Той, хто більш-менш уважно стежить за гострими суспільно-політичними дискусіями в Україні, вже звернув увагу на те, що дедалі частіше як один з важливих засобів аргументації застосовується соціально-групова співвідносність об’єкта критики. Під час дискутувань як чи не найвагоміший аргумент громадяни «демократичної» України застосовують стосовно своїх опонентів «убивчі» докази провини противника — його приналежність до певної соціальної групи (співтовариства): черні, бидла, селюків, люмпенів, недоінтелігентів (або галицьких інтелігентів), псевдоаристократії, олігархів. Як значний суспільний феномен, це явище існує відтоді, як закріпився так званий розподіл праці. Щодо певної соціальної групи створюється певна репутація (позитивна чи негативна), а потім будь-який об’єкт критики розуміється як носій набору певних якостей уже через приналежність до цієї групи. Певна річ, зовнішні та внутрішні оцінки багатьох співтовариств не збігаються. Це явище — неодмінний атрибут станової системи суспільства. Воно інколи отримувало віддзеркалення і в мові як лінгвістично-соціальний феномен. Наприклад, священнослужителі у феодальні часи належали до першого стану і самі себе вважали обранцями Бога, тоді як для певної частини суспільства (у різні періоди історії — різною мірою) вони були всього лише «святошами», тобто ханжами й лицемірами. Лицарі були хоробрими (галантними) воїнами для вищих класів, а для селян вони були передусім навіженими й жадібними гнобителями, а тому вкрай небезпечними. У рабовласницькому суспільстві найаморальнішою істотою вважався раб, який буцімто не мав ані честі, ані гідності, ані відчуття вдячності, ані сміливості просто через свою приналежність до «ганебних рабів».
Але оскільки суспільна мораль і культура більшою мірою формувалися і передавалися далі верхніми прошарками суспільства, то до нас дійшло багато соціально-ментальних оцінок саме в інтерпретації цієї частини суспільства. Наприклад, слово «лицар» викликає в наш час, скоріше, позитивні емоції, а «лихвар» — негативні. Хоч лихвар — це майже те ж саме, що й сьогоднішній багатьма шанований банкір. Найяскравіший приклад впровадження станових оцінок у суспільну свідомість — це оцінна лексика високої та низької моральності. Майже в усіх високорозвинених європейських мовах поняття «благородний» у значенні «який відрізняється високими моральними якостями» співвідноситься з первинним значенням «який має високе (дворянське) походження», а «підлий» (безчесний) співвідноситься зі значенням «низький», тобто «який має низьке (неблагородне) походження». У східнослов’янських мовах словосполученням типу «підлого люду» спочатку позначали людей низького походження, тобто чернь. «Мужик» був абсолютним антиподом людини благородного походження. Частим супутником станових забобонів є етнічно-регіональні забобони, в цьому разі людині приписуються певні якості вже через її приналежність до певного етносу, етнічної групи або через її проживання в певному регіоні. Наприклад, у Росії українці та росіяни часто взаємно наділяли один одного негативними характеристиками, що простежується й у художній літературі. Навіть у такого добросовісного і відомого своїм прихильним ставленням до національних меншин письменника і мислителя, як Лев Толстой, персонажі інколи вживають характеристики типу «хохляцька лінь» (роман «Анна Кареніна»).
І на пізніх рівнях розвитку суспільства соціально-ментальні упередження й забобони зберігаються в значної частини суспільства — навіть у розвинутих країнах; а в Україні вони проходять нині стадію ренесансу, оскільки швидко збільшується майнова нерівність і пов’язані з цим протиріччя.
У марксизмі станова (класова) зумовленість ментальних і моральних характеристик містилася із самого початку. Найпозитивнішим був пролетаріат, за ним стояли селянство та дрібна буржуазія; вкрай негативними якостями були наділені капіталісти, поміщики та їхні посіпаки — чиновники. Між цими позитивними й негативними класами бовталися «гнила» інтелігенція та люмпени.
У країні, де переміг «марксизм-ленінізм», початково марксистська характеристика «класової» ментальності застосовувалася без змін, проте після того як «дрібнобуржуазне» селянство позбавили землі й узагалі зігнули в баранячий ріг, його в офіційній «становій» системі формально прирівняли до робочого класу, присвоївши йому звання «трудове селянство». У системі СРСР для просування по службі була необхідна приналежність до КПРС, і під час вступу до партії «колгоспники» мали перевагу перед численним «прошарком» — інтелігенцією, хоч їй теж присвоїли титул «трудової», або «радянської», інтелігенції. У численних анкетах дуже важливою графою була графа «соціальне походження». Представникам інтелігенції було найважче вступити в партію, а отже, перейти до впливового класу чиновників (номенклатурників) — класу, який сором’язливо ховався за скромною назвою «службовці».
