Товаришеві Зюганову не позаздриш. Партію, яку він очолює, знову трясе. Не так, як за часів вигнання 2004 року Геннадія Семигіна, але досить значно. Здавалося, після того суттєвого чищення можна розпочати справжню боротьбу за справу робочого класу і всього трудового народу. Але ж —ні. Розхиталася партійна дисципліна. Та в тому-то й річ, що порушники виявилися такими, що заблукали, погано знають статут і по молодості років не розуміють, що таке демократичний централізм. У партії в черговий раз з’явилися ухили. Всякі й різні. Причому ті ж самі, хто пробрався в щільні лави, одночасно перебували серед троцкістів, неотроцкістів і, який жах! — серед правих.
Про проблеми російських комуністів (від ідеологічних до організаційних) було відомо давно. Вже тривалий час ведеться пошук «переродженців», «кротів», «агентів буржуазії» та інших ухильників, які безперервно плетуть змови проти партії, її керівництва і особисто товариша Зюганова. Ярлики беруться з робіт і промов Леніна, але здебільшого — Сталіна.
Головним викривачем всього темного є голова Центральної контрольно-ревізійної комісії (ЦКРК) Володимир Нікітін. Він також відомий як відданий прибічник лідера КПРФ Геннадія Зюганова і непохитний борець з «семигінцями». 2007 року товариш Нікітін знайшов у партії «неотроцкістську групу», яка «наполегливо зіштовхувала КПРФ з переможного ленінського на хибний троцькістський шлях». Звісно, «на користь прозахідної буржуазії, а не російського народу та Росії, що веде до повної окупації силами НАТО». Саме так було написано в постанові ЦКРК.
Головними «неотроцкістами» були оголошені Анатолій Баранов, на той час головний редактор партійного сайту, Павло Басанець і Петро Милосердов. 2008 року було фактично розпущено петербурзький міський комітет. Володимира Федорова, його голову, звинуватили в угодовській позиції щодо губернатора Санкт-Петербурга Валентини Матвієнко. Крім того, на думку керівництва партії, в міській організації виявилися неотроцкізм, фракційність і групівщина. Тоді ж було прийнято рішення закрити Адміралтейський, Виборзький і Петродворцовий райкоми .
Але це було лише початком. Регіональні організації стали виявляти нечуване свавілля. У Тулі, Волгограді та Владивостоку депутати-комуністи місцевих законодавчих зборів, всупереч вирішенню центрального керівництва, голосували за кандидатів партії «Единая Россия» на посаду губернатора. На Уралі повторилася петербурзька історія. У травні з посад було звільнено першого секретаря Челябінського обкому Володимира Горбачова і Магнітогорського міськкому Анатолія Ковальова. Це настільки обурило південноуральських комуністів, що вони викликали Геннадія Зюганова «на пряму розмову». Як і слід було чекати, він обмежився письмовим зверненням. Після чого в організації почалося чищення. Як повідомила в.о. першого секретаря місцевого відділення КПРФ Світлана Поклоннова, «бюро челябінського відділення КПРФ розформовано, а челябінський міськком партії скасовано». Так само було розпущено Магнітогорський міськком.
У лютому поточного року почали розбиратися з московським міськкомом. Тоді президія ЦК КПРФ оголосила його першому секретареві, депутатові Державної думи Володимирові Уласу догану. Перелік звинувачень виявився досить довгим. Виявилось, що він «не повністю відповідає посаді», «не сприяє надходженню свіжих сил в партію». Але в цьому можна докорити практично всім регіональним і центральним партійним керівникам. Більш небезпечною, з точки зору президії, стала наявність у міськкомі «політичних переродженців і кар’єристів, які використовують своє перебування в партії для досягнення корисливих цілей і підривання її авторитету, а також прояв фракційності та групівщини, несумісних з перебуванням в партії».
Все ж таки Москва — столиця, і діяти так круто, як з периферійними партійними організаціями, відразу не наважилися. Тим паче, що Улас мав не лише популярність, а й певну підтримку серед лівої та близької до партії інтелігенції. Тому йому дали час подумати і почати виправляти свої помилки, здебільшого уявні. Але тут натрапила коса на камінь. Керівники московської організації не лише не пішли здаватися, а розпочали широкомасштабні дії щодо свого захисту, у тому числі пропагандистські. Природно, що терпець керівництва увірвався, і в травні поточного року президія ЦК КПРФ розпустила бюро московської партійної організації з формулюванням: «неприйняття дієвих заходів із забезпечення... боротьби з лівим і правим опортунізмом». У травні товариш Улас вже повністю не відповідає посаді. Серед підозрюваних в опортунізмі опинився і екс-секретар ЦК КПРС Єгор Лігачов. Тимчасовим керівником московської організації став секретар ЦК КПРФ, депутат Державної думи Валерій Рашкін.
