Прощання з минулим — складне, часом важко вирішуване завдання. Давні «привиди» — річ уперта, вони наділені здатністю відтворюватися — причому в той момент, коли, здається, з ними зведено вже всі рахунки. Можна знайти чимало підтверджень несподіваної живучості антидемократичних «традицій» і в наші дні, причому йдеться як про страшну спадщину тоталітаризму сталінського зразка, так (і, можливо, в першу чергу) і про спадщину «лібералізованого» тоталітаризму 60-х—80-х років. Безперечним залишається одне: аби подолати віджилий соціальний устрій, треба його добре вивчити і знати. А дуже суттєвим аспектом як сталінської, так і брежнєвської («лібералізованої») моделі суспільства є «технологія керівництва», «анатомія» політичного лідерства в соціумі.
Саме ця проблема рунтовно розглядається в монографії історика Олега Траверсе «Політичне лідерство та керівництво доби «лібералізованого» тоталітаризму в СРСР: український контекст (60-ті — початок 90-х рр. ХХ ст.)», випущеній Інститутом етнонаціональних і політичних досліджень НАН України. Автор прагне розкрити природу, зміст та динаміку лідерства і керівництва в політиці, що зумовлені поступовими змінами у політичній системі країни. У дослідженні формулюються також рекомендації щодо шляхів і механізмів становлення політичного лідерства в Україні, формування політичної еліти.
Як відзначає О. Траверсе, «нова сучасна політична система незалежної України наближається до завершення першого циклу інституційних змін, що були започатковані наприкінці 80-х — на початку 90-х рр.». У зв’язку з цим особливої актуальності набувають аналіз та пошук внутрішньої логіки цих змін, що, власне, і ставить за мету автор. Адже, як вважає О. Траверсе, «динаміка та особливості сучасного розвитку України вимагають подальшого вивчення накопиченого політичного і соціального досвіду минулого, особливо проблем політичного розвитку, оскільки той чи інший період життя народу формує певну субкультуру, образ людини, який у свою чергу є продуктом життєдіяльності відповідної суспільно-політичної групи (соціальної спільноти), загальної орієнтації культури і прийнятої в ній ієрархії цінностей». Слід при цьому враховувати, пише автор, й ту обставину, що «розпад колишньої колективної ідентичності та залучення до нової універсальної картини світу, активізація у масовій свідомості громадян політичного міфу та архетипу — такими є ознаки перехідності процесу розвитку. Ще однією, чи не найголовнішою ознакою є активізація проявів дії акторів маргінального типу, яка супроводжується їхньою інституціалізацією у світі політики. Все це актуалізує звернення до проблеми виникнення передумов становлення в Україні відкритого громадянського суспільства, характерною ознакою якого має стати наявність сталого інституту політичного лідерства».
Що ж собою являє цей інститут (його аналізу цілком правомірно відведене особливе місце в книзі)? На думку О. Траверсе, змістовність політичного лідерства перш за все визначається тими функціями, які воно виконує. Окрім того, вказує автор, «дослідження проблем політичного лідерства краще здійснювати в системному контексті», з урахуванням усього складного комплексу політичних, соціально-економічних, культурно-ідеологічних, демографічних та інших обставин. У своєму аналізі О. Траверсе активно використовує, як він висловлюється, «робоче припущення», яке полягає в тому, що «трансформація політичного лідерства й політичного керівництва в Україні за умов тоталітарної системи призводить до незворотної трансформації самої системи як такої». Очевидно, це слушний підхід.
Ще одне зауваження науковця варте уваги читача. Йдеться про те, що «парадоксальність сучасної ситуації в Україні полягає в наявній слабкості держави (яка повинна стояти на сторожі основних прав і свобод громадян) порівняно з усесильністю бюрократії (та її чисельністю взагалі)». Тому автор доходить логічного висновку: «Інституціалізація політичного лідерства в Україні ускладнюється незавершеністю в оформленні сталої державно-політичної моделі країни». Причому О. Траверсе зазначає, що для справжнього, реально ефективного реформування вітчизняної політичної системи, зокрема інституту політичного лідерства, в Україні недостатньо «тримати відчиненими двері у зовнішній світ», бо заважає й заважатиме «відсутність сформульованої системи цінностей (це є прямою функцією політичного класу, що її він не виконує)». Порушені в монографії питання можуть (і мають бути) предметом подальшого наукового дослідження.
