1. ФОРМУЛА РОУЕНА
28 квітня Парламентська асамблея Ради Європи схвалила підготовлену Мевлютом Чавушоглу (Туреччина) доповідь про увічнення пам’яті жертв Великого голоду в колишньому СРСР. Разом із тим вона відхилила більшістю голосів внесену від імені комітету з правових питань і прав людини ПАРЄ П. Роуеном (Велика Британія) поправку до тексту резолюції такого змісту: «Навмисне позбавлення їжі мало на меті створення життєвих умов, розрахованих на часткове фізичне винищення українського народу». Надалі доведеться не раз згадувати цю поправку. Щоб уникнути повторного цитування, назвемо її формулою Роуена.
Свою роль у відхиленні поправки відіграла, мабуть, позиція нового Президента України. За день до голосування він виступив перед депутатами Європарламенту, але не вказав на те, що в Україні існує закон, в якому Голодомор кваліфікується як геноцид. На запитання про те, як він особисто ставиться до Великого голоду, В.Янукович відповів: «Це були наслідки сталінського тоталітарного режиму, ставлення до людей. Але визнавати Голодомор як факт геноциду стосовно одного чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, несправедливо (?! — Ред.). Це була трагедія, спільна трагедія народів, які колись входили в єдину державу — Радянський Союз».
Посилаючись на цю відповідь, російська делегація зробила спробу внести до резолюції ПАРЄ свою поправку, яка заперечувала б визнання Голодомору геноцидом. Ця поправка теж не пройшла. Депутати не побажали взяти на себе роль арбітра в українсько-російській суперечці з історичного питання, особливо після того, як український Президент перейшов в ній на інший бік. Але в Партії регіонів зробили свої висновки з ситуації, що склалася. Михайло Чечетов заявив таке: «Своим «геноцидом» Ющенко просто сознательно раскалывал дружбу украинского и российского народов. Но, к счастью, это в прошлом — реальную версию событий 1933 года озвучил Президент, ее поддержал Европарламент. И теперь нам нужно свой закон привести в соответствие с объективной реальностью и резолюцией ПАСЕ».
Опозиціонери у Верховній Раді аніскільки не сумніваються у можливості корекції закону про Голодомор уже найближчим часом. «Закон буде переглянутий і прийнятий, що б ми не робили», — вказав Андрій Шкіль (БЮТ), коментуючи заяву Чечетова. Партія регіонів, як відомо, має в парламенті більшість, й цим все сказано.
2. ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА КИСЕЛЬОВА
Сказано — зроблено! У Верховній Раді зареєстрований законопроект В.Кисельова, в якому пропонується вважати Голодомор 1932—1933 рр. в Україні злочином тоталітарного режиму, трагедією українського народу, але не геноцидом.
Процедура вимагає супроводжувати законопроекти пояснювальними записками. В.Кисельов добровільно обрав позу «хлопчика для биття», коли поставив свій підпис під трьома сторінками записки, покликаної переконати народних депутатів у тому, що Голодомор 1932—1933 рр. не був геноцидом.
Записка починається з того, що голод 1921 р. і голод 1947 р. не визначені як геноцид у жодному законодавчому акті колишніх республік, які входили до складу Радянського Союзу. Згадка про них означає, мабуть, що й голод 1933 р. не може визначатися як геноцид, інакше навіщо згадувати?
Ми знаємо, що за згодою радянського уряду міжнародні благодійні організації від серпня 1921 р. рятували голодуючих Поволжя, а з січня 1922 р. — південних губерній України. Міжнародний комітет робітничої допомоги (той самий, який створив відому кіностудію — Межрабпом) надав голодуючим України 383 тис., місія Фрітьйофа Нансена — 12,2 млн., Американська адміністрація допомоги (АРА) — 190 млн. пайків. Ця продовольча допомога врятувала життя мільйонів людей.
Ми знаємо, що голод 1947 р. замовчувався, але радянський уряд звернувся до Адміністрації допомоги та відбудови Об’єднаних Націй (ЮНРРА) із проханням допомогти у подоланні повоєнних труднощів. Після цього Україна отримала продукти харчування, одяг та медикаменти на суму в 169 млн. американських доларів. Я й досі пам’ятаю той смак незнаних раніше фініків у продовольчих посилках.
