Цю книгу можна назвати гранд-підручником про життя й майстерність артиста. Щоб книга побачила світ, величезну роботу зробила Ганна Принц — президент Фонду Бориса Гмирі. Легендарний співак 33 роки вів щоденник (українською та російською мовами), готуючи книгу до видання, довелося не лише сканувати тексти, а й перенести їх на комп’ютер. Лише ця технічна робота тривала півтора року. Ганні Василівні допомогли Олег Цимбалістий і Олександр Банковський. За її словами, пошук і обробка матеріалів біографії Бориса Романовича, а це десятки тисяч документів, приміток і коментарів до текстів (статті співака, рецензії у пресі, програми концертів та афіш, фотографії, листи, щоденники та ін.) потребувало дуже багато часу й копіткої праці.
Коли читаєш записи Гмирі, опубліковані без купюр і скорочень, перед нами постає жива людина, а не «відлитий у бронзі» знаменитий бас, який пізнав світове визнання, голос якого упізнаєш із першої миті. Це був великий трудівник і патріот своєї Батьківщини. Так, він досяг успіху й слави, але й пережив чимало гірких хвилин, несправедливості, заздрощі й наклепи. Ця книга цікава не лише майбутнім оперним і камерним співакам, які мріють пізнати таємниці вокальної майстерності, а й широкому колу читачів. Професіонали дізнаються: як на багато років зберегти голос, навчитися досконало володіти ним, як вигострювати майстерність артиста, щоб кожна арія, романс або слово хвилювало слухачів. Борис Романович мав такий унікальний дар і щедро ділився своїми секретами з молоддю, читаючи лекції, а перед публікою на кожному виступі складав іспит на професіоналізм. Нам, шанувальникам його таланту, Гмиря залишив безцінні скарби, зокрема, 600 камерних творів, 39 оперних партій (77 арій) української, російської та закордонної класики, 200 платівок, 30 записів концертів, 150 рукописів, 8 зошитів-щоденників, 7 тисяч листів та ін.
— Це рідкісний приклад в історії світового виконавського мистецтва, коли видатний співак вів щоденники свого творчого життя, — наголошує Ганна Принц. — Життя артиста завжди на очах, воно бурхливе, і непросто викроїти час, щоб приділити увагу записам. У цьому плані Гмиря унікальний — і не лише тим, що вів їх із першого дня на сцені, у мистецтві протягом понад трьох десятиліть, а й тим, як він вів записи (за формою й за суттю). Борис Романович мав глибокий аналітичний розум, прекрасно усвідомлював, яким унікальним даром Бог його нагородив, неймовірно люблячи мистецтво, він намагався якомога досконаліше й доступніше донести до людей високі зразки музики. Він говорив: «Талант — як могутнє дерево, що пустило коріння в глибину до живлющої вологи підземних джерел — йому не страшні посухи, буреломи. Не страшна бідність і митарства в дитинстві, непосильна праця в юнацькі роки, перешкоди й нерозуміння, а частіше заздрість, коли ти став тою більярдною кулею, що не влазить у відповідну лузу... Талант має прямий і тернистий шлях. Талант не схиляє в смиренності голову, не простягає в милостині руку. Талант тримає на градус вище те, що є краще в суспільстві»...
Борис Романович визнавав, що для нього писати листа — означає перенестися всією своєю суттю до того, з ким він хотів поговорити. До речі, Гмиря і його шанувальники міркували про призначення значимості високого мистецтва в духовному вихованні й облагороджуванні людей (листи систематизовані за країнами, містами й адресатами). Дуже цікаве листування співака з його педагогом із вокалу — професором П. Голубєвим. Дуже ніжно й з великою любов’ю Борис Романович ставився до своєї дружини Віри Августівни — його Музи... Ця книга розкриває громадянську позицію співака, розповідає й про його стосунки із владою, а лекції-бесіди, прочитані в Пекіні, Києві та Софії, відкривають секрети основ і філософії вокальної школи Гмирі. Опублікування цих щоденників нагадає всім нам і світові, який великий діяч і унікальна людина жила й творила на українській землі!
