Невдовзі після формування парламентської коаліції, а потім — і уряду, стала очевидною неефективність нинішніх опозиціонерів. Оцінивши ситуацію, більшість експертів дійшли висновку, що владну команду «потоплять» не опоненти, а інтриги всередині правлячої більшості ВР, Кабміну, Адміністрації Президента. Деякі симптоми, що підтверджують прогнози політологів, уже спостерігаються. Перш за все, в кадровій площині.
Про непросту ситуацію в опозиційному таборі, девальвацію золотої опозиційної акції литвинівців і комуністів та процеси, що неминуче за цим відбуватимуться, а також про реальність сценарію проведення місцевих виборів «у пакеті» з конституційним референдумом «День» розмовляє з Ігорем ПОПОВИМ.
— Ігорю Володимировичу, головною новиною, що нині активно обговорюється в політичних та експертних колах, є вірогідне поєднання 31 жовтня місцевих виборів із конституційним референдумом. По-перше, наскільки це легітимно щодо народних інтересів; по-друге, наскільки необхідно проводити плебісцит «тут і зараз»?
— За великим рахунком, Конституцію змінювати необхідно. У Секретаріаті Президента Ющенка ми проводили зустрічі практично зі всіма цільовими групами, в ході яких обговорювалися питання зміни Основного Закону країни. Зауважень, побажань було дуже багато. У першу чергу, щодо децентралізації влади, передання повноважень на місця, реформи місцевого самоврядування тощо. Разом із тим, потребує більшої деталізації та конкретизації питання взаємин та розподілу повноважень між урядом і Президентом. Працювати в цьому плані теж потрібно, і, до речі, напрацювань вистачає. Тут варто згадати і конституційні ідеї Партії регіонів, запропоновані кілька років тому, і проект Конституції ВО «Свобода», і варіант Віктора Ющенка, і спільний документ БЮТ та ПР (який, слава Богу, свого часу провалився).
Те, що конституційну реформу проводити необхідно — факт. Але головне, аби не виникла ситуація, коли в середині серпня проект Конституції буде оприлюднений, а 31 жовтня — винесений на всенародне голосування. Про що йдеться? Про те, що якщо нинішня влада бажає провести конституційну реформу, їй слід провести консультації з експертами, громадські слухання тощо. До речі, вже є негативний приклад. Влада внесла на розгляд ВР законопроект про місцеві вибори, а з місцевими депутатами, мерами, а головне — виборцями, документ не обговорювався. У результаті ми побачили дуже сирий і часто деструктивний законопроект. Але, повертаючись до конституційної реформи, хочу нагадати, що є ще й процедурні нюанси, а саме — голосування щодо референдуму на двох сесіях Верховної Ради.
— Який шлях, на вашу думку, вибере Партія регіонів та Адміністрація Президента: скасування в ході всенародного плебісциту політреформи 2004 року чи затвердження поправок (або нового Основного Закону), знову-таки, в ході референдуму в обхід парламенту?
— Простого вирішення цього питання для Партії регіонів на сьогодні не існує. Разом із тим, конституційне питання для них нині не дуже-то й актуальне. Чому? Попри те, що чинна Конституція регламентує діяльність органів влади в системі парламентсько-президентських координат, ПР де-факто побудувала президентську республіку, в якій глава держави дуже комфортно почувається. Грубо кажучи, Конституція не заважає Президентові працювати. Проте ситуація може змінитися, якщо зміняться персонажі (зокрема, прем’єр-міністр) або регіональне розставляння сил за підсумками місцевих виборів. Тому, безперечно, бажання перестрахуватися в них є. А перестрахуватися — це трохи змінити Конституцію, додавши Президентові повноважень. Для цього необхідно мати 300 голосів у парламенті, а зараз у влади немає ресурсів для формування коаліції трьохсот. Як, утім, і немає ресурсів для отримання ситуативної підтримки в парламенті при голосуванні за конституційні зміни. Саме тому дешевше провести референдум.
Окремий референдум — це і великі гроші, і серйозна піар-кампанія, тому його, судячи з усього, і вирішили прив’язати до всеукраїнських виборів. Та й, до того ж, якщо проводити референдум окремо, по-перше, явка буде низькою, по-друге, сама дія буде сумнівною, адже всім відомо, чим завершився референдум 2000 року (його результати не дійшли до імплементації).
— З урахуванням слабких позицій опозиції, з одного боку, рішучих (якщо не сказати наступальних) дій влади — з іншого, і пасивно-вичікувального суспільного настрою, яка модель державно правління є оптимальною?
— Зміни до Конституції, затверджені 2004 року, можуть працювати лише в тому випадку, якщо Президент, прем’єр-міністр та парламентська більшість є політичними союзниками. І, до речі, це працювало за прем’єрування Юрія Єханурова. Проте, якщо посади глави держави і голови уряду обіймають політичні опоненти, а Президент не має коаліційної підтримки у ВР, з’являється маса проблем, свідками яких ми були останні роки. Саме тому в Конституції слід змінити механізм розподілу повноважень між Президентом і парламентом.