І знаємо ми також, що в січні 1933 р., після адресованої українському селянству новорічної сталінської телеграми з вимогою здавати прихований від держави хліб (вона опублікована), на величезній території України і Кубані почалися обшуки. Використовуючи прийняті у листопаді 1932 р. партійно-урядові постанови про покарання «боржників» натуральними штрафами (вони опубліковані), бригади голодуючих активістів-незаможників під керівництвом чекістів вилучили у селян всі продовольчі запаси, аж до горщиків із приготовленою їжею. Ця акція здійснювалася в умовах фізичної блокади УСРР, Північного Кавказу і Нижньої Волги, запровадженої за письмовою вказівкою Сталіна (вона опублікована). Накладена тоді ж Сталіним інформаційна блокада була знята, як це відомо кожному, тільки 25 грудня 1987 р. Тоді в ювілейній промові, присвяченій 70-річчю радянської України, Володимир Щербицький вперше визнав факт голоду 1932—1933 рр. у СРСР.
Як можна потрактувати перелічені дії? Коли це не вбивство голодом, то чим вони є?
Каральна акція Сталіна тривала від трьох до п’яти тижнів, залежно від місцевості. Потім із Кремля надійшло розпорядження годувати через колгоспи і радгоспи тих, хто зберігав здатність працювати на посівній. Годувати було чим: відібраний раніше у селян хліб частково зберігався тут же, в кожній області були зерносховища під охороною. Ті, хто працювати не міг, харчувалися сурогатами, повільно конаючи у зростаючих кількостях упродовж першої половини 1933 р. За підрахунками австралійського демографа Стівена Віткрофта, в Радянському Союзі загинуло голодною смертю від 6 до 7 млн. селян, у тому числі в Україні — від 3 до 3,5 млн. («Трагедия советской деревни». — Том 3, М., 2001. — С.885).
До речі, С.Віткрофт не вважає сталінську каральну операцію геноцидом на тій формальній підставі, що кінцевою метою вождя було не вигублення селян, а спонукання їх до праці за принципом: «Хто не працює, той не їсть». Сталін справді не бажав вигубити всіх, це було б безглуздям! Але він не завагався в 1930—1931 рр. розкуркулити й заслати на північ із території УСРР і Північного Кавказу понад 400 тис. селян, щоб змусити інших вступити в колгоспи. Так само він не завагався знищити на цій території до 5 млн. селян, щоб змусити всіх інших працювати в колгоспі за паперові трудодні.
Європарламент не наважився внести в свою резолюцію запропоновану П.Роуеном фразу. Але формула Роуена випливає з опублікованих документів, відомих тепер як на Заході, так і в країнах СНД. Ця формула підтверджується опублікованими свідченнями тисяч і тисяч людей, яким пощастило вижити під час сталінської каральної акції. Об’єктивна реальність, пане М.Чечетов, міститься в ній! Ваше твердження, що В.Янукович «озвучив реальну версію подій 1933 року» дискредитує не тільки Президента України, але й лідера пануючої в парламенті партії. Однак будемо справедливі: заперечуючи геноцид українського народу, тобто правове визначення трагедії, Янукович не заперечив самої трагедії, а вказав лише на те, що вона торкнулася не тільки українців.
Російські, американські, італійські, казахські, німецькі, українські вчені вже розібрали на атоми загальнорадянський голод 1932 — 1933 рр. та його регіональні модифікації. Для В.Кисельова, однак, основними причинами голоду залишаються примусова колективізація і неврожай. Але суцільна колективізація розійшлася в часі з Голодомором, бо відбулася в 1929—1931 рр. А Сталін, характеризуючи хлібозаготівлі 1932 р. у промові «Про роботу на селі», 11 січня 1933 р. заявив: «Хлібозаготівлі в цьому році пройшли у нас із більшими труднощами, ніж у попередньому році, ніж у 1931 році. Пояснити це поганим станом урожаю ніяк не можна, тому що врожай у нас був у цьому році не гірший, а кращий, ніж у попередньому році» (Твори. — Том 13. — С.215).
Далі варто процитувати висновок В.Кисельова, зроблений на підставі обох хибних аргументів: «Продовольчі загони були законодавчо закріпленою формою вилучення державою сільгосппродукції у селян, насамперед зерна, для подальшого продажу його за кордон та отримання необхідної валюти для здійснення індустріалізації в СРСР». Індустріалізація — це святе, який може бути геноцид...