Звісно ж, проблеми КПРФ не в наявності якихось ухильників, змовників та інших атрибутів сталінщини. Всі ці звинувачення не більше ніж механізм розправи з небажаними і незгодними з лінією керівництва і особисто — Геннадія Зюганова. Партія деградує на очах. Вона виявилася ідеологічно безпорадною. Сам лідер, проводячи літній відпочинок на кавказьких Мінеральних Водах, зробив відверту заяву. На зустрічі з місцевим партактивом він сказав, що ідеологічна робота в Компартії провалена. Хоча функціонери почали розглядати заяву Зюганова як високий рівень самокритики, насправді це фіксація ідеологічної неспроможності. На думку депутата Державної думи від фракции «Справедливая Россия» Олега Шеїна, «говорити про якусь дискусію і поставлену партійну роботу складно. Лівий політичний простір все ж має своє інформаційне полотно, свої майданчики для ідеологічних обговорень, але вони — за межами КПРФ».
Формально ідеологічна робота була першим питанням, яке розглянув останній пленум ЦК на початку місяця. У доповіді з проблем ефективної ідеологічної роботи, з якою виступив наймолодший із секретарів ЦК КПРФ Дмитро Новиков, цитуючи Маркса, Енгельса, Леніна, але найбільше — Сталіна, він виклав план ідеологічної роботи. Окрім боротьби з лівим і правим опортунізмом, необхідно «роздягати владу» не лише критикою її конкретних справ і рішень, а й викривати «буржуазну ідеологію в дрібнобуржуазному середовищі».
У КПРФ з моменту її створення були і є як мінімум три групи. Це патріоти-державники, позиції яких розділяють, зокрема, Володимир Нікітін і в деяких питаннях лідер партії Геннадій Зюганов. Це група комуністів радянського гарту, борців з усім «буржуазним». Її представники зараз обіймають ключові посади в партії: Валерій Рашкін — секретар ЦК з оргпитань, Сергій Обухов — секретар ЦК з інформаційно-аналітичної роботи. І є група комуністів, які вважають за краще вести парламентську боротьбу за владу в умовах буржуазної демократії. Представники цієї групи ніколи не цитують Сталіна. До її складу входить перший заступник голови ЦК Іван Мельников, який протегував опального Володимира Уласа.
На минулому пленумі саме група ортодоксів радянського зразка отримала безумовну перемогу. І це забезпечить їй більшість у партійному списку на майбутніх парламентських виборах. Власне, боротьба за чистоту лав і була задумана, в першу чергу, для цього.
Генеральний директор Фонду ефективної політики Кирило Танаєв вважає, що «Партія комуністів (Росії. — Авт.) вже давно не є партією, яка побудована на ідейній основі. А ідеологічно Компартія всі 20 років паразитує на тому, що існує на потенціалі протесту в електораті й ностальгії за радянськими часами. Комуністична партія — одна з тих, яка нічого конструктивного не пропонувала, а лише імітувала ідеологічну роботу. Голосують за неї не тому, що партія пропонує рішення, а швидше за інерцією. Підняли червоний прапор — ось і вся ідеологія».
Практично такі ж проблеми стоять і перед українськими комуністами. І в КПУ наростає протистояння між партійною верхівкою, яка загрузнула в лобізмі й маневрує між великими партіями, та значною частиною простих комуністів, невдоволених існуючим положенням. Петро Симоненко та його сподвижники стоять перед реальною загрозою втрати не лише залишків впливу на ядерний електорат, а й значного скорочення своєї фракції після місцевих і парламентських виборів. Партії регіонів комуністи суттєво набридли, і від них спробують по можливості позбавитися. Першим сигналом такої тактики регіоналів є проект закону про вибори, внесений Олександром Єфремовим. Мажоритарка однозначно приведе до скорочення представництва комуністів на користь регіоналів. В першу чергу, в східних і південних регіонах. Які це матиме наслідки для КПУ, передбачити неважко. Протистояти цьому можна лише виступом з позицій ідеології, але де її взяти?.. Як російські, так і українські комуністи застигли в минулому і в черговий раз показують, що вони залишаються вічно вчорашніми. Отже, перспектив у них жодних. Залишається лише шукати ворогів. У цьому старші російські товариші досягли успіху. Українські молодші готуються..?