Але офіційна марксистська ієрархія класів, «прошарків» та їхніх ментальних оцінок не відповідала реальності. Насправді в суспільстві швидко виокремився клас «начальників» — партійних, державних, господарських та інших керівників і впливових чиновників. Продовжило існування зіставлення за лінією місто — село, що прийшло з феодалізму (зневажливе «селюк» походить звідси). Слово «колгоспник» у вустах городянина звучало майже як образа. Над «гнилою» інтелігенцією підсміювався і «пролетаріат», і «трудове селянство», а особливо не любило його чиновництво, номенклатура, тобто «комуністичний» правлячий клас.
У значної частини так званого «советского» народу через спільні умови існування виникли спільні риси в ментальності, і вийшов «совок». Притому існували й соціально-ментальні (регіональні, професійні, етнічні та ін.) відмінності в груповій свідомості, і отже існували упередження й забобони, тобто уявні, хибні характеристики певних співтовариств.
Ясна річ, ментальність корінного городянина чимось відрізняється від ментальності корінного жителя села, але водночас ці відмінності в різні моменти історії та в різних регіонах мають свої особливості. Можна стверджувати, що серед більшості корінних жителів сільської місцевості існують якісь спільні риси, наприклад, схильність до фізичної праці й до роботи на землі, зверхнє та при цьому заздрісне ставлення до городян тощо. У свідомості певної частини жителів сільської місцевості, без сумніву, присутні й забобони щодо городян.
Водночас, звичайно, і в корінних жителів міста є свої ментальні особливості, які відрізняють їх від жителів села. І в їхньому ставленні до селян існує чимало упереджень. Наприклад, інколи доводиться чути, що селяни некультурні, скупі, вороже налаштовані щодо городян, їм властивий комплекс меншовартості тощо. Причому кажуть про це дуже часто жителі міста, яким самим не бракує багато з недоліків, що вони їх приписують жителям села.
Слід зважати також на диференціацію всередині соціальних груп, що впливає на ментальність.
Приміром, серед сільських жителів за 70 років сталося розмежування за становищем у виробничій і службовій ієрархії та майновим становищем. Виокремилися так звані совслужбовці (сільрадські, поштові) сільська інтелігенція (шкільні й медичні працівники). Колгоспники теж були неоднорідною масою. З одного боку, швидко виділилася колгоспна «еліта» (голова, головний агроном тощо), а з іншого — прості колгоспники, які цілковито залежали від колгоспного начальства.
Особливою статтею прибутків була крадіжка. Чим вища посада в колгоспі, тим більшою була можливість вкрасти різними нелегальними, напівлегальними і навіть легальними (наприклад, так званою випискою за нечувано дешевими цінами або списанням продуктів) способами. Сільськогосподарські продукти набагато важче обліковувати, ніж промислову продукцію, тому голові колгоспу було легше щось «прихопити», ніж директорові металургійного комбінату або машинобудівного заводу, а комбайнерові — простіше, ніж міському слюсарю. Колгоспна «еліта» була через це більш корумпована, ніж промислова.
Сільські інтелігенти і дрібні службовці були особливою категорією. Багато хто в селі їх поважав, багато хто недолюблював або зневажав. Вони начебто знали більше за інших, але матеріально жили гірше, ніж, наприклад, колгоспний бригадир чи завідувач фермою. Під час сапання, прополювання чи збирання врожаю їх, як і міську інтелігенцію, відправляли на поля, без будь-яких розмов і заперечень. Отримуючи маленьку зарплату, вони вимушені й сьогодні працювати в себе на городах, тримати свійську птицю і навіть худобу.
Для безперешкодного вступу до вузів нащадків сільських начальників було вироблено спеціальну систему: цим займалися партійні органи, які стежили за тим, аби «гнилі вузівські інтелігенти» не зіпсували долі дітям «заслужених працівників». Діти ж сільської інтелігенції та простих колгоспників під час вступу до інститутів та університетів мали гірші шанси при складанні вступних іспитів порівняно з міськими дітьми. По-перше, тому, що рівень викладання в сільських школах загалом нижчий, аніж у міських; а по-друге, тому що селяни не могли найняти професійних репетиторів, у тому числі з числа викладачів.
Студенти із сімей сільської інтелігенції та простих колгоспників, навіть блискуче закінчивши свої навчальні заклади й отримавши можливість залишитися в місті, не завжди користувалися цією можливістю, оскільки в них не було шансів отримати квартиру. Саме тому один із моїх знайомих, який закінчив університет з відзнакою, відмовився від пропозиції навчатися в аспірантурі, а повернувся в рідне село і став учителем.