Побійтеся Бога! Продзагони діяли в Центральній Росії у 1918 р., а колгоспний хліб у 1932 р. вивозився прямо з полів на транспортних засобах машинно-тракторних станцій. Хліб-валюта-індустріалізація — типовий сталінський аргумент для пояснення «тимчасових труднощів» у постачанні продовольства. Вилучення хліба викликало той загальносоюзний голод, який мав місце і в Україні. Але Голодомор розвинувся в ситуації уже існуючого голоду після конфіскації нехлібного продовольства у поєднанні з блокадою голодуючих. Конфіскація всієї їжі здійснювалася під виглядом хлібозаготівель, але не мала до них безпосереднього відношення.
Зміст половини першої сторінки пояснювальної записки в законопроекті В.Кисельова виявилося потрібним коментувати на чотирьох сторінках. Мабуть, далі коментувати нема потреби. Непрофесійність законопроекту, який Партія регіонів разом із завжди готовими комуністами перетворюватиме на закон, можна довести коротшим шляхом — вказівкою на всім очевидний ляп. В.Щербицький визнав існування відомого кожній радянській людині голоду тільки після того, як почала працювати комісія Конгресу США з розслідування українського голоду 1932—1933 рр. на чолі з виконавчим директором Джеймсом Мейсом. А в записці В.Кисельова замість Мейса фігурує Мейсон — адвокат і детектив, герой циклу книг популярного американського письменника. Саме він «на слуху» у В.Кисельова.
3. ПРОБЛЕМА ГОЛОДОМОРУ — В РУКАХ ПОЛІТИКІВ
Хтось написав, що бачив, як хлопці на пустирищі грали в футбол відкопаним людським черепом. Джерело інформації призабулося, але сам факт запам’ятався і в моїй свідомості переосмислився. Хлопці перетворилися в політиків, а той череп — на проблему Голодомору, яка не відпускає вже чверть століття.
Зникають і народжуються країни, змінюється конфігурація партій, але політики завжди використовують пам’ять про Голодомор у своїх інтересах. Інтереси можуть бути шляхетними і не дуже, егоїстичними або альтруїстичними. Але Голодомор використовується як інструмент в досягненні поставлених цілей. Адже політики хочуть подобатися народу, а народ не ставиться до пам’яті про Голодомор байдуже. Одних ця пам’ять пече, а інших дратує, коли політичні противники беруть її на озброєння. Є чиновники, які з ентузіазмом «святкують ювілеї», є люди, які позбавлені своїх коренів і готові все забути й закрити проблему.
Проблемою Голодомору я мусив зайнятися з тієї простої причини, що очолював відділ, якому вона була підпорядкована за хронологією. Коли стало відомо, що в Конгресі створена комісія Дж.Мейса, я одержав доручення взяти участь у своєрідній антикомісії, яка повинна була довести відсутність штучного голоду. Як пояснити цю ідею українських цекістів? Мабуть, була впевненість в тому, що антикомісія здатна виконати свою місію. Майже ніхто з політиків та й істориків тоді не знав, що робилося за півсотню років до нас, зв’язок часів перервався. Цікаво, що люди, яких не влаштовує моя сучасна концепція Голодомору, звертають увагу на те, що в кінці 80-х рр. я писав по-іншому (їхні закиди можна встановити хоча б по Вікіпедії). Мовляв, нема йому віри тепер, якщо раніше писав не те і не так.
Після багатьох місяців роботи над джерелами, до яких раніше я не мав доступу, мені стала зрозумілою загальна картина українського голоду, і я написав записку в ЦК КПУ з пропозицією визнати її. Не думаю, що записка справила на цекістів враження, але мені дозволили друкувати її у вигляді наукової статті після того, як В.Щербицький скаже, що голод таки був.
Як завжди, політики поділилися на табори. Я був присутній на засіданні політбюро ЦК КПУ 16 січня 1990 р., де розглядалося питання про доцільність публікації партійних документів про голод 1932—1933 рр. Одні вважали, що публікація збірника документів виявиться «ножем в спину», інші були настроєні йти в ногу з часом. Останні перемогли, збірник був опублікований. До речі, якраз в ньому — новорічне послання Сталіна українському селянству, яке стало сигналом до подвірних обшуків з конфіскаціями всього наявного продовольства.
Після 24 серпня 1991 р. в українському керівництві провідні позиції зайняли суверен-комуністи на чолі з Леонідом Кравчуком. Відтоді і до сьогоднішнього дня проблема Голодомору використовується для розв’язання суто політичного завдання — завоювання і утвердження незалежності України. Варто навести два цікавих епізоди, які ілюструють цей висновок.
У 1990—1991 рр. режисер Олесь Янчук працював над фільмом «Голод-33». Він не добився підтримки держави, фільм фінансувався приватними організаціями. Але за день до Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. державне телебачення показало фільм у прайм-тайм.
