Цьогорічна Літня школа журналістики «Дня» перетнула свій «екватор». Рівно два тижні залишилось учасникам на освоєння журналістської професії. Проте насичена програма Школи передбачає не тільки набуття журналістських навичок, але й розширення кругозору, знайомство з цікавими людьми та наближення до справжнього українського світу. Тільки за минулий тиждень учасники мали змогу зустрітися з членом Ради засновників Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді молодим донецьким філософом Сергієм Стукановим, політтехнологом Олегом Медведєвим, видатним соціологом Євгеном Головахою. Разом з тим, учасники Школи брали активну участь у «Країні мрій», а в суботу «День» організовує для них цікаву екскурсійну поїздку інтелектуальним маршрутом до Качанівки (Чернігівська область), враження від якої ви обов’язково побачите на шпальтах газети. А поки ми пропонуємо вам ще одну «порцію» есе про одну з книг «Бібліотеки газети «День», завдяки написанню яких студенти були відібрані до участі у Літній школі журналістики.
Ліна ТИМОЩУК,студентка Національного університету «Острозька академія»:
— Мені поталанило, адже нещодавно до рук потрапила книжка із серії «Бібліотека газети «День», а саме «Екстракт 150». Уже після ознайомлення зі вступом я зрозуміла, що ця книжка зламає всі стереотипи в моїй свідомості, виведе моє мислення в новий раціональний вимір. Перегорнувши ж останні сторінки, я усвідомила, що це ніяке не прополітичне, пропогандистське видання, а імпульс національній свідомості народу, що з часом достукається до серця кожного громадянина, виховає завдяки своїм кращим матеріалам нове інтелектуальне покоління українців, які гідно репрезентуватимуть свою державу на міжнародній арені. Щиро захоплююся людьми, які працюють у газеті, адже, незважаючи на політичну погоду в державі, вони впевнено йшли до своєї мети, не зраджуючи своїх патріотичних переконань та Україну.
Мені дуже хочеться подякувати колективу редакції за те, що навіть у складні часи він не вдався до конформізму. На жаль, мої однолітки ще не всі усвідомлюють важливість такої преси для формування елітарної, інтелектуальної та свідомої нації, тому зазвичай певна частина молоді віддає перевагу таким відросткам ЗМІ, які навіть деколи не мають морального права називатися журналістикою. Жовта преса заполонила видавничий ринок, бруд так солодко читається народом, що він вимагає «додачі», а так звані журналісти ладні очорнити будь-кого задля високих гонорарів. Мені болить ця ситуація в Україні, адже саме така темна маса народу потрібна політикам для здійснення їхніх темних задумів. Справді, як легко маніпулювати людьми, чиї духовні потреби запросто задовольняються небилицями. Однак я глибоко переконана, що газета «День» — це інформаційний хліб майбутнього, вона разом з Україною переживає її становлення, допоможе їй постати з колін. Низький уклін Ларисі Івшиній, яка несе високу духовну місію просвіти українських читачів, її праця таки не марна, бо вже дає свої плоди.
Я особисто мала приємність бути присутньою на зустрічах Острозького інтелектуального клубу вільного спілкування, тож бачила на власні очі, як студенти з різних регіонів України радо співпрацюють, розглядають на обговореннях нагальні державні проблеми, знаходячи відповідні рішення, компроміси. Вони працюють плідно та більш злагоджено, ніж наші вельмишановні парламентарії.
— Мені поталанило, адже нещодавно до рук потрапила книжка із серії «Бібліотека газети «День», а саме «Екстракт 150». Уже після ознайомлення зі вступом я зрозуміла, що ця книжка зламає всі стереотипи в моїй свідомості, виведе моє мислення в новий раціональний вимір. Перегорнувши ж останні сторінки, я усвідомила, що це ніяке не прополітичне, пропогандистське видання, а імпульс національній свідомості народу, що з часом достукається до серця кожного громадянина, виховає завдяки своїм кращим матеріалам нове інтелектуальне покоління українців, які гідно репрезентуватимуть свою державу на міжнародній арені. Щиро захоплююся людьми, які працюють у газеті, адже, незважаючи на політичну погоду в державі, вони впевнено йшли до своєї мети, не зраджуючи своїх патріотичних переконань та Україну.