Стосовно політичної доцільності. Президентська республіка є ефективнішою в кризовий період. І те, що зараз де-факто створена одноосібна модель влади, допомагає боротися з кризою. Разом із тим, у мирний час, коли необхідна система заборон і противаг, ефективнішою є парламентська республіка.
Можливо, до позитиву можна віднести те, що Янукович фактично встановив президентську модель. Але навряд чи варто змінювати Конституцію — криза все одно через кілька років має закінчитися і тоді логічною була б парламентська модель, але з чіткішим розподілом повноважень.
— Відповідаючи на одне з попередніх запитань, ви спрогнозували, що у випадку проведення конституційного референдуму окремо (а не разом із регіональними виборами) явка буде низькою. Чому, хіба людям не цікаво, в якій країні вони житимуть?
— Річ у тім, що такий прогноз заснований на соціологічних дослідженнях. Для виборців набагато цікавіші не повноваження Президента, а вибори депутатів місцевих рад і мерів. Тому заманити людей на виборчі дільниці для участі в конституційному референдумі практично нереально.
— Ви, як відомо, досить тривалий час очолювали Комітет виборців України (КВУ) і досконально знаєте виборчу історію незалежної України. Скажіть, нова модель виборів регіонального рівня, яку нещодавно затвердили в Раді, відповідає викликам часу? До речі, опозиція критикує норму «виборчого» закону про заборону участі в місцевих виборах блоків партій. Прокоментуйте.
— Перш за все, потрібно зауважити, що закон про місцеві вибори готувався в сумнівній атмосфері. Якби цілі авторів цього закону були світлими і демократичними, перед розглядом документа в парламенті проводилися б громадські слухання, а також були б враховані побажання і зауваження парламентських слухань. А так, схоже, мета інша — консервація влади і надання переваг одній політичній партії.
Що ж до скасування блоків, то це слід було зробити давно. Інше питання, що подібне рішення слід ухвалювати за кілька років до виборів, а не за чотири місяці. Отже, в цьому випадку, це, швидше, політична кон’юнктура, а не боротьба за інтереси виборців.
— Скасування блоків, за вашими словами, в цілому — правильний хід. Аргументуйте, чому правильний.
— Бо блоки були інструментом для потрапляння політиків (часто, на жаль, безвідповідальних) до різних органів державної влади. Потім ці блоки або розпадалися, або перейменовувалися... По кілька років існували хіба що гранично успішні блокові проекти з дуже сильним лідером. Ну й потім. Склад блоків з однією і тією ж назвою (скажімо, БЮТ) у парламенті і різних місцевих радах абсолютно різний, хоча назва одна. Все це, кінець-кінцем, заплутує виборця. Крім того, часто створюються іменні блоки. Це теж негатив, оскільки політика в нас і без цього занадто персоналізована, а не ідеологізована. У цьому контексті скасування блоків може розглядатися як крок уперед на шляху створення ідеологічних, програмних партій, а не проектів вождиського типу.
— За прогнозами представників коаліції, законопроект «Про порядок організації та проведення мирних заходів» розглядатиметься після літніх парламентських канікул. Документ, як відомо, піддався шквалу критики з боку представників різних громадських організацій, експертів. Своє обурення щодо протидії влади проведенню мітингів опозиції висловила і Парламентська асамблея Ради Європи. Найбільші нарікання правозахисників викликає норма законопроекту, що зобов’язала організаторів мітингу або акції протесту подавати заявку на їхнє проведення за чотири дні до початку заходу. Який ваш експертний діагноз цього документу?
— На мою думку, мотиви ухвалення такого законопроекту криються в наступному. У підсвідомості діючої влади після поразки 2004 року, коли саме через вуличні зібрання вони втратили президентську владу, залишилася глибока психологічна травма. Стиль роботи діючої влади демонструє її нездатність цивілізовано працювати ні з учасниками вуличних зібрань, ні з вільними ЗМІ. Саме тому (якщо казати про мирні зібрання громадян) влада шукає всілякі методи регламентації цієї роботи, а по суті — заборони її в адміністративному порядку.
Закон, що ми зараз обговорюємо, є антидемократичним. У випадку його ухвалення буде набагато складніше (а, може, й неможливо) провести законні масові зібрання. А якщо будуть незаконні?.. Ну, ми вже бачили реакцію міліції, яка останнім часом діє жорсткіше і професійніше, в плані блокування масових зібрань.
— Судячи з усього, в нинішньої опозиції теж поствиборна психологічна травма, інакше, як пояснити її «беззубість», неефективність, невиразність і непереконливість?