Що лежить в основі його феномена: талант, праця, розум? Співак намагався відповісти своїм шанувальникам таланту, задовольнити їхнє природне бажання не лише чути й насолоджуватися чудовими звуками гмирівського баса, а й розуміти, як це відбувається. Лекції-бесіди Борис Романович проводив у багатьох консерваторіях і театрах під час гастролей у різних країнах і містах. До речі, дві такі лекції зі студентами Пекінської (1957 р.) і Київської консерваторій (1960 р.) записала його дружина Віра Августівна...
ЯК СТАЮТЬ СПІВАКАМИ?
— Фахівець, який уперше слухав мене, був професор П. Голубєв, надалі мій учитель із вокалу, — згадував Б. Гмиря. — «Природні дані у вас чудові, а ви знаєте, ставши вокалістом-фахівцем, ви втрачаєте 50% розуму, — сказав він жартуючи, — але не засмучуйтеся — решта 50%, будемо сподіватися, цілком задовольнять вас у житті». На решту 50% пішло навчання в інституті, потім робота науковим співробітником і копіткою роботою над голосом. Із другого курсу консерваторії мені запропонували роботу в Харківському оперному театрі. Перші мої партії на оперній сцені — «моржеві». З них дійсно перша — Султан в опері «Запорожець за Дунаєм»... Тепер, аналізуючи пройдений шлях, я вдячний саме за «моржеві» партії... Оперне мистецтво синтетичне... І охопити всі елементи цього складного процесу неможливо. Потрібно знати слова, музику, пам’ятати своє місце на сцені, знати партії партнерів і своє ставлення до них. Тільки «моржем» можна увійти й освоїти все це без надламу, переляку й травми... Не менш складне камерне мистецтво.
Я вважаю, що у формулу «Мистецтво співу — є мистецтво дихання» потрібно внести корективу: «Мистецтво співу — є мистецтво видихання», а це мистецтво може бути перетворене тільки шляхом тренування співу. Сумний спогад: сестра співала в церковному хорі з 10 років. Хоч не було однієї легені, але співала, і як! Об’єм не вирішує питання (але, звісно, теж має значення).
Для того щоб бути гарним актором, потрібно:
мати ясну чітку дикцію;
знати досконало закони вимови;
мати гнучкість голосу.
У вокальній справі відсутність тренування веде до каліцтва й смерті голосу. Я працюю щодня до 2-х годин на день. І дикція, і закони вимови, і гнучкість голосу — це базис, це сутність співака. Всі ці якості повинні настільки увійти в плоть і кров його, щоб він не відчував, не помічав їх так само, як не помічає піаніст руху рук своїх, як доросла, здорова людина — руху ніг під час ходьби. Тобто ці умовно рефлекторні перетворення й навички — автоматичні. І тільки після цього починається справжнє мистецтво, справжня творчість, але не заради краси звуків, а заради передачі горя, радості, туги, людських страждань, заради всього того, що називається російською вокальною школою.
Добре знайома арія прощання Бориса із сином. Останнє слово цієї арії — «помираю». Як проспівати це слово, яким подихом? Я трепетно люблю Мусоргського. Але чому, здавалося мені, цей геніальний композитор написав «помираю» на одній ноті, без передсмертного ослаблення.
Довго мене мучило це питання. Під час війни довелося бути в палаті умираючих, у важкому стані — передсмертному — умираючий просив саме на одній ноті «пити», «дайте води», «помираю». І я зрозумів геніальність композитора — ця нота взята їм із життя.
Я все життя мав одного педагога, пишаюся своєю сталістю. Але навчання позаду — ви в опері. Тут не легше, а набагато складніше. Тут не з вами, а ви повинні працювати. Часом випустять і дивляться — чи випливе?
Голос, навіть найпрекрасніший, це тільки 5 %. Крім голосу потрібна мова, історія мистецтва, грим, слух. У Мигая був басина — за лаштунками брав соль-бемоль три октави, а кар’єри немає! А. Левицький — зник безвісти. Для того щоб співати, потрібна ерудиція — знання й знання. Слід розуміти стиль твору. Моцарта потрібно співати одним звуком і зовсім іншим — Бетховена.