Мені дуже хочеться подякувати колективу редакції за те, що навіть у складні часи він не вдався до конформізму. На жаль, мої однолітки ще не всі усвідомлюють важливість такої преси для формування елітарної, інтелектуальної та свідомої нації, тому зазвичай певна частина молоді віддає перевагу таким відросткам ЗМІ, які навіть деколи не мають морального права називатися журналістикою. Жовта преса заполонила видавничий ринок, бруд так солодко читається народом, що він вимагає «додачі», а так звані журналісти ладні очорнити будь-кого задля високих гонорарів. Мені болить ця ситуація в Україні, адже саме така темна маса народу потрібна політикам для здійснення їхніх темних задумів. Справді, як легко маніпулювати людьми, чиї духовні потреби запросто задовольняються небилицями. Однак я глибоко переконана, що газета «День» — це інформаційний хліб майбутнього, вона разом з Україною переживає її становлення, допоможе їй постати з колін. Низький уклін Ларисі Івшиній, яка несе високу духовну місію просвіти українських читачів, її праця таки не марна, бо вже дає свої плоди.
Я особисто мала приємність бути присутньою на зустрічах Острозького інтелектуального клубу вільного спілкування, тож бачила на власні очі, як студенти з різних регіонів України радо співпрацюють, розглядають на обговореннях нагальні державні проблеми, знаходячи відповідні рішення, компроміси. Вони працюють плідно та більш злагоджено, ніж наші вельмишановні парламентарії.
Нас протягом століть намагаються роз’єднати за національним, мовним, релігійним та місцевим критерієм, за нашими переконаннями. Незважаючи на ці очевидні для можновладців розбіжності, студенти декілька років поспіль доводять, що ми єдині, бо в нас — спільне коріння, велична історія, скрижалі якої завжди нас єднатимуть. Мене вражає розважливість поглядів кореспондентів «Дня», яких жодним політичним піар-менеджерам, що так уміло застосовують психологічні трюки до народу, не вдалося задурманити.
«Екстракт 150» має бути настільною книжкою не лише кожного компетентного журналіста (як слушно зауважила Лариса Івшина), а й, на мою думку, будь-якої людини, що хоче гордо називатися Українцем.
Прочитавши всі знакові статті, що вміщені у книжці, я ще раз пройшлася хронологією подій в Україні з 1997-го до 2009 року, осягнула часопис частини новітньої історії України, її злети й падіння крізь призму поглядів та переконань глибоко мислячої, передової спільноти людей. Це дало мені змогу багато чого переосмислити, обдумати і на основі викладених на сторінках думок сформувати власне ставлення до ситуації в державі, адже на час деяких публікацій я ще була маленькою, наївною людиною, яка особливо не переймалася суспільно-політичним життям у країні.
Я вважаю, що «Бібліотеку газети «День» варто прочитати кожному, адже завдяки цій серії з читацьких очей спаде полуда, вони мислитимуть раціонально і зрештою зрозуміють, що майбутнє нашої держави — лише в наших руках, і тому не варто йти слідом за тими, хто лише голослівно обіцяє світле майбутнє вже завтра, а закотити рукави, й самим узятися до праці, і не боятися її — з вірою в те, що кращі часи таки настануть, але тільки завдяки нашим спільним зусиллям! Нам слід пройти шляхом внутрішньої консолідації та лише опісля прагнути до інтеграції на зовнішньому рівні. Україна не буде потрібна ні Росії, ні Європі, коли сьогодні вона не потрібна самій собі. Тож замислимося над цим, дорогі співвітчизники. Газета «День» дає чітке спрямування в правильне русло роздумів, дає поштовх і бажання щось таки змінити. Українцям годі довіряти тим, хто дурив нас стільки років, не треба танцювати під їхню дудку. Лише засмучує той факт, що серед нас є ще такі іроди, що за кіло гречки продають власний голос на виборах, за кілька «зелених» — рідну матір, Україну, а то й власну душу.
Аліса ГОРДІЙЧУК, студентка Національного університету «Острозька академія»:
— Вирішила писати про «Екстракт 150», позаяк маю цю книжку вдома та була на її презентації в Острозькій академії. Але книжку читала ще до зустрічі, оскільки було відомо, що йтиметься саме про неї, та хотіла знати про це якомога більше. Спілкування з Ларисою Івшиною залишило багато вражень та емоцій. Це — людина, яка розуміє наше суспільство так, як не розуміє його, мабуть, ніхто. І на сторінках газети «День» вона вчить НАС його розуміти. Розуміти і сприймати таким, яким воно є — з усіма негараздами й досягненнями, поразками й перемогами. Запам’яталися одні її знакові слова: «У нас дуже непростий народ», і саме про цей непростий народ — книжка «Екстракт 150».
