У середовищі українських інтелектуалів останнім часом стали популярними майже дитячі запитання: а чому ж ми досі не в Об’єднаній Європі? Ба більше — чому знані французькі, німецькі, британські, італійські та інші політики час від часу заявляють, що Україна ніколи не буде членом ЄС, що вона не може претендувати на щось більше, ніж на нього претендують Марокко чи Туніс? Невже ці політики нездатні зрозуміти, що якби Україна була інтегрована до європейських структур, то ціна на російський газ для Об’єднаної Європи була б дешевшою, — хоча б тому, що не можна було б «грати на трубі» та використовувати для цього велетенські українські підземні газові сховища? Що легальна кваліфікована українська робоча сила зняла б значною мірою проблему міграції до Євросоюзу з африканських та азіатських країн? Що разом із Україною ЄС перетворився б на найбільшу потугу, на провідного гравця на світовому зерновому ринку тощо?
Ба більше: ні в які ворота не лізе те, що Велика Британія зараз відмовляє тамтешнім благодійним організаціям, які займаються оздоровленням дітей із Чорнобильської зони, у візах, а Комітет довкілля, сільського господарства та місцевих і регіональних справ ПАРЄ нагороджує Харків (чи треба зайвий раз розповідати, що там діється?) почесним Призом Європи. Чому нас, тобто не владу, а громадян України, офіційна Європа так зневажає?
Я не збираюся сьогодні дискутувати з приводу таких — майже дитячих (але від того не нікчемних) —питань, обстоювати хибність чи правоту їхніх ідеологічних та світоглядних позицій. Це інша тема. Варто повести мову про інше — про те, що у Європі (чи в євроатлантичному політичному просторі) впродовж останніх ста років постійно діяло проукраїнське інтелектуальне лобі, про те, що ні Україна не скористалася цим лобі, ні європейські політики до нього не надто дослухалися — це, мабуть, спільне лихо й спільна провина.
Бо ж у стратегічному програші опиняються обидві сторони. Як уже не раз бувало в історії — і це при тому, що знані інтелектуали попереджали, що без розв’язання українського питання і без входження України до Європи спокою не буде нікому, а от зайві проблеми виникатимуть практично у всіх.
Тож — факти та тексти.
«Головною проблемою для сьогоднішньої Європи є проблема українська. Глибокий інтерес до цієї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатію... Більшість людей не розуміє, як глибоко саме тут закорінена причина європейських чвар усієї першої чверті століття. Не дивно, що про цю країну досі так мало чули: гноблення української нації постійно супроводжувалося забороною слова «Україна» та приховуванням навіть самого існування українців... Було б лицемірством заперечувати, що незалежність України так само важлива для нашої держави, як i для спокою в усьому світі. Проблема надто довго ігнорувалася просто тому, що розглядати її, а тим більше — намагатися вирішити, — справа дуже клопітна. Але ця проблема, що має глибокі й заплутані історичні корені, сьогодні набула безпрецедентної гостроти... Миру й не буде доти, доки українська проблема не знайде належного вирішення.»
Ці слова належать відомому британському журналістові Ланселоту Лоутону. Вони були проголошені в 1935 році перед зібранням представників громадськості (в якому брали участь кілька лордів, кілька депутатів, науковці та журналісти) в приміщенні палати громад парламенту Великої Британії.
Актуальність цих слів значною мірою не втрачена й сьогодні — з різних причин, у тому числі (й не в останню чергу) — внаслідок настанов абсолютної більшості політичної та фінансової еліти Західної Європи щодо України.
От парадокс: спершу державну автономію, а потім незалежність України на початку ХХ століття аргументовано обстоював класик німецької та світової соціологічної думки Макс Вебер, але чи були взяті до уваги політиками його (та цілої низки колег-науковців) аргументи? І що цікаво: Вебер вів мову про надзвичайно важливий український вектор тієї самої сакраментальної Realpolitik, прагматичної і дещо навіть цинічної, бізнесово-«бюргерської» зовнішньополітичної діяльності; для Вебера не було сумнівів у тому, що майбутня незалежна Україна —разом із Німеччиною, Польщею, Австрією, Литвою, Фінляндією та іншими — гідна стати членом планованого в перспективі міждержавного союзу Центральної Європи.
У ті ж роки про незалежну Україну веде мову й британський учений-славіст Роберт Сетон-Уотсон (пізніше він візьме участь у зібранні, про яке йшлося вище). Професор Сетон-Уотсон обстоював підтримку Великою Британією незалежності слов’янських націй, що мешкали на теренах Австро-Угорської, Оттоманської та Російської імперій, водночас виявляючи під час Першої світової війни потяг до самостійності. Цю групу майбутніх держав він назвав «Новою Європою», що мала б стати повноправною частиною Європи старої.
Можна назвати ще десятки імен інтелектуалів із різних країн Європи, котрі і на початку, і в середині, і в другій половині ХХ століття вели мову про необхідність якнайшвидшого розв’язання українського питання, від справедливого вирішення якого немалою мірою залежить доля всієї Європи.