«ЧОРНА КУХНЯ» І «ЧЕРВОНА ЛІНІЯ»
У підготовці до нового твору я з піаністом слухаю його цілком. Розбираю ноти, паузи, довготи, білі ноти. Твір має пройти «чорну кухню». Що хотів сказати автор — це в музиці. Чайковський не завжди дотримується такту. Музика, слова, стиль — «червона лінія»... Чи бувають помилки в пошуках «червоної лінії»?Так, бувають. Але поки я в омані, я повинен, зобов’язаний увести в таку саму оману й вас — слухачів. І якщо в мене буде хоч крихта коливань — твір загинув, якщо коливаюся я, то вам і потреби немає вірити. Тому виконавець повинен володіти й наочністю переваги того, хто веде за собою. Немає нічого гіршого, якщо вам не вірять.
Я вважаю, що у формулу «Мистецтво співу — є мистецтво дихання» потрібно внести корективу: «Мистецтво співу — є мистецтво видихання», а це мистецтво може бути перетворене тільки шляхом тренування співу. Сумний спогад: сестра співала в церковному хорі з 10 років. Хоч не було однієї легені, але співала, і як! Об’єм не вирішує питання (але, звісно, теж має значення).
Для того щоб бути гарним актором, потрібно:
мати ясну чітку дикцію;
знати досконало закони вимови;
мати гнучкість голосу.
У вокальній справі відсутність тренування веде до каліцтва й смерті голосу. Я працюю щодня до 2-х годин на день. І дикція, і закони вимови, і гнучкість голосу — це базис, це сутність співака. Всі ці якості повинні настільки увійти в плоть і кров його, щоб він не відчував, не помічав їх так само, як не помічає піаніст руху рук своїх, як доросла, здорова людина — руху ніг під час ходьби. Тобто ці умовно рефлекторні перетворення й навички — автоматичні. І тільки після цього починається справжнє мистецтво, справжня творчість, але не заради краси звуків, а заради передачі горя, радості, туги, людських страждань, заради всього того, що називається російською вокальною школою.
Добре знайома арія прощання Бориса із сином. Останнє слово цієї арії — «помираю». Як проспівати це слово, яким подихом? Я трепетно люблю Мусоргського. Але чому, здавалося мені, цей геніальний композитор написав «помираю» на одній ноті, без передсмертного ослаблення.
Довго мене мучило це питання. Під час війни довелося бути в палаті умираючих, у важкому стані — передсмертному — умираючий просив саме на одній ноті «пити», «дайте води», «помираю». І я зрозумів геніальність композитора — ця нота взята їм із життя.
Я все життя мав одного педагога, пишаюся своєю сталістю. Але навчання позаду — ви в опері. Тут не легше, а набагато складніше. Тут не з вами, а ви повинні працювати. Часом випустять і дивляться — чи випливе?
Голос, навіть найпрекрасніший, це тільки 5 %. Крім голосу потрібна мова, історія мистецтва, грим, слух. У Мигая був басина — за лаштунками брав соль-бемоль три октави, а кар’єри немає! А. Левицький — зник безвісти. Для того щоб співати, потрібна ерудиція — знання й знання. Слід розуміти стиль твору. Моцарта потрібно співати одним звуком і зовсім іншим — Бетховена.
«ЧОРНА КУХНЯ» І «ЧЕРВОНА ЛІНІЯ»
У підготовці до нового твору я з піаністом слухаю його цілком. Розбираю ноти, паузи, довготи, білі ноти. Твір має пройти «чорну кухню». Що хотів сказати автор — це в музиці. Чайковський не завжди дотримується такту. Музика, слова, стиль — «червона лінія»... Чи бувають помилки в пошуках «червоної лінії»?Так, бувають. Але поки я в омані, я повинен, зобов’язаний увести в таку саму оману й вас — слухачів. І якщо в мене буде хоч крихта коливань — твір загинув, якщо коливаюся я, то вам і потреби немає вірити. Тому виконавець повинен володіти й наочністю переваги того, хто веде за собою. Немає нічого гіршого, якщо вам не вірять.
Після «червоної лінії» починається важка робота. Синхронність голосу з акомпанементом. Лінгвістичний наголос слова може не збігатися із сильною долею такту. Тут копітка завзята робота з піаністом. Коли твір уже зроблений — починається творчість — «по той бік паркану». Творчість на сцені — це складно. І для того щоб вона була, потрібно досконало володіти голосом, подихом і справді знати все, що стосується твору.
