Донецький кінематограф закінчується на Хонжонкові та Вертові? Я, сподіваюся, ви знаєте, хто це такі, інакше наше запитання не має сенсу. Хоча, гадаю, ви вже здивувалися, коли побачили словосполучення «донецький кінематограф». Це не гумор і не потрібно шукати якусь каверзу. Її немає. А ось кінематограф є. В ембріональному стані наразі.
КОРОТКИЙ МЕТР
Знімати можна все що завгодно. А при сучасній техніці (майже доступними відеокамерами, фотоапаратами та мобільними телефонами) знімати може хто завгодно. З цього починається любительське відео або авторське кіно, називайте, як хочете. Головне бажання людини (режисера) — зняти й показати це друзям, знайомим і таким же авторам, як і він сам. При цьому жодних особливих витрат непотрібно. Як ви бачите, все дуже просто, можу підтвердити на власному досвіді, написавши сценарії для трьох «авторських» фільмів і знявши один, хоча й слабенький (але власний!) фільм. Ви можете посперечатися з тим, що краще не знімати фільми взагалі, чим знімати на мобільний телефон. Але! Це й є сучасне мистецтво: вміти знімати на що завгодно і в результаті отримувати саме те, що ти сам собі намалював у голові. А якщо твій продукт подобається і іншим, то вважай, що місію виконано на всі сто відсотків...
Аматорів-режисерів стає все більше й більше. І щоб вони могли ділитися досвідом, стали з’являтися різні фестивалі, як, наприклад, «Кінофронт», «Ірпінський кінофестиваль», а два роки тому Донецьк організував «Інші території». Цього року вони вже встигли роздати своїх «оленів» (головний приз фестивалю — глиняний коржик із зображенням оленя. — Прим. автора). Із п’ятнадцяти призів (перші — треті місця в п’яти номінаціях) шість дісталися «донецьким» і представникам області. А це майже половина!
Слідом за «Іншими територіями» в січні стартував ще один фестиваль короткометражного кіно — перший міський фестиваль короткометражного кіно та відео «Hughes film».
ГОСТІ. Є ДУМКА
Олександр ШЕСТАКОВ, держслужбовець, Кривий Ріг (призер перших «Територій»):
— Я почав знімати влітку 2007-го року. Все розпочалося із того, що мені наснився сон і так сподобався, що мені захотілося його не просто розповісти друзям, але й показати. Зняли, вийшло дуже невдало («Чорно-білі сни» називається), але під час зйомок ми отримали багато задоволення та вирішили продовжити. Влітку 2008р. зняли фільм «Місто», з яким я поїхав на київський фестиваль «Кінофронт-2008», і там наш фільм переміг у номінації «Кращий сюжет», потім поїхав на «Кінокімерію-2008», щоправда, там ми нічого не виграли. Наступним фестивалем став торішній «Інші території», там ми з цим же фільмом посіли 2-е місце в номінації «Ігрове кіно». Потім було знято «Отруєне покоління», слідом за ним «Шахта». У квітні 2009 р. «Шахта» посіла 1-е місце серед документальних фільмів на фестивалі «Молодіжний кіносвіт» у Шахтарську. Останній кінофестиваль, у якому я брав участь — «Інші території. Дубль 2». Але там я нічого не посів.
Я знімаю на звичайну камеру, найпростіша, мінідіві, «Самсунг». У ролі акторів — друзі мої, їм теж у кайф зніматися. Я вважаю, що професійне кіно — це кіно для когось, розраховане на певну категорію глядачів, а аматорське — для себе, за великим рахунком, «розважалівка для своїх». На всі зйомки витратив гривень 100 від сили... Це на касети і на їжу та пиво для акторів.
В’ячеслав БЄЛИЙ (Київ):
— Кіно я почав знімати з 15 років (з 9 класу). Мені це подобається. Знімаю про Велику Вітчизняну війну. У мене вже 4 повнометражні картини з цієї тематики. Перший фільм називався «Служили два товариші».
Зараз учуся в Києві на режисера в Київському національному університеті культури та мистецтв (КНУКіМ), майстерня Романа Ширмана.
