Протягом останнього року телеканал СІТІ привертає увагу глядачів та медійної спільноти як експериментатор. Тут слід згадати і щоденні випуски новин «День Сіті», й аналітичне ток-шоу «P.S. День Сіті», й пізнавальний проект «Історії міста», і гостросоціальну програму «Правда Сіті», й медично-просвітницьку «Сіті-терапію». Із весни на СІТІ набирає обертів проект співака Олександра Єгорова «Неформат» — телевізійна авторська програма, кожен ефір якої присвячений талановитим людям, так би мовити, гурманам від мистецтва. Сьогодні завдяки «Неформату» вони мають можливість «зруйнувати» рамки буденності теле-поп-культури. А ведучий програми Олександр Єгоров — цікавий музикант, обізнаний та авторитетний співрозмовник; його принципові оцінки привертають увагу вітчизняних виконавців, саме тому на його ефіри гості йдуть без вагань. Почути та побачити їх можна з понеділка по четвер, щодня о 23.50 на телеканалі СІТІ.
Своїми міркуваннями про те, що таке «неформат» у реаліях українського телепростору та про процеси, які відбуваються у вітчизняному ефірі, Олександр ЄГОРОВ поділився з «Днем».
— Як ви обирали формат для програми, адже, попри те, що вона присвячена андерграунд-культурі, її все ж доводилося вписувати у певний телеформат?
— «Неформат» народився в кухонних балачках, коли людина така, яка вона є насправді. Немає потреби підлаштовуватись і робити потуги сподобатися. Ти просто спілкуєшся з близькими по духу людьми, і таким чином уже з’являється певна тональність. «Неформат» — це ті самі розмови, але в студії. Це, ясна річ, накладає певний відбиток на спілкування — не можна використовувати ненормативну лексику.
— Як загалом можливе співіснування «андеграунду» як явища і безнадійно масового телебачення? Може, це і не андеграунд зовсім...
— Телебачення буде безнадійно масовим, доки воно буде тотально комерційним. Тільки дурень може тішити себе думкою про державні програми бюджетування освітніх та культурницьких програм на телебаченні. Однак «андеграунд» — це явище, яке має місце у нашому житті, а значить, воно претендує на місце й у нашому телепросторі.
— На що орієнтувалися, створюючи програму: на певну аудиторію, на досвід колег із закордонних каналів чи виключно на власне бачення?
— Орієнтувалися на таких, як я, на глядача, який має потребу в отриманні, перш за все, змістовної інформації про творчих особистостей. Практично всі, кого ми запрошуємо до «Неформату», мають своїх сталих шанувальників, на яких, відповідно, й орієнтується наша програма. У принципі, мені пощастило — так збіглося, що моє власне бачення телепроекту сподобалося керівнику СІТІ Віталію Докаленко, який почув, повірив і ризикнув. Оскільки доля глядацької аудиторії програми поступово зростає, це свідчить про те, що ми робимо правильні речі.
— Що таке «андеграунд» в українських телереаліях?
— Андеграунд у мистецтві, а тим більше в телереаліях, — досить розмите поняття. У чистому вигляді андеграунд в телепросторі практично неможливий, однак появу в ефірі СІТІ «Неформату», в принципі, можна вважати паростком цього напрямку. Гості програми у своїй більшості належать саме до цього напрямку.
«ТЕЛЕВІЗОР НЕ ДИВЛЮСЬ — Я В НЬОМУ ПРАЦЮЮ»
— Як би ви оцінили рівень українського телебачення? Зокрема, з точки зору тієї музичної спільноти, яку ви представляєте? Чи не ризикує «ящик» остаточно перетворитися на маргінальне явище для покоління, яке зараз формується?
— Ризик, що «ящик» остаточно перетвориться на маргінальне явище, завжди є, причому я би навіть не обмежував віковий ценз! Власне, це і є узагальнююча оцінка рівня українського телебачення. Хоча, справедливості заради, слід визнати, що окремі телепроекти досить достойні. Якщо ж ви маєте на увазі те, як і скільки на українському телебаченні представлено мистецьких проектів, то це не витримує критики. Справжні митці в ефірі практично не присутні, вагомі події в музичному світі проходять непоміченими. На жаль, для шоу-бізнесу в телебаченні все поставлено виключно на комерційну основу, тому ми й вимушені «насолоджуватись» кривляннями під «фанеру» людей, далеких від музичної культури. От, власне, такі підходи й ламають уявлення про вітчизняне мистецтво покоління, яке формується.
