Критики перезавантаження із Росією, проведеного адміністрацією Обами, із вражаючою постійністю розповідають одну й ту ж саму історію. Вони стверджують, що задля того, щоб отримати поступки з боку Кремля, адміністрація «забула й навіть кинула напризволяще інші країни регіону». При цьому президент Барак Обама практично нічого не отримав в обмін на ці передбачувані зради. Його, ймовірно, найбільш розрекламоване досягнення у відносинах із Москвою — російський голос, відданий на підтримку жорсткіших санкцій проти Ірану — порівнюють з килимом.
Розповсюдженість цієї оповіді може порівнятися лише з повною відсутністю її зв’язку з реальністю. Насправді перезавантаження призвело до низки реальних результатів, від угоди, що дозволяє американським літакам пересікати російський повітряний простір шляхом до Афганістану, до санкцій проти Ірану, які значно жорсткіші, ніж попередні три раунди (якщо це й старий килим, то, мабуть, дорогий персидський антикваріат).
Але й перше звинувачення — що поліпшення американсько-російських відносин призвело до того, що східноєвропейські союзники США з НАТО (Польща, Чехія, країни Балтії) та інші партнери в регіоні (читай: Грузія та Україна) були «кинуті під автобус» — тією ж мірою, якщо не більше, брехня.
Аргументація, яку просуває оглядач газети Washington Post Роберт Каган, звучить так: «У своєму прагненні вирішити глобальні проблеми, що вимагають участі Москви, адміністрація Обами пожертвувала своїми стосунками з уразливими сусідами Росії, які нічим подібного ставлення не заслужили. Далі, укладаючи угоди з цими лиходіями в Москві, Обама ввімкнув зелене світло прем’єр-міністру Володимиру Путіну та його прибічникам, дозволивши їм утілити в життя велику стратегію регіонального панування. Я прямо відчуваю, як автобус переїжджає мляві тіла президентів та прем’єр-міністрів різних країн, а за кермом його сидить самовдоволений Путін». Хоча картинка з цього виходить захоплююча (не кажучи вже про редакційні коментарі), ця розповідь є свідомо неправдивою.
Не було нічого дивного в тому, що заявлений намір адміністрації поліпшити агонізуючі відносини США з Росією викликав спочатку деяку тривогу в регіоні. Регіональні еліти звикли до того, що якість американських зв’язків із Росією та прихильність Вашингтона до їхніх країн — це рівняння з нульовою сумою. Як-не-як, Джордж У. Буш захищав «нову Європу», і всіляко наполягав на членстві в НАТО для Грузії та України, керуючи адміністрацією, що складалася з чиновників, які люблять голосно покритикувати Росію.
Найочевиднішою ознакою цієї тривоги став відправлений Обамі минулого липня відкритий лист, підписаний колишніми політиками та іншими значимими фігурами Східної та Центральної Європи, включаючи колишніх президентів та антикомуністичних кумирів Леха Валенсу і Вацлава Гавела. Цей лист, по суті, є благанням про те, аби адміністрація не забувала про них.
Адміністрація також допустила низку помилок, що підсилили цю початкову тривогу. Сумнозвісний випадок стався минулого вересня, коли американські чиновники лише за кілька годин попередили уряди Польщі та Чехії про свою нову стратегію протиракетної оборони, що включала відмову від планів адміністрації Буша розмістити в обох країнах компоненти системи. Вони також вибрали 70-у річницю радянського вторгнення до Польщі датою цього оголошення, що не дуже-то допомогло справі. Певною мірою адміністрація знову продемонструвала цю нечулість минулого місяця, коли Обама підписав лист до Конгресу, в якому зазначалося, що «ситуація в Грузії більше не повинна розглядатися як перешкода на шляху до угоди у сфері мирної атомної енергетики з Росією».
Проте, незважаючи на схильність адміністрації псувати свої послання, за останні шість місяців більшість політиків у цих країнах перестали настільки сильно хвилюватися через перезавантаження стосунків із Росією. Вони адаптуються до дійсності, в якій головні пріоритети адміністрації вимагають робочих стосунків із Москвою, і в якій Вашингтон більше не обсипає їх надзвичайно публічними висловами щодо своєї відданості. Вони також зрозуміли те, чого досі не усвідомили ненависники перезавантаження: Вашингтон та Москва не укладали ніяких великих угод або квіпрокво, що впливають на їхні відносини зі Сполученими Штатами. Насправді, адміністрація діє в їхніх інтересах на місцях, причому так, як цього ніколи не робили їхні прогнозовані захисники в адміністрації Буша. Іншими словами, немає ніякого автобуса.
Усього лише два тижні тому Обама довів до кінця угоду, підписану Бушем, і почав періодичне розміщення ракетної батареї «Петріот» на території Польщі, що прибула до країни у супроводі 100 американських військовослужбовців. У Вашингтоні ніхто не став прогинатися, коли з Москви почулися практично ритуальні (не кажучи вже про те, що абсурдні, оскільки батарея не заряджена) завивання. Розміщення батареї має величезне символічне значення для Польщі, яка вже давно скаржилася, що за понад десятиліття членства в НАТО присутність Альянсу на її території практично непомітна.
Іншим прикладом реальних дій можна назвати навчання НАТО, проведені в естонському Таллінні 7 червня, коли до країни прибули 500 морських піхотинців і два бойові літаки F-15 під керівництвом командувача ВПС США в Європі. Восени понад 2000 військовослужбовців із трьох прибалтійських держав та Сполучених Штатів проведуть ще одні навчання в Латвії, що стануть найбільшими в регіоні з моменту приєднання трьох країн до Альянсу 2004 року.