Водночас діти сільської «еліти», потрапивши до міста, могли дозволити собі не думати про квартиру, оскільки батьки допомагали їм вирішити це питання або через зв’язки, або через хабарі, або просто завдяки придбанню кооперативного чи приватного житла. До села діти сільської верхівки поверталися лише в тому разі, якщо хотіли продовжити традицію своїх батьків і зайняти місце в колгоспних верхах. Потрапляючи до міста, діти сільської еліти з їхнім заздалегідь забезпеченим життєвим шляхом не лише не страждали від комплексу неповноцінності чи меншовартості, а й ставилися зневажливо до міського «плебсу» — дрібної інтелігенції, дрібних службовців, робітників. Ці «дітки» були вірною опорою радянського ладу (хоч, мабуть, і з цього правила були винятки, тільки дуже рідкісні).
Село з розвитком міської промисловості в усіх розвинутих країнах різко здало свої соціальні позиції. І в СРСР щойно було скасовано «колгоспне кріпацтво» і селяни отримали можливість вибирати місце проживання, як відразу почалося явище, характерне і для країн Європи, — так звана втеча з села (нім. Landflucht). Залишалися лише ті, хто міг тут сподіватися на більш-менш гідне існування, як і ті, хто абсолютно не сподівався пробитися в місті.
При цьому діти сільської інтелігенції та частина дітей простих колгоспників, які були схильні до розумової діяльності, поповнювали лави міської інтелігенції, а інші ставали простими «роботягами».
І нову інтелігенцію, і робітників чекало більш-менш довготривале стояння в черзі за квартирою, життя в гуртожитку або в приватній квартирі як абсолютно безправного наймача й інші «принади» життя простих міських робітників, службовців та інтелігенції. Лише одиниці з них пробивалися в соціальні верхи — хтось завдяки таланту чи розвинутим здібностям, хтось завдяки спритності, а хтось — завдяки поєднанню першої та другої якостей плюс везіння...
Чи ставали вихідці з села, ставши городянами (чи то робітниками, чи то чиновниками, чи то інтелігенцією), стовідсотковими носіями ментальності відповідного соціального співтовариства?
Звісно ж, ні. Уже давно помічено, що під час переходу з одного стану (або взагалі будь-якого стабільного співтовариства) до іншого процес повної трансформації ментальності відбувається приблизно впродовж трьох поколінь, бо навіть наші дідусі й бабусі привносять у нашу свідомість певну частку своїх звичок, поглядів і традицій. Наприклад, так звані російські німці, проживаючи в СРСР, ідентифікували себе у своїй більшості саме з німцями. Інші місцеві жителі теж знаходили в них багато «німецьких» рис. Переїхавши ж до Німеччини, ці німці зрозуміли, що вони не такі, як корінні громадяни ФРН, і дуже багато хто з них почувається тепер як росіянин. Корінні жителі Німеччини теж бачать у них дуже мало «німецького» і називають їх «росіянами». Лише їхні онуки вже почуватимуться справжніми німцями.
До повної асиміляції мігранти всіх видів мають певні риси, властиві їхньому попередньому співтовариству. Так, наприклад, працівників інтелігентних професій у першому, другому й навіть у третьому поколінні досить виправдано інколи називають напівінтелігентами. Багато хто з цих нових міських інтелігентів не має культурних навичок і звичок, характерних для, як то кажуть, зразкових представників традиційної міської інтелігенції. Цікаво, що в багатьох колишніх селян зберігається навіть туга за землею. Одного дня мені довелося спостерігати цікаве явище. Щойно було здано в експлуатацію дев’ятиповерховий житловий будинок для працівників культурної сфери (переважно сфери освіти і медицини) на самій околиці Дніпропетровська. Неподалік від цього будинку була широка довга балка. Навесні більшість жителів нового будинку, придбавши сільськогосподарський інвентар, захопили собі ділянки в цій балці й почали їх обробляти. Кілька років можна було спостерігати, з яким задоволенням і з якою гордістю простували на свої городи міські інтелігенти із сапами, лопатами й граблями на плечах. Відчувалося, що серед їхніх предків — багато поколінь працелюбних українських селян. Жителі будинку обробляли свої ділянки доти, доки внаслідок деградації суспільства не почалося повне пограбування їхніх урожаїв і городня праця стала даремною. Та й наші трудящі дачники, які наприкінці тижня заповнюють приміські поїзди й сумлінно обробляють свої ділянки, забезпечуючи себе й інших городян овочами та фруктами, свідчать про це ж.
Через бурхливу і часто трагічну соціальну динаміку останніх ста років більшість наших нинішніх підприємців, чиновників та інтелігентів насправді (якщо їх оцінювати з погляду соціальної психології) є «недопідприємцями», «недочиновниками» і «недоінтелігентами», а наша так звана еліта суспільства — це «недоеліта» або «псевдоеліта». Крім усього іншого, для багатьох представників наших «освічених» класів тією чи іншою мірою характерні особливості ментальності «совка». Сюди можна віднести поверховість отриманої освіти й відсутність глибокої спеціалізації (у двадцять першому столітті це вже значний недолік), брак культури та виховання, крайню категоричність у думках, невміння досягати компромісних рішень, готовність негайного зарахування до списку ворогів будь-кого, хто хоч із чимось незгоден, відсутність культури праці та взагалі поваги до будь-якої якісної праці (як своєї, так і чужої).