— До чого, на вашу думку, на рівні суспільному може призвести трансляція того, з дозволу сказати, культурного продукту, який просуває українське телебачення (з огляду на майже абсолютну відсутність широко доступної альтернативи такій «культурі»)?
— Більшість культурологічних проектів — це цілеспрямована деградація: «шароварщина» та порнографія, що принижує Україну і навіть близько не дає уявлення про те, які насправді таланти в нас є. Рефрен усієї творчості, яке просувається сьогодні на вітчизняному ТВ, — «Україна-Домовина». Таке враження, що ті, хто створює програми про культуру, нічого спільного із цією категорією ніколи не мали й мати не хочуть. На суспільному рівні орієнтири на малоосвічену аудиторію призводять до втрати глядача або до втрати позитивного іміджу країни.
— Тож чи є майбутнє у телебачення?
— Розмови про смерть телебачення дещо перебільшені.
Ми ще довго будемо споживати і паперові газети, і радіо, і телебачення. Важливо не забувати прописні істини — «тримати руку на пульсі», «йти в ногу з часом», тобто не перетворюватися у речі, які зберігаються завдяки нафталіну. Я гадаю, майбутнє телебачення — за розумним, своєчасним, евристичним.
— Ви стверджуєте, що майже не дивитеся телебачення. Але ж, аби створювати телепрограму, треба орієнтуватися у просторі. І потім... Навіщо взагалі співпрацювати з телебаченням, якщо воно вам здається таким недостойним явищем?
— Я й зараз стверджую: телевізор не дивлюсь — я в ньому працюю. Окрім цього, хаяти все навколо набагато легше, ніж створити щось достойне. А у мене повна гармонія: я ганьблю те, що мені не подобається на телебаченні, але я й створюю. «Неформат» — інший, він для тих і з тими, хто вміє мислити, хто хоче вдосконалюватися.
«УКРАЇНСЬКІ МУЗИЧНІ КАНАЛИ — ЦЕ ЗАРОБІТЧАНИ»
— Українська музична журналістика існує? Якщо так, то де вона?
— Напевно, існує... Мені здається, лише пара-трійка видань, переважно вузькоспрямованого глянцю, більш-менш достойно висвітлюють події справжнього шоу-бізнесу, дають розгорнуті історичні довідки, аналітику. Решта — це фоторепортажі з місця демонстрації силіконових тіл, які нічого спільного з мистецтвом і культурою не мають.
— Як оцінюєте українські музичні канали? Чи не спотворюють вони український музичний простір?
— Спотворюють, ще й як! Українські музичні канали — це заробітчани. Неважливо, що показувати, головне, аби платили — це їхній основний салоган.
Проаналізуйте, який відсоток телепродукту в ефірі таких каналів транслюється безкоштовно, і ви переконаєтеся, що справжніх митців, справжніх явищ української культури там практично немає. Український музичний простір набагато змістовніший, ніж те, що ми бачимо на вітчизняних музичних каналах.
— Яке музичне телебачення вважаєте взірцевим?
— Ніяке. Телебачення не може бути взірцевим. Воно може бути цікавим або не цікавим. А для того, аби бути цікавим, телебачення має постійно змінюватися, пропонуючи нові форми, нові теми. Як тільки ти навчився щось робити в будь-якому телевізійному жанрі й тобі здається, що це саме те, — треба відразу шукати новий, бо ти вже застаріваєш.
Мені іноді здається, що телебачення як таке тільки псує музику й виконавців. Телебачення «мислить картинкою», а музичний твір — гармонією звуків. Часто дешевими та убогими підтанцьовками, голими тілами та епатажністю виконавці намагаються компенсувати брак таланту. Звісно, хочеться вірити в повернення музичних телеканалів до справжньої музики. Спрощення і здешевлення процесу виробництва телепродукту дозволяють бути оптимістом у цьому плані. На заваді цьому може стояти тільки лінь та викривлені смаки, відповідальність за які лежить на великих телеканалах.
