Сьогодні в Москві, в Музеї й громадському центрі ім. О. Д. Сахарова, о 19.00 відбудеться прем’єра фільму режисера Валерія Балаяна про загиблу журналістку Настю Бабурову «Любіть мене, будь ласка». Кияни з цією стрічкою вже знайомі — її показ відбувся в рамках VII Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Docudays UA». А широкий загал в Москві його побачить вперше. До речі, репрезентуючи фільм у Києві, режисер висловив побоювання, що у нього так і не буде можливості показати його москвичам. Але, напевно, більше про показ скажуть рядки самого Валерія Балаяна в його блозі на Гранях.ру:
«До вечора суботи, 5 червня, я приїхав в Севастополь, на Приморський бульвар біля Графської пристані. Тут, на літній естраді, напроти пам’ятника затонулим кораблям, севастопольські журналісти організували доброчинний концерт і збір коштів на пам’ятник Насті Бабуровій.
Коли ми проводжали її наприкінці січня 2009 року, на її могилі встановили простий дерев’яний хрест. Я тоді зняв кадри прощання з Настею, зняв роботу кладовищенського екскаватора, зняв механічно-сліпі судоми його ковша. Я подумав — невже ці злі скреготання і є ті останні звуки, які чує та, що покидає скорботну земну юдоль душа?
У цьому прощанні не було ані гучних промов, ані героїчного пафосу, який ми почули пізніше. Була розкисла від дощу дорога, були непідйомні грудки глини на ногах, були зграї бездомних собак, що очікують закінчення останньої тризни. Ви бачили, як вони кидаються на залишене на могилах печиво?
Я не знав тоді, для чого я все це знімаю. Мабуть, просто за професійною звичкою фіксувати все те важливе, свідком чого стаєш.
Маю відверто признатися, що я не збирався робити фільм про Настю. Я мало тоді знав про неї, погано уявляв собі хто такі «антифа» й анархісти. І, як і багато інших, вважав, що вона стала випадковою жертвою в політичному полюванні на Станіслава Маркелова.
Минув рік. 19 січня, в річницю вбивства, по жодному телеканалу я не побачив жодної згадки ні про Стаса, ні про Настю. Саме після цього я вирішив зібрати цей фільм. Саме зібрати — з тих матеріалів, які я зміг зняти сам, і з тих, що зміг роздобути в інтернеті. У підсумку в титрах фільму лише дві людини — я і монтажер, він же звукорежисер Жора Єрмоленко, який теж працював безкоштовно.
Це мій перший за 25 років роботи в неігровому кіно фільм, в якому взагалі був відсутній бюджет. Виявилось, що можна зробити повнометражний фільм і без нього. Було б бажання. Готовий поділитися цим досвідом з молодими кінематографістами й початківцями.
Так от, за два місяці ми цей фільм зібрали й розмістили для скачування на торентах. Оцінки в інтернеті полярні — хтось злісно лає й паплюжить, хтось дякує і звеличує.
Дякувати центру імені Сахарова й «Комитету 19 января» за те, що наважилися організувати цей показ.
Я не припускав, що в нинішній Росії це стане можливим.
Чому?
Тому що Лариса Іванівна Бабурова на цьому концерті 5 червня сказала мені, що вони з Едуардом Федоровичем хочуть встигнути поставити гранітну плиту на могилі дочки до поїздки на суд у серпні.
Тому що вони не впевнені, що зуміють повернутися назад до Севастополя живими».