Ба більше: прямо говорилося, що нерозв’язаність українського питання, відсутність незалежної Української держави була однією з головних причин, що призвели до Першої світової війни. Про це щойно згаданий Роберт Сетон-Уотсон вперше сказав у жовтні 1916 року. А у вересні 1917 року він аргументував це в статті «Проблема України». До схожих висновків дійшов і Макс Вебер. А Ланселот Лоутон в 1935 році заявив: «Фактом, не настільки широко відомим, як мало б бути, є те, що однією з головних причин Світової війни був конфлікт між Росією та Австрією стосовно українського питання. Іншим, також не загальновизнаним фактом є те, що невдоволення українців значною мірою спричинило поразку й крах Росії». І додав: «Дев’яносто відсотків українського населення складають селяни; саме їм (тобто їхньому потужному опору комуністичним експериментам. — С.Г.) Західна Європа зобов’язана своїм порятунком від більшовизму».
Що ж стосується України як одного із ключових «призів» та полігонів Другої світової війни, то про це написано надто багато, щоб усе цитувати. Причому писали про це як до початку бойових дій, так і під час них і після їхнього закінчення. Зверну увагу читачів на одного з вельми компетентних аналітиків того часу, людину воістину космополітичну, яка неабияк впливала на європейську інтелігенцію лівих поглядів і певний час сама прожила на Заході Старого Світу, ставши одним із активних проповідників ідеї Сполучених Штатів Європи (включно із незалежною Україною), — на Лева Троцького. Ось що він писав у 1937 році: «Де б і з якого б приводу не почалася війна, значні успіхи однієї з великих держав означали б не кінець війни, а тільки збільшення її радіусу... Спіраль війни захопить неминуче всю нашу планету, й війна не пройде безслідно для жодної країни. В муках і конвульсіях увесь світ змінить своє лице... Операції будуть розігруватися одночасно на землі, під землею, на воді, під водою і в повітрі. Війна втягне в свій коловорот все населення, всі його багатства, матеріальні та духовні...» А Україна, за Троцьким, закономірно стане одним із тих центрів, навколо якого триватимуть політичні та воєнні баталії: «Українське питання, що його багато які уряди й багато які «соціалісти» й навіть «комуністи» намагалися забути чи відсунути в довгу шухляду історії, знову постало, тепер з подвоєною силою, на порядку денному... Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла в долі Європи те становище, яке займала в минулому Польща... Українському питанню суджено в ближчий період грати величезну роль у житті Європи...»
Я розумію, для українських читачів Троцький — зовсім не авторитет, але для європейських інтелектуалів — це постать далеко не остання.
Про об’єднану Європу та Україну в її складі говорив й інший знаний інтелектуал — поляк Єжи Гедройць, котрий в силу історичних обставин більшу частину свого довгого життя провів у Франції. Ще 1953 року, формулюючи в своєму журналі «Культура» перспективні цілі майбутньої демократичної Польщі, Гедройць написав: «Польща може здобути і втримати свою незалежність лише в рамках федералізації всієї Європи». І додав: «Право участі в майбутній федеративній європейській спільноті мають не тільки ті держави, які існували до 1939 року, а й також українці та білоруси». Це було написано тоді, коли Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди та Франція тільки-но заснували Європейську спільноту з вугілля та сталі, на підгрунті якої виросло Європейське економічне співтовариство («Спільний ринок»), що, в свою чергу, перетворилося на Євросоюз.
Інший поляк, який став зіркою першої величини американської політичної науки та визнаним ідеологом євроатлантичної спільноти в останній чверті ХХ століття, — Збігнєв Бжезинський — у першій же своїй книзі «Радянський блок: єдність і конфлікт» (1961 рік) вів мову про ймовірний розпад СРСР та постання на його теренах незалежних держав, у тому числі й України. Йому належить крилатий вислів: «Без України Росія перестає бути імперією, а з Україною підкупленою, підкореною Росія автоматично перетворюється на імперію». Нарешті в 1993 році Бжезинський написав: «Середня Європа зможе поступово досягти культурної ідентифікації із Заходом, брати участь у господарському й політичному єднанні Європи. Деякі частини колишньої імперії, передусім усі Прибалтійські республіки, а ймовірно навіть Україна й Білорусь, могли б іти в тому ж напрямі».
Можна було б продовжити й розповісти, скажімо, про бачення України в Європі французами Елен Блан, Андре Глюксманном чи Аленом Безансоном (до речі, останній і кримських татар вважає європейцями, пишучи про XVII століття: «У той час, як у Кремлі розважалися спогляданням того, як ведмідь танцює на розпеченому листі заліза, в Бахчисараї при ханському дворі грали комедії Мольєра»). Але, очевидно, досить. Ідеться про те, що українська проблематика була постійно присутня в європейському інтелектуальному мейнстрімі, і якихось серйозних заперечень європейськості України не було, навпаки, авторитетні науковці та журналісти обстоювали цю європейськість, тобто гомогенність українського колективного «Я» стосовно європейських підвалин життя.
Чому ж не сталося, як бажалося, і політичні еліти західних держав у своїй більшості діяли всупереч засторогам і напучуванням знаних інтелектуалів, чому ігнорувалися факти, натомість на перший план виходили ті чи інші ідеологічні ілюзії? Це вже інша тема, обговорення якої (тим більше, вихід на якісь практично цінні рішення) вимагає широкої та відповідальної дискусії. Бо тільки майже тотальною корумпованістю та безвідповідальністю вітчизняного політичного класу чи сліпотою політичного класу Заходу сьогоднішню ситуацію не поясниш...
Бо ж наші та їхні політики приходять і відходять, а українська проблема в своєму глибинному сенсі залишається розв’язаною хіба що наполовину, і це небезпечно для всіх, чи не так?