— Опозиція слабка, бо тривалий час її представники перебували при владі і розучилися вести опозиційну боротьбу. До того ж, вони дуже полюбили владу за ті можливості, що вона надає. І зараз замість того, щоб будувати роботу в опозиції, терпляче почекати рік, два, а може й п’ять, багато опозиціонерів з енергією, гідною іншого застосування, шукають шляхи, як «примазатися» до влади тут і зараз. І, до речі, тут представникам Партії регіонів варто віддати належне за те, що вони змогли чекати п’ять років до нових президентських виборів. Крім того, в парламенті, двічі за останні п’ять років, регіонали перебували в опозиції. Вони чекали і працювали. Ті ж, хто зараз заявляє про опозиційність, поки що цей іспит не склали.
Не виключено, що в сьогоднішніх опозиціонерів виникло відчуття повернення часів Кучми. Простіше кажучи, реанімувалися старі страхи, мовляв, прийдуть каральні органи, знайдуть гріхи, скелети в шафі і тебе жорстко покарають. Цілком імовірно, що цей страх виражається в небажанні радикальної критики дій влади, неготовності до проведення вуличних акцій. Тому, швидше за все, ця опозиція відійде і з’явиться нова. А в цілому, не варто забувати досвід Заходу. Там, якщо опозиційна політична сила програє, вона змінює лідера. Так, Янукович продемонстрував, що, програвши, він може пересидіти, почекати й перемогти. Але це, швидше, виняток із правил. У більшості західних країн лідера змінюють. З’являється нове обличчя, особа, здатна привернути увагу людей, завоювати симпатії виборців.
— Якщо діяльність опозиції неефективна, то роботу коаліційної частини депутатського корпусу такою назвати не можна. Ухвалюють закони прямо-таки стахановськими темпами. Парадоксально, але очевидно, що така ударна працездатність не є позитивом. Я до того, що часто депутати навіть не знають, за що голосують, не встигають (та й не бажають) читати такі важливі документи, як Бюджетний, Податковий кодекси. Чому, як ви вважаєте, ніхто з депутатів-коаліціянтів навіть не намагається підтримувати реноме ВР як незалежного органу?
— Справді, не можна говорити, що стабільність коаліції впливає на поліпшення якості законопроектів, що ухвалюються. Законопроекти деколи ухвалюються без обговорення, часто — обговорюються останньої миті перед затвердженням. Парламент стає все більш залежним і все менш цікавим. Спікер Володимир Литвин за всього досвіду, поки що не вигадав формули, що дозволяє протидіяти цим процесам. Можливо, кілька грубих парламентських помилок стануть керівництвом до дії? Ось узяти ситуацію з Податковим кодексом. У першому читанні за указкою з Банкової ухвалили документ, який тепер не критикує лише ледачий. Не виключено, що кілька схожих прикладів дозволять Литвину довести, що парламент слід використовувати як демократичний інститут, аби надалі не повторювати помилок і не робити дурниць.
— Що відбувається, на вашу думку, у взаєминах за лінією Адміністрація Президента — Кабмін — коаліція? Несподівана відставка Семиноженка, розмови про грядущі відставки Тігіпка, Єжеля...
— На етапі формування правлячої парламентської більшості та уряду, участь у процесі двох фракцій (КПУ і БЛ) була необхідністю. Саме тому з ними домовлялися і саме тому їм надали великі кадрові квоти в уряді, держмонополіях. Після цього, як відомо, коаліція приросла і на сьогодні кількість «тушок» дозволяє перекрити відмову від голосування комуністів або литвинівців. Цей запас голосів розв’язав руки Партії регіонів, і тому часто кадри партнерів ПР із коаліції змінюються на кадри «синьо-білих». Вже є приклади з «Укравтодором» та Міністерством екології і природних ресурсів.
Регіонали все частіше ігнорують інтереси молодших коаліційних союзників, а ті у відповідь заявляють, що не голосуватимуть за ті або інші законопроекти, які лобіюються КМУ або Банковою. Але поки що погрози залишаються лише погрозами: вони голосують у фарватері Партії регіонів, проте в майбутньому може статися ескалація певних конфліктів. Разом із тим, гадаю, справа навряд чи дійде до виходу БЛ або Компартії з коаліційного табору.
— Коаліція поповнюється мало не щодня. Як гадаєте, планка в 300 голосів буде досягнута?
— Навіщо потрібно 300 голосів? Потім, щоб змінити Конституцію. Якщо в регіоналів буде такий план, і вони відмовляться від ідеї референдуму, робота щодо цього проводитиметься активна. Але, знову-таки, навіщо? Досить заручитися підтримкою ситуативних союзників. Саме тому зараз створена депутатська група Давида Жванії, куди увійшли як члени коаліції, так і ті депутати, які не бажають формально вливатися в стан правлячої більшості, але перебувати в опозиційних фракціях теж не хочуть. Так от, члени цього парламентського «болота» зможуть стати ситуативним союзником для коаліції, коли їй кров із носу потрібні будуть 300 голосів.
