Економічна криза та грецькі фінансові проблеми загострили внутрішні протиріччя Європейського Союзу. Зіткнення двох протилежних тенденцій — посилення наднаціональних органів і спроби національних держав відстояти свою самостійність призвели до певної розбалансованості не лише в ЄС, а й у головному локомотиві — Німеччині. Остання — надія континенту, тому Берлін підштовхують узяти на себе відповідальність за економічне процвітання Євросоюзу. Але в решті столиць не дуже цього хочуть, оскільки відверто побоюються центральної й найсильнішої держави Європи.
Зі свого боку, Німеччина не дуже прагне займати лідерські позиції. По-перше, через історію та психологічні чинники, що виникли на її складних і суперечливих уроках. По-друге, давно пішли в небуття мрії німецьких політиків мати вирішальний голос у європейських і світових справах. Дуже мало на берегах Рейну і Руру тих, хто хотів би вирішувати все й за всіх. Насамперед через те, що імперські амбіції коштують дуже дорого і платити за їх реалізацію охочих серед німців практично немає.
Грецьку фінансову пожежу залили грошима. Усі чудово розуміють, що це не лікування хвороби, а терміновий жарознижувальний засіб. Температура на деякий час знизилася, але без складних і болісних реформ не обійтися. І не лише Греції. Їх потребують практично всі країни ЄС, а роки процвітання практично відучили багатьох європейців працювати як слід. Затягувати паски не хочуть як у Франції, так і в Італії чи Іспанії. Звідси демонстрації та зростання загального незадоволення. Усім потрібні гроші й у великих кількостях, а їхніх джерел не так уже й багато. Партнери дивляться на Німеччину. Вона була головним спонсором Греції.
Бюргер невдоволений. Йому незрозуміло, чому треба давати гроші на порятунок Греції чи когось іще, якщо їх треба спрямовувати на власні проблеми. А їх, на нашу думку, благополучній Німеччині вистачає. У країні популярний такий анекдот: грек, іспанець і португалець ідуть розважатися. Питання про те, хто платить? Відповідь: платить німець. Звідси невдоволення політикою бундесканцлера Ангели Меркель. Хоч її згода на великий німецький внесок у справу порятунку Греції цілком зрозуміла. Якби зруйнувалася економіка цієї балканської країни, то виник би ефект доміно. За нею могло бути багато інших, і наслідки важко собі навіть уявити. Це чудово розуміли провідні європейські та німецькі політики, але з цього зовсім не випливає, що вони не вирішили використати цю обставину у своїх цілях.
Стає помітним незадоволення німецької громадськості, і це є проявом загальної трансформації німецької політики на основі зародження нової політичної свідомості. Проявів цього досить багато. Починаючи з промови канцлера Меркель на річниці початку Другої світової війни в Гданьську, коли на високому офіційному рівні вона вперше згадала трагедію німців, виселених зі Східної Європи в 1945—1946 рр. Раніше німецькі політики вважали за краще не торкатися цієї теми, оскільки вона вважалася реваншизмом. Апофеозом було інтерв’ю, що коштувало посади президентові Хорсту Келеру. У ньому він уперше припустив, що в Німеччини можуть бути власні військово-стратегічні інтереси. Після закінчення Другої світової війни високопоставлений німецький політик висловив таке вперше. Річ навіть не в самому інтерв’ю та його змісті, а в тому, що воно було використане для тиску на Ангелу Меркель.
У Берліні відчувається спека не лише на вулицях, а й в урядових і партійних кабінетах. Вибори нового федерального президента наочно показали, що не все гаразд як у правлячій коаліції християнських та вільних демократів, так і у власній партії Меркель — Християнсько-демократичному союзі (ХДС).
Випадково чи ні, але останнім часом практично кожна поїздка глави уряду за кордон збігається з черговою гучною відставкою. Коли в травні Меркель їздила країнами Перської затоки, пішов у відставку прем’єр-міністр федеральної землі Гессен Роланд Кох. Після прибуття на неї чекав ще неприємніший сюрприз у вигляді відставки федерального президента Хорста Келера, якого вона сама висунула на посаду глави держави з обойми Християнсько-демократичного союзу.
Нещодавно Меркель вела переговори в Росії з президентом Дмитром Медведєвим, потім їздила до Китаю, а звідти до Казахстану для зустрічі з Нурсултаном Назарбаєвим. Дорогою назад до Берліна їй доповіли, що у відставку подав бургомістр Гамбурга, що має статус землі, Оле фон Бойст. «Усьому свій час, — багатозначно процитував він біблійну істину, — це стосується й мене». Це вже шостий земельний прем’єр-міністр з представників ХДС і команди канцлера. Це серйозна втрата, зважаючи на федеральний устрій Німеччини та вагу земель, відповідно і її керівників.
Причини для відставки в усіх буцімто різні. Дітер Альтхаус із Тюрінгії так і не оговтався до кінця після нещасного випадку на гірськолижній трасі. Гюнтер Еттінгер переїхав зі столиці землі Баден-Вюртемберг Штутгарта на роботу до Брюсселя в штаб-квартиру ЄС, Крістіан Вульф із Нижньої Саксонії став після трьох турів виборів федеральним президентом. Юрген Рюттгерс зазнав нищівної поразки на травневих виборах у землі Північний Рейн-Вестфалія — найбільшій і найнаселенішій землі ФРН. При цьому його поразка фактично стала серйозною невдачею саме Ангели Меркель, оскільки вона активно брала участь у передвиборній кампанії, чого федеральні канцлери за традицією уникають. Кох і фон Бойст стверджують, що політика їм просто набридла. Швидше за все, це лише слова. Цього наркотику так само нелегко позбавитися, як і героїну.