Інший епізод, мабуть, більш яскравий. На Міжнародній науковій конференції, що відбулася у Києві 9 вересня 1993 р. у зв’язку з 60-ою річницею голоду, президент України Л.Кравчук висловився так: «Я цілком погоджуюсь з тим, що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою з іншого центру. Очевидно, саме так слід трактувати цю страхітливу сторінку нашої історії».
Підтекст таких дій і заяв цілком зрозумілий: керівники радянської України прагнули перетворитися з кремлівських «шісток» на справжніх державних діячів. Коли вони «перетекли» з партійних структур у радянські, то заборонили діяльність власної партії. Голодомор використовувався з однією метою: щоб показати справді існуючу небезпеку доленосних для народу рішень, якщо вони приймалися за межами його території проживання. Це відповідало розрахункам київських керівників на утвердження політичної незалежності України, отже, їхньої особистої незалежності від Кремля.
Для суверен-комуністів Голодомор став таким же інструментом в реалізації власних розрахунків, як державна символіка придушеної російськими більшовиками УНР — прапор, герб, гімн. Тимчасом пострадянська Росія, виходячи з власних національних інтересів, скомбінувала свою символіку на засадах оксиморону — поєднання непоєднувальних елементів (герб і прапор — імперські, гімн — радянський). Ось чому у налагодженні цілком зрозумілого і потрібного обом сторонам співробітництва два епізоди спільної історії — голод 1932—1933 рр. і проблема ОУН—УПА стали гальмуючими чинниками. Л.Кравчук залишався на своїй посаді недовго і якраз в ті часи, коли єльцинська Росія була стурбована тим, щоб покласти край центробіжним тенденціям у її національних регіонах. Леонід Кучма ставився до проблем голоду 1932—1933 рр. і ОУН—УПА обережно, здебільшого передовіряючи їх заокеанській діаспорі. Віктор Ющенко мав справу з вже консолідованою Росією, яка бажала перетворити колишні союзні республіки, у першу чергу — слов’янські, на виключну зону власного впливу. Тому виняткова активність третього президента в інтерпретації гарячих точок спільної історії не могла подобатися російському керівництву. Тим більше, що вона була нетолерантною і не відрізняла політичного режиму від російського суспільства. Для глави держави не може бути виправданням те, що його поведінка провокувалася імперським ставленням до України з боку російських правлячих кіл або обслуговуючого їх (і цілком контрольованого владою) пропагандистського апарату. Потрібно констатувати очевидне: в інтерпретації голоду 1932—1933 рр. обидві сторони втратили взаєморозуміння на рівні політиків, а в ключовому моменті, яким є геноцид, — і на рівні істориків.
4. ГЕНОЦИД
9 червня народний депутат Юрій Кармазін (НУ-НС) зареєстрував у Верховній Раді протилежний кисельовському законопроект із таким ключовим реченням: «Голодомор 1932—1933 років в Україні є геноцидом Українського народу — злочином Всесоюзної комуністичної партії (б) та її філіалу — Комуністичної партії (б) України». Одразу скажу, що не відчуваю себе злочинцем, хоч перебував в цій партії з 1960 до 1991 рр., а за рік до її розпаду навіть став членом ідеологічної комісії ЦК КПУ (якраз за заслуги в розкритті «білих плям» вітчизняної історії, й передусім — голоду 1932—1933 рр.). Голодомор організувала не партія і навіть не чекісти, яких використовували «втемную» (є такий термін в практиці спецслужб — настільки яскравий, що не вимагає пояснень). У Голодоморі не можна звинувачувати й голодуючих «активістів» (так їх називали на Північному Кавказі й Нижній Волзі) та комнезамівців (для російського перекладу цієї статті: комнезаможников), хоч вони робили всю чорну роботу, коли виконували вказівку очистити селянські садиби від будь-яких ознак їстівного.
Цілком зваженим і справедливим є сформульований Дж. Мейсом висновок комісії Конгресу США з розслідування українського голоду, який був офіційно затверджений 19 квітня 1988 р.: Joseph Stalin and those around him committed genocide against Ukrainians in 1932—1933. У перекладі він звучить так: «У 1932—1933 роках Йосип Сталін та найближчі до нього особи вчинили геноцид проти українців». Видавництво Києво-Могилянської академії переклало чотиритомник комісії Дж. Мейса на українську мову і готове передати його всім бажаючим.