Із «коротким» кіно брав участь у різних фестивалях: «Інші території», «Молодіжний кіносвіт», «Кінокімерія».
ПЕРШИЙ АВТОГРАФ!
Ми з Юлею Сиваковою знімаємо разом уже третій рік. Свої «короткі» показували в основному в 226-й аудиторії філфаку «на підвісному екрані». Але слава до нас прийшла в березні цього року. Саме слава, бо визнання до Юлі прийшло раніше.
Сидимо ми з нею в кінотеатрі «Кінокульт», очікуємо на сеанс. Як завжди, зустріли знайомих. Юля мені каже: «Катю, автограф, став автограф!». Я абсолютно не розумію, що відбувається. Дивлюся, а в неї у руках запрошення на фестиваль «Hughes film», де чорним по білому написано: «Фільм «Help!» — режисери: Сивакова Юлія (Донецьк), Яковленко Катерина (Донецьк)». «Ого», — думаю. А ми ж там навіть не брали участі. Ну, розписалися. Без нас нас же й одружили. Ось вона геніальність!
ВЕЛИКЕ КІНО ПРО СЕРЙОЗНИХ ДЯДЬКІВ
Короткий метр коротким, а ось велике кіно — це вже серйозніше. Ярослав Лукіянчук і Володимир Проскуровський зняли «Donbass police» — свою відповідь американським екшенам і українським комедіям. Кіно вийшло на 50 хвилин. Це і комедія, і екшн, і стьоб.
Було забавно спостерігати за двома вусатими поліцейськими з Донбасу, Сергієм і Олексієм, які роз’їжджають на білій «Тойоті», лізуть в кожну справу і одразу розплутують махінацію з картками поповнення мобільного оператора «Халява» (яку, до речі, було заявлено, як спонсора показу фільму).
Тут фільм оригінальний, музика оригінальна (спеціально для фільму було написано пісню «Голосом Донбасса» і «Пиражком»). Монтаж і режисерська робота пристойні, а якщо врахувати вік режисерів — двадцять років, то це дуже добре. Ляпи були — без них нікуди. І попри те, що картинка на екрані була синьозеленою, все виглядало пристойно. Це — як у «Амелі» дещо нез’ясовно і фантастично, так і в «Поліції Донбасу» додано тієї самої фантастичності та казковості. Ні, ну а де ви бачили в Донецьку, по-перше, поліцейських, а по-друге, щоб їздили вони на білій «Тойоті»? У цілому вийшло забавно та цікаво. Це вже точно не Оксана Байрак зі своїми однотипними історіями про кохання, які вже знімати непристойно. Про артгаус не говоримо — там, окрім Муратової, Бадоєва і ще пари імен, нікого немає. Тому цей фільм чудово вписався і в український кіноринок. Це — про плюси.
Про мінуси. Актори, звичайно, непрофесійні, це видно навіть непрофесійним оком. Рівня Віри Брежнєвої в «Коханні у великому місті» успішно досягла донецька акторка. Та й хлопці-актори — не Безрукови і не Чадови. Ну що ж, що маємо — те й маємо.
Плюс на мінус дають мінус, це якщо за фізико-математичними розрахункам. У нашому випадкові добре, що режисери не фізики, і все вимірюється в кількості проданих квитків. А їх було багато. Сиділи і на додаткових стільцях, і на підлозі. І доки всі дивилися за тим, як ці двоє ганяють Донецьком, їдять фастфуд і розплутують справу, режисери нервово стояли за ширмою й дивилися то на глядачів, то на фільм, а після сеансу зустрічали глядачів на вході і зазирали їм у вічі.
POSTSCRIPTUM
Коли поверталася додому з кінотеатру, вже з’явилися зірки. Сіла на тролейбус, встала на Гурово. Спускаюся в перехід. Якісь дивні крики лунають. «Б’ють когось!» — промайнуло в голові. Потрібно повертатися, йти іншою дорогою, мало що... Піднімаюся, йду вбік «Донбас Палас». А там, як ви думаєте, хто? Міліція! Стоїть і дивиться. Внизу крики, вгорі тиша, спокій і порядок. Воістину, міліція нас береже!
Ось таке ось вийшло кіно. А ви любите муві?