Коли 2005 року Ангела Меркель стала канцлером, саме ці регіональні консервативні лідери, які зуміли укріпити свої позиції на місцях і відтіснити соціал-демократів від влади в деяких федеральних землях, зробили на неї ставку. Не безкорисливо, мабуть, а з розрахунку на власне просування. Кох, Рюттгерс, фон Бойст та інші чекали, що їм запропонують міністерські портфелі в Берліні. Але їхні сподівання не справдилися. Вони прорахувалися, оскільки недооцінили майстерність внутріпартійної інтриги й наслідки взятого Меркель курсу на модернізацію ХДС. Ці яскраві діячі зрозуміли, що кар’єрних перспектив у них немає, і вважали за краще піти з політичної сцени. Опозиція відкрита, а багато коментаторів із правого й центристського табору вбачають у цих випадках, що переросли в явище, вираження незадоволеності чорно-жовтою коаліцією, політикою й стилем керівництва Ангели Меркель.
Питання викликає, зокрема, її система «заборон і противаг» у партії, що практично не залишає іншим перспектив на роль лідера. Вважають, що з цим неабиякою мірою пов’язана втрата Ангелою Меркель трьох із чотирьох своїх заступників у керівництві ХДС і водночас земельних прем’єрів: у Гессені — Роланда Коха, в Північному Рейні-Вестфалії — Юргена Рютгерса, а в Нижній Саксонії — Крістіана Вульфа. Усі вони вважалися негласними суперниками бундесканцлера. І водночас виразниками консервативної, ліволіберальної й центристської течій у партії, важливими для електоральних перспектив. Оле фон Бойст теж був відомою постаттю. Йому вдалося вперше створити земельний уряд з християнських демократів і зелених. Цей приклад Гамбурга вважався в колах ХДС запасним варіантом на майбутнє і для всієї Німеччини.
Німецька преса пише про «самотню канцлерин», покинуту своїми видними соратниками. Опозиція, звісно, від радості здіймає пропагандистську хвилю. Генеральний секретар Соціал-демократичної партії (СДПН) Андреа Налес заявила, що шість відставок свідчать про ознаки розпаду ХДС, а Меркель не знає, що робити. У тому ж дусі висловлюється Ліва партія. За опитуванням телеканалу ARD, 77% учасників бачать у ланцюзі відставок ослаблення Меркель.
Її соратники це спростовують. Голова фракції ХДС/ХСС у бундестагу Фолькер Каудер закликає «не розглядати відставки в настільки драматичному світлі». Проте глава внутрішньополітичного комітету федерального парламенту Вольфганг Восбах визнав: «Якщо протягом року від посади, хай і з різних причин, відмовляються шість глав урядів, то виникає враження, що відбувається процес ерозії». А Оле фон Бойст заспокоює пристрасті тим, що взагалі-то «кожного можна замінити». Але все це не дає відповіді на запитання: відставки — це ланцюжок випадкових збігів чи небезпечна для канцлера тенденція?
Та після того як знакові фігури пішли, в розпорядженні Меркель залишається, за німецьким висловом, лише «другий гарнітур». Популярність діячів, які вже зайняли або запропоновані на звільнені посади, здебільшого регіональна. Кільком із них ще належить пройти випробування майбутньої весни земельними виборами. Зокрема, наступник Вульфа на посаді глави уряду Нижньої Саксонії Давид Макаллістер викликає цікавість поки перш за все своїм шотландським корінням, і чи зуміє він закріпитися в Ганновері, досі залишається питанням.
Голові ХДС до з’їзду партії в листопаді буде дуже складно знайти кандидатів, якими можна буде закрити дірку в лавах заступників лідера. Але так чи інакше християнським демократам не уникнути великого кадрового оновлення. А в його процесі можлива поява нових фігур, не настільки відданих Меркель і які навіть претендують на лідерство. Зазвичай політики другого ешелону вирізняються великими амбіціями і значним нетерпінням. І пані бундесканцлер буде з ними дуже нелегко.
Усе це накладається на суперечки й невдачі в чорно-жовтій коаліції християнських та вільних демократів, спроможність якої в очах електорату зменшується. Відповідно використовуючи це, а заразом і очевидні проблеми в ХДС, соціал-демократи як найбільша партія опозиції поступово піднімають свій рейтинг, що впав. Інакше кажучи, Німеччину можуть чекати внутрішньополітичні торнадо й боротьба за владу в дворічній перспективі наступних виборів.
Певна річ, Ангелу Меркель не слід скидати з рахунків. Вона — талановитий політичний менеджер, здатний довго й ретельно шукати оптимальних рішень, інтригами й домовленостями досягати компромісу або наполягати на своєму. Але це в спокійній обстановці початку її правління. А в ситуації форс-мажору та можливої нової трансформації німецької політики цих якостей може виявитися не досить. Важкі часи вимагають лідерів, які володіють нестандартним політичним чуттям і приймають незвичайні, але дуже важливі рішення. Чи виявиться Ангела Меркель на найвищому рівні в такий складний для Німеччини та Європи час, покаже найближче майбутнє. Черговий бій їй слід виграти вже восени, на з’їзді своєї партії.