Чому люди не розуміють, що їм потрібно? Невже просто виховання дитини щодо поведінки, навчити її одягатися зі смаком, годування, елементарної освіти досить для того, щоб її виростити? Чому б не прищепити їй любов до рідної землі, любов до історії, виховати в ній мислення, банальне мислення, яке і зробить з неї людину, допоможе їй не загубитися в шаленому й непередбачуваному вирі сучасного світу?
Дехто глибоко переконаний, що відвідування опери, театру, читання класиків — давно віджили себе й нікому зараз непотрібні. Але такі люди не розуміють, що та сама класика, якій уже сотні років, — чи не найактуальніша річ сьогодні. У ній — тільки іншими героями та епохами — описане наше життя. Вона навчає нас боротися так, як боролися люди в той час — за себе, свій народ, свою державу. Чому, здобувши незалежність, ми не використовуємо власного потенціалу й досі пасемо задніх? Кажу не лише про економічний аспект України. Я маю на увазі ще й те, що ми стоїмо на останніх позиціях навіть у кількості патріотів. А їх справді мало, адже постояти на якомусь мітингу й покричати, що я — українець, та при цьому не знати, хто такий Євген Коновалець... Немає слів — одні думки...
Щось я відійшла від теми, але, на мою думку, «Екстракт 150» порушує теми саме такого нерозуміння українцями своєї країни. Вони її не знають і, що найгірше, не хочуть знати.
Мабуть, найбільше мене зворушив невеликий матеріал Джеймса Мейса «Свічка у вікні». Саме звідти я дізналася, що акцію «Свічка у вікні» започаткував він. Я сама запалювала вдома свічку, й уся моя родина пом’янула тих, хто став жертвою тієї страшної доби, але я не знала, хто був автором цієї ідеї. І я рада, що мені стала відомою ця людина. Але парадоксально, що про Голодомор як українську трагедію на весь світ заявив уродженець іншої країни, який 42 роки життя прожив у США. Саме це й свідчить про те, що ми не знаємо своєї країни і не хочемо вчити її історію так, як належить, а про найголовніші речі дізнаємося, по суті, від іноземців.
Не розумію байдужості наших людей! Байдужості до власної долі, а, головне, до долі своїх дітей. Адже тільки через розуміння суспільних процесів ми будемо здатні розумно голосувати на виборах, і наш вибір зможе змінювати якість нашого життя. Як у економічному, так і в суспільному житті. А вчитися розуміти нам допомагають саме такі видання, як «День». Кажу з певністю, що ця газета — українська. Вона — про світ, Україну і для українців.
Вікторія ПРАСОЛ, студентка Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»:
— Політика в невмілих руках — небезпечна річ, особливо коли роз’єднує нас на групи, а Україну на шматки. Коли ж ми роз’єднані, в нас немає СИЛИ.
Альбом Лариси Івшиної «Мої Університети» показує, що між нами немає стіни. Не важливо, звідки ти, але коли ти приходиш до університету, ти зустрічаєш там неймовірно велике розмаїття людей і розумієш, що в нас — спільна мета й ідеали, ми бачимо світ однаково, наші думки сходяться і, врешті-решт, не такі вже ми й різні.
Особисто я відчула єдність України, коли прийшла на перший курс, там для мене об’єдналися міцною дружбою східна, західна і центральна Україна.
Почитавши цю книжку, я зрозуміла, що думки та ідеї багатьох моїх однолітків випереджають свій час і це чудово, бо майбутнє за молоддю.
Газета живе один день. Яскравий і неповторний, але лише один. Учорашня газета — папір. Книжка — інша річ. Їх збирають колекціонери, поповнюють бібліотеки, книжки передають нащадкам. Ця книжка по суті збірник публікацій, які вийшли друком у «Дні». Це дуже важливо, що такий пласт інформації не зник просто так, а перетворився на об’єкт видавничої справи — книжку.
