інституті українських студій побачило світ нове, значно перероблене видання книги Я. Ісаєвича про братства Voluntary Brotherhood. Confraternities of Laymen in Early Modern Ukraine (Едмонтон — Торонто, 2006).
Крім публікації своїх досліджень окремими виданнями, Я. Ісаєвич виступив співавтором низки престижних синтетичних праць: «Історія України: нове бачення» (Київ, 1996, 1998), «Історія України. Навчальний посібник» (Львів, 1996, 1998, 2002), «История Европы в 8 тт.», т. 3 (Москва, 1993). Як чільний автор, керівник сформованого на базі очолюваного ним відділу історії середніх віків авторського колективу і відповідальний редактор виступив він у виконаному на високому рівні сучасної методології другому томі п'ятитомної «Історії української культури» (2001) — визначному явищу в українській культурі.
Загалом бібліографія праць Я. Ісаєвича, опублікованих за весь період його наукової творчості, числить понад тисячу позицій. Сьогодні його наукові праці відомі у світі. Деякі з них вийшли друком у Польщі, Словаччині, Росії, Австрії, Німеччині, Франції, Італії, Великій Британії, Канаді, США і навіть в Австралії. Багато уваги приділяв учений науково-редакторській праці. За його редакцією або співредакцією за останні 15 років вийшло у світ понад 25 томів різних видань. Серед них дев'ять випусків збірника «Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність», науково-інформаційний бюлетень «Українознавство 1993» (1997), два випуски бюлетня Комісії української бібліографії Міжнародної асоціації україністів «Бібліографія українознавства» (1992, 1994), бібліографічний покажчик «Історія України» (1993), випуски «Історико-культурологічних студій» тощо.
Я. Ісаєвич — активний учасник численних всеукраїнських та міжнародних наукових конференцій, круглих столів, семінарів, конгресів. Він представляв українську історичну науку на міжнародних конгресах істориків у Монреалі (1995) і в Осло (2001) й був обраний членом Міжнародного комітету істориків та головою Національного комітету істориків України. У 1989 р. став співзасновником Міжнародної асоціації україністів (МАУ) під час її установчої конференції в Неаполі й тоді ж очолив її комісію української бібліографії. На II Міжнародному конгресі україністів у Львові (1993) його обрано президентом МАУ, і під його орудою влаштовано три конгреси асоціації (у Львові 1993 р., Харкові 1996 р., Одесі 1999 р.). У 1997—1998 рр. він був співкерівником міжнародних історичних семінарів «Польсько-українські стосунки в роки Другої світової війни», що відбувалися у Варшаві та Луцьку.
Чималу частку свого інтелекту віддав учений громадсько-культурній праці. На сторінках періодичної преси він нерідко виступав з роздумами про стан і перспективи розвитку українознавства й інших галузей знань.
Подвижницька праця на ниві сучасного українознавства в контексті багатогранної міжнародної співпраці закріпила за Я. Ісаєвичем ім'я одного з найвизначніших діячів національної науки й будівничих Міжнаціональних культурних мостів та здобула загальне громадське визнання. В Україні його нагороджено відзнакою президента України III ступеня (1996), указом президента присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України» (2001), у 2006 р. нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня. Львівська музична академія ім. М.В. Лисенка обрала його своїм почесним професором (2003). Політична рада Народного Руху України на відзначення особистого внеску вченого у відродження України нагородила його вищою відзнакою «За заслуги перед українським народом» другого ступеня (2005). Міжнародний авторитет історика засвідчили обрання його іноземним членом Польської академії наук (1993), членом Польської академії мистецтв і знань (2005), Української вільної академії наук США (2003), нагородження відзнакою міністра культури та народного мистецтва Республіки Польща «Заслужений діяч культури» (2000), надання звання почесного доктора Гродненського університету ім. Янки Купали (1993) та лауреата Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів за вагомий внесок в українську історичну науку та розширення і поглиблення її горизонтів (2002).
Науковці очолюваного вченим Інституту українознавства щиро поділяють невимовне горе і смуток родини та близьких покійного. Нехай свіча пам'яті вченого-подвижника й великої людини ніколи не згасне в душах сучасного і майбутніх поколінь нашого народу, в серцях численних друзів і шанувальників поза Україною.