До 70-х роковин Голодомору, 2003 р., видавництво «Наукова думка» опублікувало підготовлену в Інституті історії України НАН України в координації з фахівцями інших установ узагальнюючу працю «Голод 1932—1933 років в Україні: причини та наслідки» (30 авторів, 936 стор.). У березні 2004 р. в Інституті загальної історії РАН відбулося її обговорення провідними істориками-аграрниками з усієї Росії. Наші рецензенти погодилися з багатьма висновками, але категорично заперечили основний — про геноцид. Віктор Данилов та Іван Зеленін виклали свою точку зору на проблему в статті, опублікованій журналом «Отечественная история» (2004, №5). Автори (на жаль, уже покійні), які досліджували історію радянського селянства впродовж багатьох десятиріч, зробили напіввизнання, яке дорогого коштує: «Если уж характеризовать голодомор 1932—1933 гг. как «целенаправленный геноцид украинского крестьянства», на чем настаивали некоторые историки Украины, то надо иметь в виду, что это был геноцид в равной мере и российского крестьянства».
Після цієї зустрічі з російськими істориками стало зрозумілим: висновок про геноцид потребує більш солідного документального обѓрунтування, ніж наявне в історіографії. Дж. Мейс і Р. Конквест (який у книжці «Жнива скорботи» користувався майже виключно фактичним матеріалом Мейса) свій висновок обѓрунтували свідченнями очевидців емігрантів до США. Свідки, які залишилися в Україні й на Кубані, в один голос підтверджували їхні розповіді: поряд із хлібом влада відбирала всю іншу їжу. Ті, хто міг визначити цю акцію в часі, говорили про Різдво (6 січня за нов. ст.). Отже, голод 1933 р. треба було відділяти від голоду 1932 року. Причиною голодних смертей селян-незаможників у 1932 р. була конфіскація хліба — основного продукту харчування. Конфіскація всієї їжі, як і висилка на північ, тоді були каральними заходами одиничного характеру (здебільшого по селах, поставлених на «чорну дошку»).
Результатами своєї праці я ділився з читачами «Дня» (пізніше об’єднаними в книжку, яку газета видрукувала російською і румунською мовами), а також із колегами в Італії, Німеччині, Росії, Австралії, Ірландії та ін. країнах (звіти про ці зустрічі теж друкувалися в «Дні»). Концепція Голодомору, яка сформувалася після 2005 р., опублікована у вигляді вступної статті «Як це було» в «Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932 — 1933 років в Україні» і реалізована у формулі Роуена.
5. ЗАКОНИ ЛЮДСЬКІ ТА ФІЗИЧНІ
У 1925 р. в США відбувся «мавп’ячий процес» над учителем Дж.Скоупсом, який переконував своїх учнів у тому, що людина походить від мавпи, а не створена Богом. У цьому році один із київських судів розглянув позов такого ж змісту. Як бачимо, пострадянське суспільство вже наздоганяє капіталістичну Америку не тільки за рейдерськими атаками.
Слід зрозуміти, що будь-яке рішення суду, яке кваліфікує біологічні або фізичні закономірності, є, м’яко кажучи, непереконливим. Історія теж є наукою, хоч гуманітарною. Дії історичних осіб або установ можуть оцінюватися судами, щоб попередити сваволю на майбутнє. Але історичний факт, якщо він встановлений науково, не може касуватися судом.
Інститут історії України в 2006 р. приготував для кожного народного депутата теку з матеріалами, щоб переконати їх у тому, що ця трагедія була геноцидом. Переконали не всіх, але парламент прийняв закон. Мені здавалося, що таким способом Верховна Рада вшановує пам’ять тих мільйонів наших співвітчизників, які конали від голоду у невимовних муках. А тепер, при зміні співвідношення політичних сил у парламенті треба буде виштовхувати з пам’яті мільйони наших рідних і близьких?