Часом під час виконання твору на сцені з’являється один новий штрих, але він визначає всю сутність твору і його помічають слухачі. У Китаї як великий комплімент мені сказали: «Що ви робите, щоб люди плакали»? Відповісти на це запитання не можна. Я живу, відчуваю твір. Готовий твір при зустрічі з публікою можна піднести або погубити. Це залежить і від публіки. Сидить якийсь слухач у першому ряді й позіхає, що ти не роби, а він позіхає — тоді не бачиш нікого, «не можна від нього одірватись»...
Потрібно знати, що писати маслом, а що — аквареллю. Так, «Пришел последний час...» — акварель не годиться, а потім «Я помню чудное мгновенье» — силою голосу гаркнув. В опері все робиться великими мазками, трохи перебільшуючи... Хто слухав останній мій концерт, повинен помітити, як я співав Чайковського романси й арії. Той голос, яким співалося «Средь шумного бала», зовсім не годиться для арії Рене.
Співак, приступаючи до вивчення твору, як золотошукач, по крупицях зобов’язаний шукати, головне — зрозуміти людську мову у звуках і донести головне до слухача. Спочатку вивчення твору це тільки піт, це велика копітка праця, і в результаті цієї праці — слова, музика, паузи, крапки повинні бути його — для творчості. Якби творчість була відсутня й співак сліпо повторював приготовлені йому композитором звуки і виспівував їх навіть із граничною точністю й старанністю, якби співак сліпо додержувався ритму, то це була би декаденція. Але співак, якого не бентежить забуте слово, який впевнений у fa, si, do і не думає про подих — вільний для творчості й навіть зобов’язаний творити... Співак повинен знайти фарби, відокремити головне, донести суть головного до слухача.
...мені важко сказати, що більше люблю, оперу чи концертні твори. Скажу лише, що камерне мистецтво багато в чому допомогло мені в оперному мистецтві, тобто знайти фарби в голосі, що доповнюють оперу. Вважаю, що оперна й камерна діяльність повинні йти паралельно.
ПРО РЕЖИМ ДНЯ
Я добре пам’ятаю закон про сталість матерії й енергії. Вокальне мистецтво синтетичне. Воно вимагає дуже великої енергії від людини. Я знайомий з усякою працею. Але коли я працював вантажником, заробляючи на хліб, мене, звісно, прошибав піт, але щоб бути мокрим після 10 хвилин співу, такого не знають ніякі фізичні напруги. Тому енергія співака повинна відновлюватися суворим режимом. Ви, до речі, поцікавтеся режимом учасників Олімпійських ігор. Їхній приклад повчальний і для співака.
Мій режим: гімнастика, водні процедури, сніданок, прогулянки, робота, обід, прогулянки.
ПОРАДИ МОЛОДИМ СПІВАКАМ
З перших днів навчання майбутній співак повинен готувати себе для роботи в театрі, навчитися відчувати характер музичних творів, невпинно розвивати свій музичний смак. Найважливішою умовою для співака, як відомо, є вміння володіти своїм голосом. Подібно до того, як смичок віолончелі, торкаючись струни, народжує різні звуки, так і голос, взаємодіючи з умілим диханням, повинен народжувати вокальні звуки. Звук, що виходить з-під смичка або пальця музиканта, незалежно від того, протяжливий він чи рухливий, рівною мірою має бути виразним. Така умова обов’язкова й для людського голосу.
Молодий співак повинен постійно працювати над словом, домагаючись точності й звучності дикції, бо в різному зафарбуванні голосних і приголосних — один із секретів вокальної виразності. Але досягається це не механічним шляхом. Щоб передати музичними засобами зміст твору, потрібно насамперед глибше проникнути в нього, обміркувати, що ти співаєш, осягнути задум композитора. Тільки тоді прийде внутрішнє задоволення від справжньої творчості.
Творити на сцені можливо лише тоді, коли почуваєшся у звичній для себе обстановці, коли ніщо й ніхто тебе не відволікає від музики, створюваного тобою образу. Поки артист вчиться ходити по сцені, ні про яку творчу роботу говорити не випадає. Тому надшвидке висування непідготовлених співаків на головні ролі лише калічить їх.