У багатьох соціальних мігрантів та їхніх найближчих нащадків існують проблемні психологічні особливості. Характерним для тих, хто перейшов із «нижчого» прошарку до «вищого», є гіпертрофована гордість зі свого нового становища і презирство до представників того співтовариства, яке залишили вони чи їхні батьки або діди. Багато підприємців, чиновників та інтелігентів у перших поколіннях просто заходяться від зневаги до «черні», «бидла», «люмпенів», «селюків», «плебсу», тобто до своїх «бідних родичів». Але чому так? Трудові соціальні низи, в тому числі селяни, в багатьох країнах породили багато і славних династій, і окремих видатних осіб. Згадаємо лише Тараса Шевченка, Михайла Ломоносова, реформатора Мартіна Лютера. І Джу Юанджан, який звільнив Китай від монголів і заснував імператорську династію Мін, походив із селян. Тобто в жилах цих людей текла кров «селюків» та «бидла». До речі, як стверджують легенди та історія, на знак пошани до засновника династії й до селян взагалі кілька поколінь китайських імператорів династії Мін одружувались із селянками.
Українським інтелігентам уже хоча б із поваги до нашого Тараса і до своїх власних предків варто було б сім разів подумати, перш ніж назвати когось бидлом, селюком або черню. Одного дня у Фінляндії я почув від жінки, яка займається теологією, таку думку: «Ми, фіни, селянський народ — у нас майже не було своєї аристократії». Сказано це було без якогось самоприниження.
Деякі наші політики, у тому числі так звані націонал-демократи, з легкістю й невимушеністю оперують словами «селюк», «бидло», «чернь», «біомаса» тощо. Крім відсутності справжньої культури, це свідчить ще й про недостатню демократичність нашого суспільства. Це означає, що простими виборцями в Україні ще можна досить легко маніпулювати, а тому ці виборці викликають у політиків та близьких до політики кіл лише презирство, а не бажання добитися їхньої поваги — хоча б для того, щоб отримати їхню підтримку на виборах. У справді демократичних країнах для успіху просто необхідно мати повагу й підтримку «бидла», і тому до нього ставляться з пошаною (інколи, можливо, перебільшеною чи удаваною).
На початку 90-х років на запрошення Фонду Фрідріха Еберта я відвідав Німеччину у складі групи дніпропетровців, членів товариства «Відергебурт». Безпосередньо організував і супроводжував наше перебування в Німеччині профспілковий працівник досить високого рангу — Фердинанд Утч. На два дні він повіз нас до віддаленого за німецькими мірками і розташованого серед лісів невеликого села, звідки він був родом. Спочатку було загальне гуляння, а потім почалося вільне спілкування з питтям пива. Цей захід тривав до ночі, так-от — більшу частину цього часу Фердинанд Утч провів біля пивної бочки... Вдягнувши фартуха з клейонки, профспілковий бос наливав пиво в кухлі для нас і для своїх земляків, як справжній бармен. Проте з якою повагою ставилися до нього німецькі «селюки» — звичайні селяни, які розмовляли своєю говіркою більш охоче, ніж літературною німецькою мовою! Розповідаючи про свого земляка, вони називали його з гордістю «наш Ферді».
Наші ж «народні авторитети» практично не демонструють якихось позитивних якостей нового «стану». Відразу в них можна помітити лише абсолютно нічим не виправданий становий, регіональний чи інший гонор. Коли, зрештою, наші підприємці продемонструють не шахраюватість і нещадність до своїх працівників, а ділову спритність і кмітливість, підприємницьку порядність, турботу про свій персонал? Коли наші чиновники стануть бюрократами, в позитивному розумінні цього слова і не плазуватимуть перед зухвалими політиками будь-якого рангу, не витискуватимуть гроші з підприємців і не принижуватимуть простих громадян зверхньою байдужістю до них і бездарною організацією своєї роботи?
Сучасні розвинуті суспільства прагнуть здолати негативний вплив соціально-ментальних упереджень та забобонів, і не варто українській інтелігенції бути в перших рядах її адвокатів і цим самим допомагати бездарній псевдоеліті.
Тим паче що значна частина нашого «бидла» пройшла через Голодомор та інші «радощі» радянського ладу. Цим людям розумно допомагати не обуреними окриками, не зневажливим ставленням, не викривальними памфлетами, а щоденною роботою: дружньою бесідою, доброзичливим роз’ясненням, просто приятельським спілкуванням і власним прикладом.