Біда в тому, що історичний факт і його політична оцінка не співпадають, адже факти можна оцінювати й використовувати по-різному. Не хочеться полемізувати з попереднім президентом України, який зробив так багато, щоб Голодомор став відомим у світі. Але мушу висловити своє ставлення до бесіди журналіста «Дня» І.Капсамуна з екс-керівником СБУ Валентином Наливайченком («День», 26 травня 2010 р.) Він заявив, що зерно, яке було так потрібне голодуючим, продавалося більшовицьким режимом за кордон, і запропонував з’ясувати, хто підписував контракти, заробляючи на смертях наших прадідів, після чого поставив питання про компенсації жертвам геноциду. Тут усе звучить дивно: на Заході чесно платили за куплений хліб, а на Сході нема Анастаса Мікояна з його командою, нема й Радянського Союзу. Можливо, треба пред’явити претензії сучасній Росії? Чому ж ми дивуємося, що Росія в багнети зустрічає прагнення України визнати Голодомор геноцидом! А головне навіть не це. Услід за Сталіним багато хто може сказати (і таки говорять), що хліб треба було продавати, щоб купувати машини для Дніпрогесу і Криворіжсталі, інакше всі загинули б у 1941 р. Та й це не головне. Якщо СБУ у травні 2009 р. порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду і довела її до суду, то глава цього відомства міг би переглянути перший розділ «Національної книги пам’яті жертв Голодомору» і зрозуміти, що хліб в організації суцільного голодування відігравав другорядну роль.
Незрозуміло також, чому В.Наливайченко вважає, що геноцид спрямовувався своїм вістрям тільки проти українців. Чисельність сільського населення на території Середньо-Волзького краю і Нижньої Волги (Саратовський і Сталінградський краї) скоротилася з 10,8 млн. у січні 1933 р. до 8,55 млн. за середньорічними даними 1934 р., тобто на 21%. Порівняємо з УСРР: скорочення за цей же час по Харківській області — на 29%, Київській — 28%, Чернігівській — 21%, Вінницькій — 19%, Одеській і Дніпропетровській — 17%, Донецькій області — на 10%. Ці дані надав мені Віктор Кондрашин, вони запозичені з Російського державного архіву економіки, фонд 1562, опис 329, справа 49. І.Капсамун цих даних не мав, він просто послався на виступ В.Януковича в Страсбурзі, коли Президент заявив, що голод був не тільки в Україні. І ось відповідь В.Наливайченка. «Так, голод був не тільки на території України, про що говорив Віктор Янукович, але він був організований там, де компактно проживали українці: Поволжя, Північний Кавказ».
Превентивні сталінські репресії були багатовекторними і здійснювалися за соціально-класовими, національними, територіальними, професійними, гендерними і будь-якими іншими ознаками. Українці частіше потрапляли в поле зору Кремля, і на це були свої причини. Але якщо співставити загальну чисельність певної спільноти з її репресованою частиною, то на першому місці виявляться, як це не дивно, чекісти. Не хочу далі розгортати цей сюжет, він проаналізований у моїй статті «У чому суть українсько-російської суперечки?» («День»№ 13, 14, 16, 19, 2009 р.).
6. ЩО ДАЛІ?
Мевлют Чавушоглу дуже ретельно підійшов до підготовки доповіді про Великий голод у СРСР: побував в Україні, Казахстані та Росії, зустрічався з архівістами, науковцями, політиками. 19 жовтня 2009 р. він зустрівся в Києві з групою фахівців із проблеми голоду 1932—1933 рр. Я запропонував передбачити в резолюції ПАРЄ пункт про заснування робочої групи з українських, російських і західних вчених із метою розробки спільного фахового висновку по дискусійній проблемі. Компетентні фахівці по цій проблемі є в США, Німеччині, Італії, Франції, Польщі, Австралії. Пропозиція була схвалена і фігурувала в першій редакції резолюції по доповіді. Надалі вона десь загубилася... Можна здогадатися з чиєї ініціативи.
Розумію всю трудність діалогу з Росією по темі голоду 1932—1933 рр. У керівників Росії ця тема викликає, мабуть, нервовий тик. Але це наша спільна історія і спільна трагедія. Історики розуміють свій професійний обов’язок краще, ніж політики. 29 вересня — 4 жовтня ц.р. в Єкатеринбурзі відбудеться велика міжнародна конференція на тему «Великий перелом»: селянство, соціум, влада». Одна з секцій розглядатиме проблематику голоду 1932—1933 рр. У роботі конференції візьмуть участь вчені з Франції, Японії, Канади і України. Ця тема давно вже стала міжнародною, з кожним роком інтерес до неї тільки загострюється. Мені відомо, що книгу про голод 1933 р. у СРСР пише проф. Ніколя Верт — один з авторів знаменитої «Чорної книги комунізму», яка вже перекладена російською та українською мовами. Працює над такою ж книгою талановита американська журналістка Енн Еплбаум. Її книжка «ГУЛАГ» теж була видана в Росії та Україні. Я теж збираю матеріал для нової книги про Голодомор, яка повинна узагальнити величезну історіографію проблеми (понад 15 тис. назв).