СЕКРЕТ МОГО МИСТЕЦТВА
Він дуже простий — усе, що я роблю, я знаходжу в самій музиці. Композитор пише кров’ю, а ми, виконавці, як золотодобувачі, у поті чола свого повинні відшукувати скарби, приховані в музиці, і доносити їх до людей. Талановитий музичний твір — невичерпне джерело. Воно завжди живе, відтак, завжди нове. У ньому немає нічого випадкового. Думка композитора детально продумана й точно виражена в музиці.
...Давно минули часи, коли меломани з’являлися в театрі тільки на пісеньку Герцога (опера «Риголетто» Верді), щоб послухати верхнє до тенора або колоратуру Патті. Але, на жаль, є й тепер люди, які вважають, що голос для співака — все, вони захоплюються «італьянщиною», вважаючи, що це і є справжнє італійське «бельканто». Омана — не гріх, але, безумовно, прикре явище. У наші дні про розвиток вокальної культури піклуються усі, хто відчуває відповідальність за культуру свого народу, бо вокальна культура — могутній засіб виховання людей.
Ми знаємо, який співучий наш народ, як глибоко відчуває він музику, особливо вокальну. Щоб володіти серцями таких слухачів, вокаліст-професіонал повинен бути на дуже високому рівні й загального розвитку, і, звісно ж, спеціального. Він зобов’язаний синтезувати в собі якості співака, музиканта, актора, мислителя-філософа.
На жаль, у переважній більшості вокалісти ще недостатньо володіють своїм «інструментом» — співочим голосом. Але скаржитися на те, що в нас немає гарних голосів, ми не можемо. Мати-природа щедро дарує нам навіть видатні голоси. Очевидно, виховання голосів у музичних школах і консерваторіях поставлене не цілком задовільно.
Яким би талановитим не був учень-вокаліст, яким би гарним не був його голос, відсутність уміння володіти ним не дасть можливості відтворити й донести до серця слухача музичний твір. Отже, все починається спочатку... У початкову школу вокалістів — музичне училище — потрібно запрошувати кращих педагогів, доцентів і професорів, щоб «фундамент» закласти від самого початку. Такий «фундамент» потрібен не лише для вокалу, він необхідний для загальної культури учня. Адже ще здавна відомо, що змолоду знання пишуться на граніті, а пізніше — на піску.
Ми зобов’язані пам’ятати, що будь-яке мистецтво повинне залишатися мистецтвом, тобто життям, але піднятим на «градус» вище. Якщо ж воно буде підняте ще на один «градус», то це так само погано, як і навпаки. У першому випадку кажуть — «гризе завісу», у другому — «не доходить»...
Акуратно й точно співак підбивав підсумки своєї оперної й концертної діяльності по місяцях і роках, що згодом і дало можливість точно скласти літопис його творчої роботи. Скупо відзначені успіхи й щедро — невдачі в оперних і концертних виступах. Хоча, на думку слухачів, творчих невдач у Гмирі практично не було, але сам він завжди вважав, що потрібно й можна ще досконаліше виконувати ті або інші твори. Тому безупинно працював не лише над розучуванням нових творів, а й над шліфуванням уже проспіваних, знаходячи нові й нові фарби, нюанси їх виконання.
Наприклад, у щоденнику під №2 за 29 березня 1942 року співак записав: «Вистава «Пікова дама» П. Чайковського. Темний кошмар «неволі у своїй хаті» може бути описаний тоді, коли дещо згладиться часом гострота моральних образ і переживань»... На цих словах щоденникові записи Гмирі перериваються на два роки і п’ять місяців, далі дев’ять порожніх сторінок. Він мав намір згодом описати своє вимушене перебування на окупованій фашистами території України в 1941—1945 роках. Але так і не зробив цього.
Укладачі книги заповнили цю прогалину документами, листами, спогадами очевидців, у яких правдиво й всеохопно розкрита страшна історія, пережита великим співаком у воєнні роки, показавши його душевні, моральні та фізичні страждання. Адже не за своєю доброю волею Борис Романович опинився в окупації. Гмирю хворого кинули в Харкові перед наступом фашистів тодішні радянські діячі, відповідальні за евакуацію харків’ян, але замість нього і його дружини вивезли свої меблі...