Услід за малопоміченим закликом Обами, зробленим в його квітневій промові 2009 року в Празі, і подальшими закулісними діями адміністрації, прибалтійські держави отримали від НАТО найпевніші зобов’язання щодо безпеки, яких тільки можна було чекати: плани дій Альянсу у випадку зовнішнього нападу. Лише роком раніше Німеччина та Франція відшили схожу пропозицію адміністрації Буша.
І, не зважаючи на безконечні твердження про те, що протиракетний план Обами водночас є подачкою росіянам і зрадою Східної Європи, його «поетапний, адаптивний підхід» — це система, що довела свою придатність і розроблена з метою захистити всю Європу від ракет середньої дальності з Ірану, — саме цю загрозу Пентагон вважає цілком реальною. Порівняєте це з попередньою системою, чия придатність не була доведена і яка насправді не захищала європейський континент і була покликана протидіяти неіснуючій, за словами армії США, загрозі — іранським міжконтинентальним балістичним ракетам. Важко уявити собі, як цей новий план можна інтерпретувати як щось, окрім посилення безпеки сусідів Росії.
Критики говорять, що адміністрація «не надала жодного значення» низці нещодавніх рішень Президента України Віктора Януковича, включаючи запропонований закон, що унеможливлює членство в НАТО, та домовленість про продовження присутності російського Чорноморського флоту на українській території. Звісно, рішення Януковича потішили Москву, а у Вашингтоні багато хто чекав від нового Президента чогось іншого. Але адміністрація явно протягує Україні руку — пригадаєте зроблене минулого тижня оголошення про те, що держсекретар Гіларі Клінтон відзначатиме 4 липня в Києві, — і здається очевидним, що публічний осуд зовнішньополітичних рішень демократично обраного лідера України позбавить можливості впливати на ці рішення.
З усіх країн, що, ймовірно, опинилися сьогодні «під автобусом», ніхто не отримує так багато уваги, як Грузія, щодо якої слова «зрада» та «продажність» використовуються так часто, наче Обама передав права на оренду президентського палацу в Тбілісі під час своєї останньої поїздки до Москви. Але факт залишається фактом — адміністрація Обами пов’язана з Грузією численними зобов’язаннями. Більша частина мільярдної програми допомоги, обіцяної Грузії після серпневої війни 2008 року, була надана після січня 2009. Адміністрація повністю впровадила американсько-грузинську Хартію стратегічного партнерства, підписану в останні місяці президентства Буша, провівши для цього не менше чотирьох зустрічей міжурядових робочих груп, що приїздили до Грузії під керівництвом різних помічників держсекретаря США. (Серед інших високопоставлених гостей країни були заступник держсекретаря Джеймс Стайнберг і віце-президент Джо Байден, який, судячи з прес-релізів Білого дому, розмовляє з президентом Михаїлом Саакашвілі не рідше ніж один раз на місяць.)
Проте грузини (та їхні палкі прибічники у Вашингтоні) не задоволені. Їхні вимоги дуже конкретні: вони хочуть військового устаткування, особливо протитанкової зброї та зенітних батарей. І вони дуже не задоволені тим фактом, що адміністрація продовжила фактичне ембарго на продаж американських озброєнь, запроваджене після серпневої війни 2008 року, оскільки, за їхніми заявами, це позбавляє їх можливості захищати себе.
Люди, які критикують перезавантаження, стверджують, що це ембарго є явним знаком квіпрокво: Обама не ризикує викликати гнів своїх приятелів у Москві, продаючи озброєння грузинам. Якби тільки існували факти, що підтверджують цю заяву. Насправді (негласна) стратегія є результатом уроків, які засвоюють після дій грузинських військових під час війни. Як сказав із цього приводу помічник міністра оборони Олександр Вершбоу, виступаючи зі свідченнями в Конгресі: «Були виявлені серйозні недоліки практично в усіх підрозділах — у військових відомствах, у стратегіях, у доктрині й у військовій освіті». Більше того, звіт комісії Євросоюзу про причини війни показав, що надто централізовані процеси прийняття рішень у країні стали важливим чинником, який призвів до початку бойових дій. Досить недоцільно дозволяти продаж озброєнь у подібних умовах.
Натомість адміністрація витрачає майже вдвічі більше, ніж 2008 року, на двосторонню співпрацю у сфері оборони. У центрі цієї співпраці стоїть розбудова інститутів, основних положень, організаційних структур та інших компонентів дієвої сучасної армії. Якби збройні сили Грузії відповідали цим стандартам раніше, стратегічної й гуманітарної катастрофи серпня 2008 року можна було б уникнути.
Коротше кажучи, існує чимало доказів того, що розповідь про «кинутих під автобус друзів» не є простою вигадкою. Проте важко уявити собі, що критики перезавантаження не розуміють цього. Можливо, ці критики ще не позбавилися пережитків «холодної війни», і їх дратує саме поліпшення американсько-російських відносин, яке вони, схоже, вважають певною формою «зради», незалежно від реального впливу цих дій на регіон. Менш великодушне пояснення полягає в тому, що ця розповідь про зраду є зручною палицею, аби бити Обаму в рік виборів. У будь-якому разі політичним елітам Східної та Центральної Європи слід усвідомити, що їх просто використовують.
Проте наслідки для Сполучених Штатів тривожніші. Працездатні відносини з Росією критично важливі для того, щоб упоратися практично з усіма значимими глобальними проблемами, що стоять перед країною, — від Афганістану до поширення ядерної зброї та глобального потепління. Проте через критиків перезавантаження, підтримка подібних відносин перетворюється на політичну заваду, навіть тоді як вони надають життєво важливих переваг у сфері безпеки. А Обама ще навіть не штовхнув жодного, нічого не підозрюючого, східноєвропейського колегу під колеса путінського.