Якщо глянути глибше в суть і значення цієї книжки, то це не просто публікації, а історія, щоденник спогадів, практичний довідник для журналіста.
Нарешті, це можливість потрапити на високоінтелектуальні конференції Острозької академії та побути якийсь час, приміром, студентом.
Ганна ЩЕПА, випускниця Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка:
— «Ти читаєш книгу про історію України, а хіба у неї є історія?» — з таким дещо несподіваним запитанням на прес-конференції звернувся до мене московський колега, побачивши у мене в руках томик «Україна Incognita», видану у бібліотеці газети «День».
Зізнатись, дещо дурнувате питання і надто відгонить залишками імперського мислення, воно змусило мене замислитися. Адже й насправді, за останні 20 років, які ми українці провели у цій державі, її історія переписувалася кілька разів.
Половина моїх колишніх однокурсників по Інституту журналістики вважає національним героєм Бандеру, а «східняки» категорично не допускають самої ідеї ОУН-УПА.
...Напевно, саме тому досвідчені журналісти і редактор Лариса Івшина, яка виступила ідейним натхненником проекту, назвала книгу з історії так парадоксально «Україна Incognita».
Після обов’язкового вступного слова самої Лариси Івшиної, ви раптом переноситеся у темні глибини, ні, не небуття, а нашого минулого, яскравого та кривавого, дзвінкого та ліричного, багатого та дуже бідного. Хто б міг подумати, що в Україні до цих пір можна знайти сліди римських поселень?! Так-так, не грецьких, не тюркських, саме римських. Про це нам розповів Віталій Зубар у своєму філігранному дослідженні «Римський слід на півдні України». Виявляється, саме за Нерона — тирана-театрала було почато експансію Римської імперії у степи безкрайньої Кіммерії. І зовсім логічно, легіонери висадилися на Кримському побережжі у державах Північного Причорномор’я.
Я не історик, але судіть самі, у школі нам говорили і захоплено розповідали про грецькі поселення у Херсонесі і Ольвії. Виявляється, із занепадом Греції культурна й політична експансія середземноморських держав не припинилася і зачепила Україну. Чом би у школах не розповісти про це?! Втім, сподіваюся, енергійні меценати потурбувалися про те, аби передати «Україна Incognita» у шкільні бібліотеки.
Безумовно, і обивателя, і фахівця украй зацікавив розкритий В. Панченком секрет про деякі нюанси Валуєвського указу. Адже до цих пір існувала думка, що цей документ був спрямований на обмеження української мови і культури. Насправді, як свідчить автор, Валуєвський циркуляр за основним задумом було спрямовано проти бунтівних поляків. Українська історія, українська мова були супутньою метою. Царському самодержавству у його класичній інтерпретації необхідно було утримати кордони імперії, не допустивши відділення Польщі. Під «розборки» потрапила українська культура. Взагалі книга «Україна Incognita» дуже детально і скрупульозно аналізує причини протистояння всередині слов’янської цивілізації, роблячи досить об’єктивні висновки із урахуванням особливостей історичного моменту.
Я закінчила університет відносно недавно, і можу засвідчити, що якби ця книга потрапила до рук моїх однокурсників і викладачів, то ми би вчасно знали про існування різних поглядів на історію України. У наш час домінувала тенденція, якщо не зловорожа, то вже в усякому разі, не цілком добросовісна. Перемога під Конотопом вихвалялася як торжество української військової демократії, а бої повстанської армії у роки Другої світової вийшли на перший план, затьмаривши собою операції під Сталінградом, Віслою, Берліном.
Зараз у засобах масової інформації активно обговорюється питання про спільне з російськими істориками написання підручника з історії України. До речі, мій московський знайомий із захватом сприйняв цю ідею. Але я заперечила йому у тому сенсі, що підручник з історії середніх віків сповна резонно писати з поляками, історію окупації з поляками і євреями й т.ін.
Власне, «Україна Incognita» — подія довгоочікувана на шляху національної свідомості до ідеї усестороннього й об’єктивного осмислення власної історії.
Існують різні афоризми з приводу значення історичних знань у житті людини. Один із них твердить: «Історія учить нас тому, що нічому не учить». Але мені здається, що увесь настрій і душевний порив авторів побудований на кардинально іншій думці. Її озвучив великий Гете: «Найкраще, що ми отримуємо від історії — це ентузіазм, який вона викликає у нас».