А в щоденнику №8 — останній запис Гмирі 2.07.1969, і стосується він його дружини, Віри Августівни, чудової й обдарованої жінки, яку він боготворив...
1 серпня 1969 року о 1 годині 0 хвилин Гмиря раптово помер у Києві, у себе вдома, в кабінеті. Сталося це майже на руках Віри Августівни. Співак відпочивав на дивані, а дружина сиділа поруч із ним — вони обговорювали, що ще прикупити до дня його 66-річчя 5 серпня. Останні слова Бориса Романовича були: «Якщо немає коньяку, то купимо горілки з перцем»...
Віра Августівна, поправивши подушки під головою чоловіка, вийшла на кухню, а буквально за кілька хвилин повернулася до кабінету, щоб з’ясувати щось іще в Бориса Романовича. На її запитання — відповіді не було. Гмиря був уже мертвий. Поруч лежав розкритий 5-й том «Тисячі й однієї ночі» на 125-й сторінці.
При розтині патологоанатом констатував: широкий інфаркт. Другий. Перший був 10 днів тому. А Борис Гмиря ні на що не скаржився! Лікарі недогледіли чи не хотіли бачити негаразди зі здоров’ям великого співака. Він проходив медичний огляд у «знаменитому» IV управлінні, оскільки збирався на гастролі в Данію...
Ганна Принц підкреслює: «Повною подачею щоденникових записів ми зробили перший крок із виконання того завдання, яке свого часу ставив собі Гмиря, але не встиг його виконати. У листі до свого вчителя вокалу — професора П. Голубєва він писав: «Поки ніякої книжки писати не маю можливості. Це я в інтерв’ю якось сказав, що добре було б написати книгу «Як я трактую твори» і «Як над ними працюю», але зараз ніколи. Київ, 29.I.1964.»
Однак співак думав і працював над складанням плану такої книжки. В архіві Бориса Романовича збереглися чернетки написаних ним детальних планів книги, які ми опублікували. Ідею її написання співак обкатував і шляхом лекцій, з якими дуже часто його просили виступити, особливо після концертів. Шліфуючи таким чином свої думки й плани, виходячи як із розуміння трактування музичних творів, так й із інтересів слухачів, їхнього особистісного бачення й сприйняття музики. Такий гармонічний напрямок «Виконавець — слухач» у дослідженні проблем трактування музичних творів, звісно, якби він був здійснений, дав би дуже цікавий результат і привів би до надзвичайних філософських узагальнень.
Але цього не сталося... Тому розкриваємо ми плани Бориса Гмирі з надією, що згодом знайдуться музикознавці й напишуть книгу «Як Гмиря трактував музичні твори», спираючись при цьому на його план досліджень, коментарі й виписки. Проте вихід у світ щоденників Гмирі почасти компенсує так і не написані книги співака «Як я трактую твори» і «Як працюю над музичними творами». Таким чином, як співак трактував музичні твори, ми, на щастя, маємо можливість не лише чути із записів на платівках та CD, а й побачити з його планів книги, а як він працював — дізнаватися з щоденникових записів.
Маючи гарний журналістський талант, Борис Романович так написав щоденники, що вони читаються ніби захоплюючий роман. Якщо простому читачеві вони цікаві як літературний твір, то співакам, артистам і діячам культури щоденники корисні своєю формою й змістом, а журналістам і мистецтвознавцям — найбагатшим матеріалом для досліджень і філософських міркувань. Це правдивий і всеосяжний літопис творчої діяльності й життя геніального співака, що раз і назавжди розставить всі крапки над «і» у його великій, але трагічній і незвичайній долі.
Окрім того, щоденникові записи співака — це найбагатше інформаційне джерело про культурні, політичні і соціальні події радянського суспільства, які значним чином вплинули (як правило, трагічно) на долю держави, людей, музичні, літературні й художні твори. Майбутньому співаку-артистові, можливо, теж захочеться наслідувати Гмирю й вести свої щоденники. Учитися в такої людини, як Борис Романович, потрібно й корисно, звісно, якщо це вдумливий і відповідальний читач, особливо артист-співак.
